План. Вступ. Розуміння влади в соціально-філософському дискурсі. Поняття влади основні терміни icon

План. Вступ. Розуміння влади в соціально-філософському дискурсі. Поняття влади основні терміни



Схожі


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Національний Аерокосмічний Університет імені М.Є. Жуковського

«Харківський Авіаційний Інститут»

Кафедра Філософії


РЕФЕРАТ

Влада, як соціально-філософський феномен.


Виконала:

аспірантка кафедри 701

Шаригіна Анна Борисівна


2011

Тема: Влада, як соціально-філософський феномен.

План.

  1. Вступ.

  2. Розуміння влади в соціально-філософському дискурсі.

    1. Поняття влади – основні терміни.

    2. Історія питання влади у філософській думці.

    3. Класичні філософські концепції влади.

    4. Некласичні концепції влади у філософії.

  3. Заключна частина.

  1. Вступ.

Коли людина народжується на світ – немічна і несвідома - попри всі свої природні намагання повернутися до звичного і зручного ембріонального положення, вона усе-таки вимушено підкорюється силі оточуючого її середовища. На чистій свідомості дитини, як на tabula rasa, поступово з’являється картина світу, написана батьками і оточуючими людьми – хоче цього дитина або ні – вона підкоряється цьому впливу, до якогось віку навіть не підозрюючи, що має змогу принаймні посперечатися.

Батьки піклуються про дитину, водночас тягнучи її у напрямку еволюції людства, остання здобуває свій перший досвід підвладності, яка, модифікуючись, поширюється і ніколи не покидає нас протягом життя.

Вона є усюди, навколо неї обертається суспільство. Вона пронизує усі його структури, підтримуючи внутрішню організованість та ієрархічність суспільних стосунків.

Влада є доволі складним соціальним феноменом - можливо тому вона стала цікавою і досі є постійним об’єктом дослідження філософії. Тема влади, на наш погляд, належить до тих, які завжди будуть притягувати увагу представників/ниць соціальних та гуманітарних наукових кіл.

В соціальній філософії існує багато теорій щодо принципів побудови суспільства в термінах влади, утворення й відтворення субординаційних відносин та ієрархічних структур. Новітні філософські дослідження влади говорять про те, що в умовах постмодерну невірно розглядати її як дещо, що має чітку біполярну структуру, конкретних носіїв та суто репресивний характер.

Крім цього, ми кілька разів натрапляли на інформацію про формування філософії влади, як окремої області знань на розі філософії, кратології, права та політології. Філософія влади інтерпретує владу, як унікальне суспільне явище, необхідний і розумний регулятор суспільних взаємин та людської поведінкиi. І, дійсно, філософія – багатогранна і відкриває великі можливості для вивчення будь-якого соціального явища.

Розвивається людство, «розумнішає» кожна людина, накопичуються знання – це змінює усі суспільні явища: робить їх більш складними, більш «витонченими», непомітними для непідготовленого ока. Отже, вивчення проявів влади потребує нових методів, кросс-наукових досліджень, більш гнучких інструментів, більш уважних дослідників.

Стать людини – одна з найважливіших характеристик індивіда, яка значною мірою визначає його/її соціальну, культурну і когнітивну орієнтацію у світі. «Гендер» - молода філософська категорія, яка за свою, трохи більшу за сорок років, історію, уже встигла суттєво вплинути на розгляд деяких питань, зокрема, питання влади та підвладності.

Актуальність теми дослідження обумовлена тими трансформаційними процесами, які тепер відбуваються у європейському світі. Процес глобалізації та пов’язані із ним явища стали видимими уже наприкінці XIX - початку ХХ ст. Аналіз соціально-філософської, політологічної та соціологічної літератури свідчить, що ці питання не втратили своєї значущості й у XXI столітті. Більш того, у результаті природного розвитку трансформаційних процесів відбулася актуалізація низки проблем, серед яких особливе місце зайняло питання влади.

Увага до феномена влади пов’язана з тим, що влада має спроможність поєднувати людину із суспільними та державними інститутами в єдине політичне «тіло», а також несе в собі певні можливості і (іноді, одночасно) обмеження, як, наприклад, корегування девіантних (або «девіантних») проявів, регулювання міжетнічні і міжконфесійні відносин, створювати передумови для вирішення істотних протиріч як у суспільстві, так і в сфері відносин: суспільство і природа, особистість і суспільство.

Актуальність проблеми влади зростає, коли дослідник звертається до конкретного суспільства, у якому на тлі загальних трансформаційних процесів, що характерні для всієї новоєвропейської цивілізації, відбуваються радикальні зміни суспільних і державних інститутів. У таких обставинах опинилась і постколоніальна Україна, як відносно молода (у сучасності) самостійна держава, що виросла «знову» з великої тоталітарної системи. Такий «особливий» її статус обумовлює, зокрема, і соціальні процеси. Тому актуальність теми «влади» стає особливо нагальною як в теоретичному, так і в практичному аспекті. Сучасних українських філософів повинна цікавити не тільки, і не стільки політична влада, але феномен влади як такої – способи вистроювання стереотипів, «вбудовування» людей у системи «знань», механізми розповсюдження «природньої»інформації про світ тощо.

Крім проблеми державної влади, сучасні науковці повинні опікуватись проблемою самотності сучасної людини, яка стоїть на межі, що відокремлює її сучасний світ від усталеного світу традицій. Особливо болісною роблять цю окремість бідність, невизнання та невпевненість у майбутньому. Саме ці почуття, які до того ж посилюють страждання особистості у світі, супроводжують цей світ, що демодернізується. За таких обставин, незважаючи на самотність та покинутість людини, котрі часто ототожнюють з її свободою, можливість людини бути по-справжньому вільною досить обмежена. Цією ситуацією проймаються всі, хто «не ідентифікує себе цілком ні зі світом успіху, ні зі світом традицій», чий простір свободи є досить обмеженим.

Отже, зважаючи на актуальність теми, та, пам’ятаючи про тему, заявлену на дисертаційне дослідження, ми плануємо у рамках цієї роботи:

  • проаналізувати філософську літературу, яка стосується понять влади;

  • визначити основні терміни теорій влади, властиві більшості концепцій;

  • вивчити основні класичні та некласичні теорії влади;

  • зрозуміти наступний напрямок руху дослідження влади у зв’язку із концепціями гендеру.




  1. Розуміння влади.

Поняття «влада» народилося іще у Давній Греції. Його появу пов’язують із виникненням необхідності регулювати взаємостосунки між громадянами та досягнення згоди між ними. Звідти з’являється влада, як насильницька діяльність, спрямована на захист тих або інших суб’єктів і така, яка має регулюючу дію на людей.

У сучасній політичній філософії аналіз категорій влади ведеться у п’яти напрямах:

  • влада, як характеристика індивіда, де ключовим моментом є мотивація влади, а сутність влади закладена у природі людини. Така влада не снує окремо без людини, яка є єдиним її носієм. Мотив влади розуміють як схильність до досягнення певних цілей.

  • Влада, як міжперсональна конструкція. Тут влада розглядається як атрибут соціальних стосунків і визначається як міжособистісна ситуація. Важливим моментом є сприйняття об’єктом влади її суб’єкту.

  • Влада, як ресурс спирається на поняття «вартість». Дослідники вирізняють силу та ціну влади – якщо індивіду певний вплив вартує менше, ніж іншому, і здійснюється при цьому з меншим опором, ніж у другого, то перший володіє владою більшою у порівнянні із другим.

  • Влада, як причинна конструкція.

  • Влада, як філософська категорія розглядається найбільш диференційовано: обговорюється моральність або аморальність влади, її цінність і цінність володіння нею, співвідношення між владою та відповідальністю тощо. Таке вивчення влади є найбільш загальним – воно не торкається конкретних проявів і дозволяє розглядати її на високому рівні абстракції.

Кожен з цих аспектів ілюструє ті або інші аспекти поняття «влада», а разом вони дають цілісне уявлення про категорію влади.

Влада – один з фундаментальних соціальних феноменів. Вона існує всюди, де є сталі об’єднання людей: у сім’ї, робочих колективах, інших установах та організаціях, в державі. У загальноприйнятому розумінні, влада є взаємодією між суб’єктом та об’єктом, за якою суб’єкт за допомогою певних засобів контролює об’єкт і домагається від нього виконання своїх вольових настанов.

Але з досліджень влади М.Фуко починається нове ставлення до влади – як до необмеженого всюдипроникненного явища постмодерного суспільства.

    1. ^ Поняття влади – основні терміни.

Спробуємо дати визначення основних термінів у рамках поняття влади поза конкретними концепціями або теоріями. Які ми розглянемо нижче.

Серед визначень, представлених у різних науках, які вивчають владу – соціології, політології, психології, філософії – не виокремлюється будь-який «основний» напрямок у трактуванні цього непростого поняття. Серед найбільш поширених ми знайшли такі:

  • влада – соціальне ставлення, яке виявляється у можливості та праві одного суб’єкта або групи приймати рішення, що набувають обов’язкового характеру для іншого суб’єкта або групи;

  • влада – один із найважливіших видів соціальної взаємодії, специфічне ставлення, щонайменше, між двома суб’єктами, один з яких підпорядковується наказам іншого, в результаті цього владний суб’єкт реалізовує свою волю та інтереси;

  • влада – це змога мобілізовувати ресурси для досягнення певних цілей;

  • влада – здатність впливати на поведінку іншихii.

Особисто нам найбільш доцільним, коректним, сучасним видається визначення влади М.Фуко: «влада – це не деякий інститут або структура, не якась певна сила, якою дехто був би наділений: це ім’я, що дають складній стратегічній ситуації у даному суспільстві»iii.

Виділяють основні елементи влади – суб’єкт, об’єкт та ресурси (засоби) влади. Під суб’єктом влади, характерно, розуміють втілення активного, спрямовуючого початку. Дослідники відмічають приклади того, як відображується першочерговість ролі суб’єкту у стосунках влади – у випадках, коли влада повністю ототожнюється із її носієм – ми говоримо: «рішення влади», «дії влади», «компетентність влади» тощо.

Влада є завжди двобічне відношення взаємодії суб’єкта і об’єкта. Владу не міркують поза підкоренням об’єкту. Якщо немає об’єкту – немає і влади.

Ресурси влади - усі ті засоби, використання яких забезпечує вплив на об’єкт влади у відповідності до цілей суб’єкту. Це можуть бути матеріальні цінності (гроші, предмети споживання), можливості впливу (засоби масової інформації), засоби обмеження свобод людини (зброя, караючі органи). Поряд із суб’єктом і об’єктом влади, ресурси є однією із найважливіших засад влади.

Існують різні точки зору і стосовно природи (першоджерела) влади. Наприклад, психологічні інтерпретації спрямовують увагу дослідників на психічні якості особистості, що зумовлюють її волю до влади. Структурно-організаційний підхід пов’язує владу із природою її організації – із статусами та ролями індивідів у організації. Юридичний підхід вбачає джерело влади у нормах і санкціях за їх /не/виконання. Марксистський підхід обґрунтовує класову природу влади.

Категорія «влада» має кілька споріднених понять.

  • Владу пов’язують (принаймні, домодерні та модерні теорії) із пануванням, під яким розуміють примус, насильство, наказування. Постмодерні теорії влади доводять, що цей феномен у сучасному суспільстві здатний використовувати інші засоби, не удаючись до прямого насильства.

  • Влада може здійснюватися у формі впливу. Але вплив, за змістом, ширший термін від влади. Говорити про владу можна у тому випадку, якщо вплив має цільовий систематичний характер. Влада як вплив може здійснюватись у формі переконання або навіювання.

  • Авторитет розглядається як можлива форма і джерело влади – керівництво, добровільно визнане підвладними за суб’єктом влади права на владу.

  • Управління – як функція організованих систем (біологічних, технічних, соціальних), яка забезпечує збереження їхніх структур, підтримку режиму діяльності, реалізацію її програми. Управління розглядають як форму влади і, водночас, як її засіб.




    1. Історія питання влади у філософській думці.

Одну з перших теорій влади запропонував Конфуцій (551 – 478 рр. до н.е.) у своїй концепції шляхетної людини – не за походженням, а за вихованням. Також серед філософів античності, які висловлювали своє ставлення до поняття влади, слід відмітити Платона (427 – 343 рр. до н.е.), який говорив про державу, як про максимально можливе втілення ідей миру у суспільстві. У ідеальній державу Платона немає приватної власності, жінки рівні у правах із чоловіками, дітей виховує держава, є справедливе управління найкращих і найшляхетніших. «Я бачу близьку загибель держави, у якій закон не має сили і знаходиться під чиєюсь владою»iv.

Аристотель (384 – 322 р.р. до н.е.) розробив першу класифікацію форм влади: три вірні форми влади – монархія, аристократія та політия. Монархія – влада дана Богом людині, яка перевершує усіх інших. Аристократія – влада належить небагатьом, але шляхетним, гідним. Політия (республіка) – влада більшості, у якій кожний з членів, гірший за членів меншості, але вцілому більшість виходить кращою за меншість. Ним були описані також три невірні форми влади – тиранія, олігархія, демократія. Тиранія – влада, яка суперечить природі людини. Олігархія – влада окремих членів суспільства, яка базується на їх високих статках. Демократія – влада більшості, заснована на «бажання натовпу».

У епоху Відродження найбільш відомі роботи Ніколло Макіавеллі (1469 – 1527 рр.). Його концепція спиралася на принципи теорії управління Аристотеля, однак основним чинником управління державою він називав відмову від усього в ім’я країни. Орієнтація на владу, прагнення її досягти приховує потенційну небезпеку для соціального порядку, гарантом якого може бути тільки той, хто цю владу уже має.v

Представники філософії Просвітництва прагнули обмежити віру – на користь розуму, релігію – на користь науки та наукового світосприйняття. Проголосивши природний розум головним засобом удосконалення суспільства, діячі цієї епохи боролися за встановлення «царства Розуму», яке було б засноване на природній рівності, за політичну свободу і громадянську рівність. Можливо тому більшість теорій влади пов’язані і розглядають, у першу чергу, політичну владу і державу.

Томас Гоббс (1588 – 1679 рр.) поклав у основу свого вчення уявлення, що люди мають рівні фізичні і розумові показники, тому кожен має однакові з іншими права. Разом із тим, людина – істота глибоко егоїстична, тому у додержавному суспільстві було так багато воєн. Однак, людський розум, за Гоббсом, знайшов вихід із цієї скрути – громадська угода, у рамках якої люди добровільно погодилися обмежити свої природні права. Державу, як форму політичної влади, він вважав вищою за особистість та суспільство.vi Для Гоббса влада – засіб досягти блага у майбутньому, а життя є вічним і нескінченним прагненням влади, що закінчується смертю.

Джона Локка (1632 – 1704 рр.) вважають засновником лібералізму. Він вперше чітко розділив поняття «суспільство», «особистість», «держава». Особистість, на його думку, володіє такими природніми, не відчуджуваними правами, як право на життя, володіння майном, на свободу та рівність, які людина не передає нікому і ні за яких обставин. Ці невід’ємні цінності – кінцева межа влади і діяльності держави. На відміну від Гоббса, Локк ставить особистість вище за суспільства та держави. Держава повинна служити суспільству, а вони обидва – особистості. Держава не повинна бути більш могутньою за особистість тому що особистості створюють суспільство, а суспільство – державу.vii

    1. ^ Класичні філософські концепції влади.

У 70-х роках ХVIII століття при створенні США були прийняті важливі документи, які регламентували свободу особистості – «Декларація незалежності», «Конституція», «Білль про права».

Відтоді науковці виділяють кілька підходів до вивчення сутності влади.viii

Існує ряд концепцій, які належать до двох напрямів — нормативного та емпіричного.

Нормативний напрям виходить із зовнішньої заданості влади, раціонально підготовленої діяльності, наслідком якої є формулювання принципу чи норми. Емпіричний напрям як ключовий використовує індуктивний принцип установлення першоджерела влади. Причому виведення його відбувається шляхом аналізу тих суспільних відносин, які дають безпосередньо емпіричний матеріал. Це зумовлює погляд на владу як даність, котра часто не має своєї причинно-наслідкової основи. Наявність факту стає провідною в теоретичному осмисленні дійсності.

^ Нормативний напрям представлений різними сучасними концепціями влади. Серед них одним з найпоширеніших є реляціоністський, який тлумачить владу як міжособисті стосунки, що змінюють поведінку особи. Релятивістський напрям влади бере початок йде від М. Вебера і передбачає можливість вольової дії одних індивідів чи груп, що дає змогу змінювати поведінку інших. Зберігаючи вірність цій традиції, П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда здійснювати свою волю над іншими через страх або відміну в звичайних винагородах чи в формі покарання, не зважаючи на неминучий опір. При цьому обидва способи впливу є санкціями негативними. Ця концепція влади має кілька варіантів. У теоріях «опору» (Дж. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.) досліджуються такі владні відносини, в яких суб'єкт влади придушує опір її об'єкта.

Заслуговують на увагу інші варіанти. У теоріях «обміну ресурсами» (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнінге та ін.) акцентується увага на ситуаціях нерівного розподілу ресурсів між учасниками соціальних стосунків, внаслідок чого виникає гостра потреба в ресурсах у тих, хто їх позбавлений. Теорії «розподілу зон впливу» (Д. Ронг та ін.) концентрують увагу не стільки на окремих ситуаціях взаємодії індивідів, скільки на сукупності соціальних інтеракцій. При цьому підкреслюється змінність ролей учасників інтеракцій.

Зупинимось більш детально на деяких концепціях влади.

^ Релятивістські теорії розуміють владу як міжособистісну взаємодію, яка дозволяє одному індивіду змінювати поведінку іншого. Цей підхід представлено у:

  • теорії опору (Д. Картрайт, Дж. Френч, Б.Рейвен) розглядають владу як ставлення, у якому суб’єкт пригнічує опір об’єкта. У рамках цієї теоріі розроблено класифікацію ступенів та форм опору, а також основ влади.

  • Теорія обміну (П. Блау, Д. Хинксон, К. Хайнигс) трактують владу як ситуацію обміну ресурсами, що розподілені нерівномірно. Залишки ресурсів можуть трансформуватися у владу.

  • Теорія розділу сфер впливу (Д. Ронг) піддає сумніву питання асиметрії відношення влади. Влада – це взаємодія, у якій учасники періодично міняються ролями.

^ Системні теорії влади розглядають її як безособистісну якість, як атрибут системи. Ключовим поняттям цієї концепції є «соціальна дія», на якій ґрунтується й концепція влади. Соціальна дія виступає організаційно-функціональним відношенням, у якому джерело влади міститься в нормах і цінностях культури. Саме ними влада керується під час регуляції поведінки людей. Влада розглядається як джерело регуляції соціальної поведінки, як можливість пом'якшення чи розв'язання соціальних проблем, хоч джерела її формування й соціально-структурні чинники застосування не ставляться в центр уваги. В рамках цієї концепції виділяють три підходи.

  • Влада, як атрибут макросоціальної системи (Т. Парсонс, Д. Істон). Влада розуміється як реальна здатність системи акумулювати свої зацікавлення, досягати цілей.

  • Мезопідхід (М. Крозьє) розглядає владу на рівні підсистем (сім’я, організація) та виділяє безпосередній зв’язок між владою та організаційною структурою.

  • Мікропідхід (М. Роджерс, Т. Кларк) пояснює владу як здатність індивіда впливати на інших і розглядається крізь його ролі та статуси у системі.

  • Комунікативний підхід (Н. Луман, К. Дойч, Франкфуртська школа) розуміє владу як засіб соціального спілкування, що дозволяє регулювати групові конфлікти і забезпечувати інтеграцію суспільства.

^ Біхевіоральні концепції влади, як і релятивістські, розглядають її як стосунки між людьми. Основна увага приділяється мотивам поведінки у боротьбі за владу. Згідно з цією концепцією, влада в суспільстві поділена між взаємодіючими політичними силами. Необхідно домагатись певного їх балансу. Ч. Меріам зазначав, що «порушення такого балансу може призвести до розпаду політичної системи». Самі політичні відносини розглядаються як «ринок влади» (Дж. Кетлін). Влада продається, купується та здійснюється завдяки цим відносинам. Силою, що стоїть над політичним ринком і забезпечує його нормальне функціонування, вважається державна влада. Виділяють кілька варіантів інтерпретацій влади у рамках цього напрямку.

  • Силова модель (Г. Лассуелл) вважає, що влада виявляється у прийнятті рішень та контролі над ресурсами. Першоджерело влади – імпульс прагнення індивіда до влади.

  • Ринкова модель (Дж. Кетлін) виходить з аналогії між політикою та економікою, і у першій діють ті самі закони, що і у ринковій торгівлі.

  • Ігрова модель (Ф. Знанецький) передбачає, що на політичному ринку суб’єкти розрізняються не тільки різними запасами влади, а і здібностями, гнучкістю стратегії, азартом. Боротьба за владу мотивована «ігровим» характером, від чого учасники процесу отримують задоволення.

Коли ми досліджували літературу з питань концепцій влади, ми зустріли велику кількість апелювань до теорії влади Макса Вебера (1864 - 1920) – його підхід, навіть, визначають як традиційний.

Влада, за Вебером, означає можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення, навіть всупереч опорові інших його учасників. Основною ознакою панування він вважав здатність апарату управління гарантувати «порядок» на даній території шляхом погроз або й застосування психічного і фізичного насильства. «Панування» розглядається в політичній соціології Вебера як особлива форма влади, як основний інститут у системі держави.

Конкретно-історичний характер держави виявляється не тільки в її відповідній формаційній прописці (йдеться про рабовласницьку, феодальну, буржуазну державу), а й в її історичності як такої, у часі. Поняття «держава» і «влада», на думку Вебера, не тотожні - влада старіша за державу, бо не може бути суспільства безвладного (тобто анархічного), і протягом всієї первісної історії ця влада функціонувала як недержавне і дополітичне суспільне самоуправління. Держава як політична організація — це такий суспільний механізм, який покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.

Важливими практичними питаннями концепції влади для Вебера було те, яким чином можна обмежити розростання бюрократії; як поставити бюрократичну адміністрацію під політичний контроль. Це питання стало основним в його теорії демократії змагального лідерства. У політологічній соціології Вебера поряд із «традиційним» і «раціональним» принципами владних повноважень було виведено і третій принцип – «харизматичний». Він указував на владу, яка коренилася в особистості самого лідера і в непереборній силі його звернень, а не в традиції чи в правилах управління окремою сферою. Це була суто новаторська сила суспільного життя, що йшла врозріз з усталеним порядком.

Пізніше вище згадані теорії влади було узагальнено як класичні – для них усіх є характерними певні риси, а саме:

  • влада розуміється за аналогією із власністю – як сукупність благ, якими можна володіти, користуватися, розпоряджатися. Наприклад, ми говоримо «наділити владою», «передавати владу» тощо.

  • Влада інтерпретують за принципом бінарної опозиції – завжди є суб’єкт та об’єкт влади – той/та, хто здійснює владу, і той/та, відносно кого ця влада здійснена. Якщо влада є своєрідною власністю, то стає очевидним факт «нерівного розподілення» влади серед суб’єктів, в результаті чого одні суб'єкти отримують змогу застосовувати владу відносно інших.

  • На мікрорівні владу пов’язують із раціональним вибором суб’єкта – якщо влада є специфічним видом власності, то саме суб’єкт вирішує питання її застосування, розподілення або передачі. Влада, таким чином, - атрибут цілераціональної дії.

  • Спосіб буття влади – репресивність. Саме у примушенні, репресії найбільш повно виражає себе влада. Влада – «затримане насильство»ix. Влада – у такій інтерпретації - це здатність одного індивіда або групи здійснювати свою волю відносно інших – або крізь страх, або крізь відмову у звичайній нагороді, або у формі покарання і супроти непереборному опору.

  • Зовнішній характер влади, пов’язаний із її «негативністю». Влада завжди нав’язується, породжуючи репресивні стосунки. Ісаак говорив, що визначити влади означає визначити можливу межу зовнішнього впливу на людину.x

    1. ^ Некласичні концепції влади у філософії.

Класичні моделі розуміння влади були актуальними для аналізу домодерного європейського суспільства, але застосування їх при розгляді модерних практик влади уже не може бути адекватним. Той тип влади, який розпочав затверджуватися наприкінці XVIII – початку XIX століть уже неможна назвати репресивним – пригадаймо хоча б просвітницьку ідею «гуманізації влади». Наприклад, у XIX столітті починає викорінюватися практика тілесних покарань. Основним завданням пенітенциарних інституцій стає «виправлення» та «нормалізація» небезпечних для суспільства елементів (на відміну від функції ізоляції). З’являються експерти у різних державних інституціях (зокрема, у сфері медицини) – вони визначають принципово нові категорії, як «душевнохворі», «проблемні діти» тощо. Влада стає більш «м’якою» - наприклад, у сфері праці впроваджує гігієну праці, трудові права; знімає табу із обговорення теми сексуальності; опікується вихованням дітей, розвиваючи педагогіку тощо.

Дозволимо собі зупинитися на деяких персоналіях, ім’я яких асоціюють з «некласичними» дослідженнями феномену влади.

^ Толкотт Парсонс (1902 – 1979 рр.), як представник системної теорії акцентує увагу на тому, що згідно з традиційним підходом, влада розуміється як асиметричні відносини і є похідною індивідуальних відносин, але влада наділена властивостями системи, що проявляється у відносинах між частинами та цілим. На думку Парсонса, основним недоліком традиційного підходу до політичної влади є гра з «нульової суми», відповідно до якої, коли влада зосереджена в руках окремої групи або партії, вона використовується виключно в їхніх інтересах у збиток інтересам всіх інших груп суспільства. Організація людей задля досягнення єдиних цілей відбувається завдяки тому, що політична підсистема спирається на владу. Відповідно до цього політика являє собою водночас і соціальний механізм, і інституціональну структуру, життєздатність якої забезпечується наявністю інститутів лідерства, органів влади та правил і норм, які визначають порядок відповідальної активності.

На думку Парсонса, влада – це узагальнене право вимагати виконання обов’язків в ім’я досягнення колективних цілей. Він не розглядає владу як міжособистісний феномен або як тип поведінки, обмежуючи владу, таким чином, простором політики. Це привело його до істотно відмінного від традиційного підходу способу визначення влади. Влада у нього є не атрибутом акторів або стосунків, а – властивістю (ресурсом) систем. Функції влади в державі, згідно з Парсонсом, аналогічні функціям грошей в економічній підсистемі.

Влада, як і гроші, виступає циркулюючим посередником в політичній підсистемі. Владою є якийсь мандат, який дає можливість його носіям чинити вплив на підлеглі групи в більш-менш широких рамках. При цьому під використанням влади розуміється засіб досягнення цілей, в яких зацікавлені обидві сторони владних відносин: панівна і підпорядкована. Таким чином, влада постає засобом для досягнення колективних цілей через згоду членів суспільства про легітимацію лідерських позицій. Оскільки саме легітимація здатна забезпечити лідерів можливістю приймати політичні рішення для досягнення цілей всієї соціальної системиxi.

^ Ханна Арендт (1906 – 1975 рр.) вважається теоретиком «позитивної» влади, для якої проблеми політичної участі та громадянського сприяння займали центральне місце, а юридичні стратегії на обмеження державної влади, які розроблялись ліберальними мислителями, не були основними.

Аренд поставила під сумнів класичние формулювання питання про владу, згідно із якою владу уявляли як сукупність політичних інституцій. Арендт заявила, що у сучасних умовах суспільно-політичного розвитку, говорячи про владу, задаватися питанням «хто ким управляє», щонайменше, некоректно. Влада не є власністю індивіда, але знаходиться у повній відповідності до людської здібності не просто діяти, а діяти разом – саме тому традиційний аналіз інститутів держави не відображає сутність влади, динаміку владних стосунків. «Усі політичні інститути, - стверджувала Арендт, - сутність проявлення та утілення влади, вони каменіють та розсипаються, тільки-но жива народна сила припиняє їх підтримувати»xii.

Арендт не відмовляється від елементу підпорядкування у феномені влади, однак вона вважає, що не можна звужувати повністю владу до «негативної» функції насильства. Влада може носити позитивний характер, тому принципове питання не у знищенні влади, а у її розумному використанні, як найважливішого механізму спрямування.

Розуміти владу, вважала Арендт – бачити у ній одну з позитивних сил конструювання політичного порядку, який являє собою комунікативний простір спілкування суб’єктів політичної творчості, де відбувається самореалізація людської особистості.xiii Політика і влада, за її глибоким переконанням, повинні бути творчою стихією, простором, у якому відбувається активний пошук людиною самої себе у співвідношенні себе із іншими. Влада генерується, якщо тільки люди спілкуються один з одним і взаємодіють у спільних справах.

^ Мішель Фуко (1926 – 1984 рр.) замислився над питанням: чи справді лібералізація та гуманізація означають послаблення влади? На його думку, під маскою гуманізації криється зміна класичної влади-знання на дисциплінарну; загальною характеристикою такої зміни є використання владою тонших і опосередкованіших механізмів впливуxiv. Фуко відмічав такі прояви дисциплінарної влади:

  • на мікрорівні така влада виявляється як «політична анатомія тіла», опікуючись його продуктивністю та ефективністю використання його сил та енергії. Дисциплінарна влада конструює феномен «політичного тіла», яке повинно служити шляхами комунікації та базовими пунктами відносин влади та знання.

  • Виникає особлива «мікрофізика влади». Як проникнення влади у найглибші нюанси тіла людини (зокрема, у сексуальність) з метою його повного контролю та залучення до своїх відносин.

  • На макрорівні виявляється «біо-влада», завданням якої є оцінка, оптимальне використання і збільшення «людських ресурсів». Біо-влада створює новітні типи інститутів – регулярну армію, обов’язкову освіту, медичну профілактику тощо. У сфері знання біо-влада корелює із демографією, яка опікується народжуваністю, рівномірним розподілом «людського ресурсу». Біо-влада включає «життя» в історію та політику.

Отже, Фуко вибудовує свою аналітику влади, спрямовану на «визначення специфічної галузі, яка формує відношення влади і відбір інструментів, які дозволяють її аналізувати»xv. Фуко розглядає владу у ланцюгу відносин – і тільки так - він підкреслює неможливість розглядати владу як дещо окреме, локалізоване або зовнішнє. Крім того, філософ виводить поняття об’єкту з аналізу влади – він вважає, що там, де є влада, завжди є опір, який є, відносно влади, всередині цих стосунків - не поза ними. І навіть там, де ми спостерігаємо ситуативне домінування, можлива реверсія.

Фуко також спростовує інші знання про владу, які опрацьовувалися у рамках класичних теорій. Він говорить про те, що влада здійснюється за допомогою індивідуальних мотивів, але вона ніколи не тотожна їм. Також, влада може виявлятися у негативних санкціях, однак, будь-який режим влади-знання, у своїй основі, є «позитивним», оскільки він обов’язково народжує певні масиви донаукового та наукового знання. Одним із найпринциповіших висновків Фуко вважають те, що механізм влади – це дещо інше або, щонайменше, дещо значно більше за репресії.

Таким чином, Фуко розробляє принципово нову методологію дослідження влади, яка стосується формально визначення влади ,як такої.

Завдяки дослідженням Фуко, владу почали розглядати як іманентний культурі конститутивний фактор, що виявляє себе на усіх без виключення рівнях людського буття. Отже ми стикаємося із тенденцією дослідження «тонких», прихованих механізмів влади, розвиток яких прямо пропорційний процесу раціоналізації світу.

Узагальнюючи концепцію влади М. Фуко, необхідно звернути увагу на такі моменти:

  • Фуко фактично ототожнює владу із соціальними стосунками; він критикує будь-які спроби локалізувати владу виключно у рамках політичної системи.

  • Фуко намагається розробити таку методологію дослідження влади, яка знімала б питання про легітимність або нелегітимність влади: «необхідно локалізувати владу у екстремальному пункті її існування, там, де вона завжди позбавлена легальності»xvi.

  • Фуко надає поняттю сили максимально загальний характер. Привілейованим місцем виявлення сили є не суб’єкт, а «тіло», на якому відбивається влада.

У своїх пізніх роботах Фуко відходить від методологічного радикалізму у розумінні влади. Він аналізує владу уже не як взаємодетермінації надособистісних «сил», а як структуралізацію актуальних та потенційних дій акторів. Крім цього, він визнає концепт людської автономії у сенсі інсування специфічних «технік себе», за допомогою яких людина набуває здібність управляти собою та іншими.

^ Юрген Хабермас (1929 р.н.), спираючись на розроблену ним «теорію комунікативної дії» і концепцію комунікативної раціональності, в одному з своїх творів «Фактичність і значимість» виклав модель досконалої демократичної процедури щодо досягнення легітимності влади.

Модель Хабермаса спирається на ідеал співдружності вільних і рівних індивідів, які у політичній комунікації визначають форми свого спільного життя і демократична самоорганізація громадян виглядає як нескінченний процес, постійна процедура формування думки й волі народу на засадах поєднання політичної автономії кожного індивіда і справжнього суверенітету народу.

Хабермас, як і М. Фуко, критично ставився до класичних моделей влади, не дивлячись на те, що його відносять до «другого покоління» фрнкфуртської філософської школи. Хабермас інтерпретує владу як «позамовний медіум» координації дій. За умови такої інтерпретації влада уже не можи міркувтися за класичною схемою бінарних опозицій суб’єкта та об’єкта. Крім того, Хабермас піддає критиці розуміння влади, як «політичних грошей», наводячи такі аргументи: (1) гроші можна порахувати, владу не можливо поміряти – вона завжди приховує потенціал, який може актуалізуватися; (2) грошові інвестиції, в ідеальному випадку, приносять прибуток, у той час як інвестиції влади можуть викликати опір, послаблення влади та дифеніцію; (3) влада не є циркулюючим медіумом за своїм походженням – для того, щоб вона почала ефективно циркулювати, вона потребує легітимізації.

Слід відмітити, що не дивлячись на критику класичних моделей влади, Хабермас займає своєрідну проміжну позицію між модерною класикою та постмодерною критикою. Він виступає із критикою суб’єктивізму та емпірізму у осмисленні феномену влади. З іншого боку, він локалізує владу у межах політико-адміністративної системи і ототожнює її ефекти із негативними санкціями.

У відповідності до власної «дворівневої моделі», Хабермас досліджує суспільство у методологічних площинах «життєвого світу» та «системи». Життєвий світ включає в себе: «культуру» як запас знань, необхідних для інтерпретації; «суспільство» як легітимний порядок і соціалізованих, комунікативно-компетентних «індивідів». Під життєвим світом завжди розуміються певні традиційні форми співіснування та спілкування, до яких ми долучені і у яких відбувається наш щоденний досвід. Для життєвого світу основоположними є мова і спілкування; він функціонує за принципами комунікативної раціональності, його метою є згода, взаєморозуміння. У основі життєвого світу лежить комунікативна дія. Система являє собою сферу формально-організованої дії. Для системи основоположними є позамовні медіуми координації дій: влада (для політико-адміністративної підсистеми) та гроші (для економічної підсистеми). Система функціонує за принципами цільової та стратегічної раціональності, її метою є успіх дії. В основі системи лежить цілераціональна стратегічна дія, що передбачає владні ефекти.

Намагаючись досягти успіху, суб’єкт за необхідністю впливатиме на ситуацію іншого суб’єкта з метою зміни його поведінки в бажаному напрямі. Саме тому Хабермас обмежує поняття влади в межах координації дій в політико-адміністративній системі, вважаючи, що в повсякденності аналогами влади виступають «вплив», «авторитет», «репутація», «престиж». Хабермас визначає владу як лише той вплив, який виникає унаслідок реалізації дії, орієнтованої на успіх.

Таким чином, Хабермас розглядає владу крізь теорію комунікативної дії як «глобальний процес багаторазового опосередкованого і ієрархіїзованного соціального спілкування, який регулює суспільні конфлікти і інтегруює людське співтовариство»xvii. Хабермас наголошує на тому, що необхідно розділяти повсякденні практики та сферу формально-організованої дії, якою є соціальна система.

Спираючись на системний аналіз, Хабермас продовжує осмислювати владу, переважно, в негативних категоріях. Влада продовжує мислитися як репресивний феномен. Такий підхід залишає без уваги ті сфери соціальних відносин, в яких влада функціонує продуктивно.

Владу як комунікацію розтлумачує ^ Ніклас Луман (1927 - 1998). Це дозволяє уникнути перевантаженості поняття влади ознаками процесу впливу, що розуміється дуже широко і нечітко. Влада як комунікативний засіб є вихідним регулятором соціальних взаємодій.

Суспільство, як всеосяжна соціальна система, конституюється відділенням себе від навколишнього світу, до якого відносяться системи свідомості (індивіди), система мозку і фізичні системи. Відмежувавши себе від навколишнього світу, суспільство здатне функціонувати замкнутим чином і, оскільки, єдиною достовірно-соціальною операцією виступає комунікація, то оперативна замкнутість виражається в тому, що одна комунікація під'єднується до іншої комунікації. Сенс є медіум, за допомогою якого відбувається таке під'єднання. Проте, саме суспільство неоднорідне і диференціюється на ряд підсистем, таких як: функціональні підсистеми (масмедіа, політика, наука і інше), системи інтеракцій лицем-до-лиця, а також системи організацій. Кожна функціональна підсистема відособлюється через кодування комунікацій: через так-редакції і ні-редакції, закладені в сенсі. Так, кожна функціональна підсистема прагне включити комунікації, специфічні тільки для себе, але, одночасно з цим, виключити комунікації іншого роду. Наука, наприклад, існує завдяки коду істина/брехня, тому в ній будь-яке дійсне твердження може під'єднуватися виключно до іншого дійсного твердження. Комунікація як така є триєдність інформації, повідомлення і розуміння (усвідомлення розрізнення між інформацією і повідомленням).

Розуміючи владу як комунікацію, Луман відмовляється інтерпретувати владу крізь призму відносин панування/підпорядкування, де вона розглядається як здатність суб’єкта підпорядковувати об’єкт. Важливим є те, що такий підхід дозволяє відділити владу від примусу, розглядаючи її як інструмент, який діє за умови існування альтернатив дії та рішень. Луман, як і деякі інші дослідники, розглядає владу як двосторонній процес, однак, за умови застосування насилля, за його словами, здійснюється однобічний вплив – дії підлеглого підмінюються діями пануючого. Призначення влади полягає в детермінації дій інших членів суспільства лише за допомогою комунікації.xviii

^ П’єр Бурдьє (1930 – 2002 рр.) був близьким до фукіанського бачення інтелектуала, який за допомогою генеалогічного методу викриває владні відносини, уречевлені в характерних для певного поля компетентності системах класифікації. І все ж, незважаючи на близькість його ідей до ідей Фуко, Бурдьє наголошував на тому, що аналітичні категорії повинні бути відокремлені від категорій практики, протягом всього свого життя він стояв на захисті рефлексивної, соціально та історично обумовленої концепції раціональності та науки.

Влада, за Бурдьє, це своєрідне «коло, центр якого знаходиться всюди і ніде», який ніколи навмисне не приховувався, досягаючи цього іншими засобами, - треба вміти виявити [владу] там, де вона менше за усе помітна, де вона зовсім не упізнана, а отже – визнана. Символічна влада дійсно є такою невидимою владою, яка може здійснюватися тільки за сприянням тих, хто не хоче знати, що підкорений їй або навіть сам її здійснює.

Символічна влада, як влада встановлювати даність через висловлювання, влада примушувати вірити або змінювати бачення світу і, таким чином, вплив на світ, отже, сам світ – це влада квазімагічна, яка завдяки ефекту мобілізації дозволяє отримати еквівалент того, що досягається силою (фізичною або економічною), али лише за умови, що ця влада визнана, тобто не сприймається як свавілля. Символічна влада Бурдьє – це перетворена, невпізнана і легітимізована форма влади, підвладна іншим формам влади.xix

Отже, під владою Бурдьє розуміє символічну перевагу, а боротьба за символічне домінування – є боротьба за право легітимної номінації і класифікації. Тобто людина, яка має владу, - має символічну перевагу і право легітимної номінації та класифікації. Для того, щоб людині боротися за владу або за символічну перевагу, їй необхідно боротися за право легітимної номінації і класифікації. Людина, яка має символічну перевагу, має монополію на легітимне насильство на полі.

  1. ^ Заключна частина.

Відповідно до постмодерністських концепцій, які відображають в першу чергу філософський дискурс, влада інтерпретується у своїй політичній іпостасі – тут вона вбачається колективним ресурсом, який зумовлено комунікативною сутністю людської природи.

Влада перестає бути формою соціальної взаємодії суб’єктно-об’єктних відносин, в основі яких лежить конфлікт і боротьба інтересів. Постмодернізм вимагає принципово відмінний підхід до інтерпретації феномену влади – дифузний - відповідно до нього влада – «розмита» по всьому соціальному простору.

Не дивлячись на те, що постмодерністські концепції мають доволі сильне теоретичне підґрунтя, вони далекі від розуміння влади, в межах класичної методології (відповідно до якої влада зосереджена в державних інститутах), як асиметричних відносин в термінах боротьби та взаємодії груп.

Хочемо зазначити, що задля актуального дослідження феномену влади необхідно враховувати як модерністські концепції, так і постмодерністські. Сьогодні існує відмінність між повсякденними практиками соціальної взаємодії, фунціонуванням інститутів влади, які зумовлені трансформацією «знайомого світу» в умовах глобалізації, та політичною сферою, центральним поняттям якої визначалась держава. На часі, влада, як на глобальному рівні, так і окремо взятих держав, перебуває у стані трансформації: політична влада перестає бути виключно прерогативою держав, оскільки розосереджена між глобальним, національним та регіональним рівнями. Проте неможливо повністю відмовитись від держави як інституту політичної влади.

Природно, що нова соціальна реальність включає відповідні наукові рефлексії, а відтак – формується особливий дискурс влади: відносин довкола влади, відносин, що формують владу.

Завдяки нашому дослідженню, ми змогли побачити, що влада за своєю суттю є постійним становленням самої себе, підґрунтям і метою якого є вона сама як найвища цінність. Пронизуючи всі сфери життя, влада постає основою всіх сфер людського існування, зокрема, сфери моралі, в якій регулюється діяльність людини. Влада є основою та принципом оцінювання й покладання цінностей. Людина владна або прийняти вже існуючу істину про суще як ціннісну міру самої себе, або ж самій встановити ціннісну міру сущого в цілому.

Людина, будучи фізіологічно недосконалою і тому вітально залежною (підвладною) істотою, займає особливе положення у світі. Будучи фізіологічно недосконалою істотою, людина виявляється здатною перевершувати світ (ставати над ним) і саму себе. Постаючи як духовна істота, людина виявляється владною в своїй сутності. Ідентифікуючи себе з іншими людьми, вона постає владним суб’єктом по відношенню до кожної іншої людини, сутність якої вона визначає. Будучи духовною істотою, людина постає як владна над самою собою та світом в цілому.

Більшість концепцій влади, з якими ми ознайомились у процесі написання цієї роботи виявляли схильність до спрощення цього феномену – зведення його до підкорення одного/них іншому/им. Поки ми не дійшли до вивчення некласичних, зокрема, постмодерних, теорій влади, вона стала складнішою – більш цікавим, неоднорідним соціальним феноменом. Починаючи з концепції Фуко, нам стала зрозуміла практичність досліджень влади і застосування цих досліджень у нашій подальшій роботі.

Отже, повертаючись до потенціалу цього дослідження, слід сказати кілька слів про можливий взаємозв’язок гендеру і влади.

«Розділяй та володарюй» - кому тільки не приписували цей вислів – і давньоримським войовничим правителям, і італійському філософу Макіавеллі, і французьким королям. Кому б він не належав, цей принцип дії влади залишається і успішно впроваджується до сьогодні на багатьох рівнях. Одним з базових розділень людей є стать.

Термін «гендер» виник у зв’язку із необхідністю звернути увагу людини і соціуму на штучність приписуваних «статевих» характеристик. Жінка стала жіночою не тому що це природньо – тому що це соціально правильно, адекватно, вигідно, врешті решт. Чоловік повинен бути мужнім не тому, що це у нього «закладено природою» - цього вимагають від нього з самого дитинства. І у таких випадках дослідники гендеру говорили, що справа не у біологічній статі, а у тому, що саме конкретне суспільство додає до у геніталій новонародженої дитини – блакитну чи рожеву стрічку.

Потім дослідники гендеру почали вивчати розподіл людства на статі глибше, і зрозуміли - це не просто якісь стереотипи, які можна локалізувати, нейтралізувати або просто замінити чимось іншим. Ми знаємо, що чоловік і жінка повинні бути саме такими не просто з чиїхось слів, або окремих джерел. Цей примус – бути певної, визначеної статі – в усьому – як ми поводимось, презентуємо себе іншим, що ми вдягаємо, підіймаємо важке або ні, де ми працюємо, скільки заробляємо, кого годуємо, або хто годує нас, обираємо собі справу, у нашій статевій «справжності» - у всьому нашому житті. Очевидно, що ми повинні бути жінкою або чоловіком. Але чи можливо вказати на того/те, що саме змушує нас статево визначитися? Взагалі, звідки ми знаємо, що повинні визначитися?

Завдяки вивченим нами концепціям влади, ми розуміємо, що будь-яке розділення відбувається заради влади. Влада є усюди. Гарний (ефективний, успішний) член спільноти – у першу чергу, зручний владі, легкий у керуванні. Таке розуміння влади дозволяє нам рухатися у напрямку вивчення проблеми, як саме влада виявляється у суспільних уявленнях про стать.

Усі поставлені нами вище питання важливі не тільки для України сьогодні. Можливо, що сучасне покоління не може змінитися і впустити у свій простір таку «астатність». Але питання визначеної статі і його наслідки точно важливі наступним поколінням.

Ми вважаємо, що цілі дослідження у рамках цієї роботи досягнуті. Нами був зроблений огляд філософської літератури, яка стосується понять і концепцій влади. Ми розуміємо, що дослідили не все, і поза нашою увагою залишилося багато інших, не згаданих у цій роботі, ідей щодо феномену влади. Ми сподіваємося надалі мати можливість більш глибоко вивчити концепцію М.Фуко, концепція влади якого принципово вирізняється поміж іншими. Ми намагалися визначити основні терміни і концепції влади – речі вельми пов’язані між собою, як ми помітили – в рамках різних концепцій ті або інші терміни стають у центр, а інші виконують роль контексту. В результаті ми можемо говорити про плани щодо наступного вивчення поняття та концепцій гендеру і розвитку гендерних студій до сьогодні.


iФилософия власти. / Гаджиев К.С., Ильин В.В., Панарин А.С., Рябов А.В. / Под ред. В.В. Ильина. М.: Изд-во Моск. Ун-та, 1993. – 271 с.

iiПугачев В.П., Соловьев А.И. 'Введение в политологию. Учебное пособие. 2000.' : АСПЕКТ ПРЕСС, Москва, 2000

iiiФуко М. Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности. Работы разных лет Пер. с фр., сост., комм. и послесл. С.Табачниковой.
М. Касталь 1996 г. 448 с.

ivГольфред Я.А. Філософія та історія науки управління. http://afield.org.ua/book/t_upr.html

vМакьявелли Н. Сочинения и письма, - М.: АСТ, 2004 - 820 ст.

viМележик И.Н. Понятие, происхождение и природа государства в политическом учении Т. Гоббса // Актуальные проблемы истории политических и правовых учений. — М., 1990. — с. 104 - 122.

viiЛокк Дж. Сочинения в 3-х томах. Том 3-й. / Под ред. Е.Г. Храстецкий. – М.: Мысль, - 1989.

viiiВласть: очерк современной политической философии. / Под ред. В.В. Мшвенирадзе, И.И. Кравченко. – М.: Наука, 1989.

ixКанетти Е. Элементы власти. // Психология и психоанализ власти. Т. 1., Самара, 1999.

xБолл Т. Власть // Полис. 1993. № 5. С. 36–42.

xiПарсонс Т. О понятии «политическая власть» / Т. Парсонс // Антология мировой политической мысли. В 5 т. Т. 2: Зарубежная политическая мысль: XX в.; [отв. ред. Т.А.Алексеева]. – М: Мысль, 1997. – C. 478–487.

xiiБолл Т. Власть // Полис. 1993. № 5. С. 36–42.

xiiiКосіч І. В. Ханна Арендт. Философия и политика // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 7, Философия. - 1991. - № 6 - с. 79-92.

xivЗимовець Р.В. Дискусія Фуко/Хабермас: питання теорії влади. http://www.raskopki1.kod.kiev.ua/filtxt4.htm

xvФуко М. Історія сексуальності 1. Воля до знання.

xviСокулер З. А. Концепция «дисциплинарной власти» М. Фуко // Сокулер З.А. Знание и власть: наука в обществе модерна.— СПб.: РХГИ, 2001, с. 58-82

xvii Соловьёв А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии: Учебник для студентов вузов / А. Соловьев. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 559с.

xviiiЛуман Н. Власть / Н. Луман; [пер. с нем.]. – М.: Праксис, 2001. – 256 с.

xixБурдье Пьер. Социология социального пространства. - М.: Ин-т экспериментальной социологии; СПб.: Алетейя, 2007, с. 87-96





Скачати 341.21 Kb.
Дата конвертації07.01.2013
Розмір341.21 Kb.
ТипРеферат
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи