Перші київські цифрові видання icon

Перші київські цифрові видання



Схожі
  1   2   3   4   5   6   7

Перші київські цифрові видання


Валерій ЛИСЕНКО

Автобіографічні нотатки




Пропоновані матеріали відносяться до драматичних часів краху радянської ідеологічної системи. На прикладі подій переломного періоду кінця 80-х – початку 90-х років видно, як накопичувались нерозв’язні проблеми навіть у найпередовіших галузях господарства, як самовіддано намагались врятувати країну від катастрофи представники гнаного і принижуваного “соціального прошарку” – радянської інтелігенції.

Холодна війна і науково-технічна революція


Розуміння сучасного світу неможливе без дослідження сучасних інформаційних технологій. Загалом, історію техніки легше прослідкувати, ніж політичні та військові перипетії, а в технічних досягненнях не менше творчого запалу та повчальних духовних скарбів, ніж у інших набутках культури. Втім, як гинуть інші національні скарби, так само занедбані й рештки першого європейського комп’ютера “малої електронно-лічильної машини” (МЭСМ), створеної у Києві 1952-го року. Вони зберігаються в одному з сараїв Переяслав-Хмельницького музею народної архітектури і побуту. А у київському передмісті Феофанія, поблизу Пантелеймонівського собору, де починалась історія нашої інформатики, нема бодай скромної меморіальної дошки [1, 2].





^ Третя у світі ЕОМ МЭСМ, Феофанія, південне передмістя Києва, 1952 р.


Рушієм розвитку обчислювальної та інформаційної техніки у середині ХХ століття стала Холодна війна – всесвітнє військово-політичне протистояння і гонка ракетно-ядерних озброєнь соціалістичного та капіталістичного таборів. Загалом, можна сказати, що знаменням початку світової науково-технічної революції стали американські атомні бомбардування японських міст Хіросіми та Нагасакі в серпні 1945 року. Адже більше як чверть століття пам’ять про ці вибухи навівала жах перед безмежно аморальною силою прогресу. Відтак, вчені та інженери багатьох країн серед стимулів до праці завжди мали з одного боку патріотичні міркування щодо захисту Вітчизни, а з іншого – переваги співпраці з “оборонкою”. Кожного свідомого “технаря” постійно, повсякденно мучили ревнощі: чи не відстаємо від конкурентів? Воістину, без всяких державних погоничів, ми відчували себе бійцями якщо не ідеологічного фронту, то світової революції – але не соціальної, а науково-технічної, значно гуманнішої та плодотворнішої. Причому не бездумним “гарматним м’ясом”, гнаним на ворожі кулемети, а самостійно мислячою розвідкою.

З подальшої розповіді буде видно, як з кожним роком все менше ставало підстав для оптимізму. Каторжною багаторічною працею радянський народ створив грандіозний військово-промисловий комплекс. Але, як виявилось, той був здатен перемогти лише самого себе.

Ще у 60-х роках заводом ВУМ (“Вычислительные и управляющие машины” – нині “Електронмаш”) серійно вироблялись оригінальні малогабаритні “Машини для інженерних розрахунків” МИР, які мали всі риси майбутніх “персоналок”. Славетна ІBM навіть придбала одну з них для вивчення. Правда, складні операції прошивки логічних блоків виконувались нашими виробничниками вручну. Відтак, злі язики мали підстави твердити, що серед сотень апаратів важко знайти два ідентичні.




^ Київські “персоналки”: “Промінь” (1962 р.), МИР (1965 р.), МИР-2 (1968 р.)


Наступним, нетерпляче очікуваним кроком, мав бути масовий випуск ще дешевших, ще доступніших машин, вдосконалення інтерфейсів, розробка досконаліших пристроїв. Проте радянські вчені й інженери не змогли подолати стіну байдужості, яка їх все щільніше оточувала. Нікому не було діла до власних перспектив і до майбутнього дітей, відповідальність за які взяла на себе влада. Зрештою, на державному рівні було прийнято фатальне стратегічне рішення – різко скоротити оригінальні дослідження. Надалі розробники в основному орієнтуватись на зарубіжні продукти, здобуті силами розвідки, як це спостерігалося і в інших галузях радянської промисловості. Самостійний розвиток передових галузей господарства брутально стримувався нескінченними інтригами. І якщо на початку ХХ століття звання інженера шанувалось суспільством Російської імперії, то наприкінці радянської епохи воно було катастрофічно знецінене.



Дозволимо собі навести характерні тогочасні висловлювання (цитуємо у власному перекладі за журналом «Компьютерра Украина» № 3 от 10 февраля 2005, стр. 23).

Провідний ідеологічний журнал «Вопросы философии» № 5, 1953, стр. 210-210: «...Кібернетика – одна з тих лженаук, що породжені сучасним імперіалізмом і приречені на загибель ще до краху імперіалізму... Це пустоцвіт на древі пізнання...»

Краткий философский словарь, М.: 1954, стр. 236-237: «Кібернетика – реакційна лженаука, що виникла у США після Другої світової війни і широко розповсюдилась у інших капіталістичних країнах... є не лише ідеологічною зброєю імперіалістичної реакції, але й засобом здійснення її агресивних воєнних планів.»



Київський Інститут кібернетики, на базі якого згодом утворився Кібернетичний центр, десятки років був одним з найавторитетніших у світі осередків поступу науки й техніки. Теорія глобальних мереж стала вперше в СРСР розроблятись у 70-ті роки академіком Віктором Глушковим. Значення та перспективи цієї проблеми не були належно оцінені. Ідеї глобальних комп’ютерних мереж витали у повітрі, і в ті часи у США вже народжувались прообрази Інтернет.

У відповідь на вторгнення радянських військ до Афганістану в 1979 році Захід запровадив ембарго щодо надання Радянському Союзу стратегічних технологій. Відтак, за часів героїчної комп'ютерної революції, у 1980-і роки, ми були відрізані від нормального розвитку. Поки на Заході бурхливо розроблялись “персоналки”, країни соціалістичного табору, за зразками великих машин ІBM, розпочали масове, надзвичайно витратне виробництво “Єдиної серії” (ЕОМ ЄС). Все гострішими ставали болячки незаконного імпорту програмного забезпечення. Друковані видання, навіть мінімально необхідна документація, катастрофічно відставали від попиту; не існувало ні фахових журналів, ні книжок. Кібернетики, як підприємливі “солдати науково-технічної революції”, просто змушені були звернутись до новітніх нетрадиційних засобів обміну своїми набутками.

Звісно, лідирували у впровадженні інновацій московські установи. У Москві на громадських засадах виник і проіснував пару десятків років семінар під керівництвом легендарного Леоніда Григоровича Буніча, праці якого практично безкоштовно розповсюджувались республіками соціалістичного табору на котушках магнітної стрічки. Мова ніде офіційно не зареєстрованого видання була російська, з рясними вкрапленнями технічних неологізмів, нашвидкуруч калькованих з англійської. Тематика подібного самвидаву, як правило, була професійною: обмін технологічним досвідом у вигляді текстів та машинних програм.

Втім, вперемішку чи паралельно, нишком від ідеологічних наглядачів, на машинних носіях часом траплялись і літературні твори, які були в дефіциті. Єдиним способом введення текстів у машини був ручний набір, що вимагало чималої самовіддачі. До того ж, єдиний вживаний тоді шрифт складався лише з великих літер. Читати з екрану фіксованого формату 25 рядків на 80 знаків було вкрай незручно, а роздруківки були громіздкі й неохайні. Самодіяльні комп’ютерні видавці були безкінечно далекі від професійності. Але завдяки цьому вони уникали пресингу наглядових установ. Серед “бестселлерів” самвидаву були твори братів Стругацьких, чия гуманна фантастика будила прагнення до про мирного вільного життя, повагу до розумової праці, а відтак ставала об’єктом гонінь.

На той час єдиним розповсюдженим форматом електронних видань були котушки магнітозаписів, які принесли всенародну славу барду й актору Володимиру Висоцькому. Дефіцитні книжки копіювались фотографічним способом, і такий самвидав тісно межував з кримінальною відповідальністю. А всілякі множильні апарати, навіть приватні механічні друкарські машинки були на державному обліку.

Кільком московським вченим вдалось, в обхід офіційних заборон, вперше підключитись до телеконференцій, і навіть зрушити з місця копіткий процес легалізації таких зв’язків [4]. Завдяки їхнім зусиллям, в драматичні дні московського заколоту ГКЧП-істів, у серпні 1991-го року, електронна пошта вперше стала важливим каналом подолання радянської інформаційної блокади.

Для порівняння слід згадати, що перша американська публічна електронна бібліотека була започаткована у рамках проекту "Гутенберг" розсилкою тексту Декларації незалежності США ще аж 4 липня 1971 року, з університету штату Іллінойс. Вся мережа Інтернет налічувала тоді близько ста абонентів.




Сторінка1/7
Дата конвертації24.12.2012
Розмір1.08 Mb.
ТипДокументы
  1   2   3   4   5   6   7
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи