Євген нахлік легенда про золоті ворота в києві у варіантах icon

Євген нахлік легенда про золоті ворота в києві у варіантах



Схожі

ВІСНИК ЛЬВІВ. УН-ТУ

Серія філологічна.– 1999.– Вип. 27.– С. 67-78.

VISNYK LVIV UNIV

Ser. Philolog.– 1999.– 27.– P. 67-78.






Євген НАХЛІК


ЛЕГЕНДА ПРО ЗОЛОТІ ВОРОТА В КИЄВІ У ВАРІАНТАХ

М. ГРАБОВСЬКОГО І П. КУЛІША


Князь Михайлик, молодий лицар (семиліток), – це одна з богатирських постатей українського героїко-легендарного епосу. За народною легендою, що налічує кілька­над­цять варіантів, татари, обступивши військом княжий Київ і бачачи, що їм не оволодіти містом, поки його захищає чудодійний богатир Михайлик, поставили перед киянами вимогу: віддати їм незвичайного лицаря, інакше вони зруйнують місто. Порадившись, малодушна київська громада одностайно погодилася. Ображений і за­сму­чений такою "поганою" (у деяких буквальних записах прямо: "гов...ною") радою киян, Михайлик сів на свого чарівного коня, узяв київську святиню – Золоті ворота на спис (ратище або до стремен) та й поїхав до Царгорода. Закінчується легенда есха­­то­ло­гічним мотивом: мовляв, слушного часу Михайлик повернеться до Києва і поста­вить Золоті ворота на властиве їм місце. У низці варіантів чарів­ни­чий герой фігурує семиліт­ком, в інших має більше років, але, як слушно зазначив М. Грушев­ський, "ра­ція теми лежить, власне, в ранній молодості героя. Правдоподібно, сім літ означає тут наперед пересунений термін воєнної дозрілости <...>" [1, c. 341]. За спо­сте­реженням М. Кос­то­ма­рова над цим переказом, "семилетний богатырь – тип народ­ной надежды на грядущие поколе­ния, идеал нестареющейся, вечно юной, всегда обновляющейся силы народа <...>" [2, c. 87].

Уперше текст народної легенди про Михайлика та Золоті ворота опублікував поль­­ською мовою у своїй праці "O gminnych ukraińskich podaniach" [3] пись­мен­ник-роман­тик, представник української школи в польській літературі Мі­хал Грабов­ський, який мешкав тоді у родовому маєтку в с. Олександрівка (тепер Кіровоградська об­ласть). За його словами, він з подивом почув звістку про Золоті воро­та ("po­wiast­kę o Złotej Bramie", як гадав, "będącą, może, tylko upoetyzowaniem histo­rycz­nego zdarzenia", тобто події) навесні 1845 р., оглядаючи по дорозі стародавній – з часів мон­­­го­­ло-татар­сько­го нашестя – вал коло села Копачів над річкою Стугною, що на пів­д­ні від Києва [4, c. 160, 161]. Проте цей першодрук легенди (точніше, її переказу-пере­кладу) в мало­по­ши­ре­но­му серед української і російської громадськості польському журналі, що виходив у Вільні, залишався невідомим до­слід­никам понад чотири деся­ти­ліття, аж поки його не передрукував знову ж таки польською мовою О. Веселовський у замітці "Золотые врата в Киеве и Царь­граде" в петер­бурзькому "Журнале Минис­терст­ва на­род­­ного просвещения" [5].

Дещо іншу версію цієї легенди пощастило записати з народних уст Пантелей­мо­но­ві Кулішу під час проживання в Києві (у студентських роках – з вересня 1839 р. до кінця 1840 р. – або, ймовірніше, в період з серпня 1841 р. до серпня 1845 р., коли він викладав спо­чат­ку в Києво-Печерському, а потім у Києво-Подільському дворянських училищах). Власно­руч записану легенду про Михайлика та Золоті ворота Куліш

уперше на­дру­ку­вав ще в своїй збірці "Украинские народные предания" [6], до якої ввійшли істо­рич­ні перекази та фантас­тич­ні казки, зібрані ним головно на Київ­щині під час літніх канікул 1843-1845 рр., а також пере­дані йому приятелями. Тут ця легенда відкриває "Отдел первый. Предания исторические", має назву "Золотые киев­ские воро­та" і супро­во­джується післятекстовою поміт­кою "(Рас­ска­зы­вал один старик нищий в Кие­ве)" [6, c. 1] (фольклорні твори в збірці подано українською мо­вою, їх назви, передмова та примітки упорядника – російською). Прізвища старця не вка­зано, хоча під іншими народними текстами збірки Куліш послідовно зазначав імена оповідачів (можливо, це свід­чення того, що легенду про Золоті ворота він записав ще на початку своєї фольк­лор­но-зби­раць­кої діяльності). Через арешт Куліша на початку квітня 1847 р. збірку кон­фіс­кували, а то­му поширення вона не набула (як фольклорну пам’ятку її пере­ви­да­ли в "Чтениях в Импера­тор­с­ком обществе истории и древностей российских при Мос­ков­ском университете" щойно 1893 р., кн. 1).

Двома-трьома роками раніше з рукописом цієї збірки ознайомився М. Грабов­ський, з яким П. Куліш підтримував дружні творчі стосунки з 1843 р. Грабовський зро­­бив детальний огляд залишеного йому Кулішем рукопису народних переказів [7, c. 2] у згаданій статті "О gminnych ukraiń­skich podaniach". Цілком правдоподібно, що тоді ж у тій самій рукописній збірці поль­ський письменник прочитав і Кулішів запис легенди про Михайлика й Золоті ворота, що могло спонукати його надрукувати влас­ний запис її (публікуючи його в "Rubon’i", Грабов­ський чомусь не згадав про існуван­ня Кулішевого варіанту). Куліш же, за його спогадами в 1890-х рр., хоча й знав про статтю Грабовського, та все ж, за браком часу, ніколи не тільки не читав, а й не бачив її ("Я знаю, – писав він у "литературных воспоминаниях" "Около полу­сто­ле­тия на­зад", – что Грабовский напе­ча­тал записанные мною предания польскими буквами в журна­ле "Rubon", но никогда не имел времени посмотреть, как он это сделал") [8].

Отже, однакова назва легенди в статті Грабовського ("Legenda o Złotej Bramie Kijowskiej") і в "Записках о Южной Руси" Куліша (в передмові – "легенда о киевских Золо­­тых Воротах", перед текстом – "Легенда о Золотых Воротах") свідчить не про те, що Кулі­ше­ві була відома публікація Грабовського, як вважав Л. Доб­ро­­вольський [9, c. 45], а про те, що Грабовський перед тим, як віддати до друку свій запис легенди, ознайомився з її Кулі­ше­вою версією в рукописі "Украинских народ­ных преданий", де вона мала назву "Золо­тые киевские ворота". Саме ця первісна Кулішева назва, швид­ше всього, спричинила подіб­ну наз­ву легенди у Грабовського, а вже його усний пере­каз свого запису Кулішеві, про що мова піде далі, міг, своєю чергою, зумовити її остаточну назву в "Записках о Южной Руси" (1856, т. 1).

Саме в цій фольклорно-літературній та історико-етнографічній збірці Куліш вдру­­ге надрукував свій запис легенди про Михайлика і Золоті ворота в оригіналі та власному росій­сько­му перекладі. У передмові до цієї публікації він твердив, що подає автентичний запис легенди з вуст "нищего старика-слепца" – "под­лин­ный тон и склад его речи, без поправок". Згодом же в листі до М. Стороженка від 18 лютого 1885 р. Ку­ліш, просячи його потурбуватись, щоб М. Старицький і М. Лисен­ко повернули йому його рукописи, які він надіслав М. Стариць­ко­му ще з Відня (1882 або 1883 р.) і яких, попри свої настій­ливі прохання, не отри­мав назад ("Во имя искры человеч­нос­ти, какая осталась в киянах со времён Михайла Семилитка, исторгните мою собствен­ность у представителей малорусской на­родности!"), зауважив: "P.S. Легенда о Михай­ле Семилитке помещена в І т. "Записок о Юж­н[oй] Руси", но ради цензуры я напечатал "погана ваша рада", по точному же рассказу нищего, Михайло Семилиток пророчески изрёк сице:

Ой, кияне, кияне, панове громадо!
Говняна ваша рада!.." [10]

Крім того, в "Записках о Южной Руси" легенда про Золоті ворота була надру­ко­вана в іншому правописному варіанті і, на жаль, з усуненням деяких фонетичних (пере­важ­но діалект­них) особливостей першодруку (а отже, й запису): Кіяне – Кияне; зыйшовъ – зійшовъ; при­шовъ – прийшовъ; сылный лыцаръ – сильний лицарь; Царе­градъ, в Ца­ре­гра­ди, у Царыгра­ди – Царіградъ, в Цареграді; времня – время (друга половина при­кла­дів – із "Записок..."). Прос­кура чомусь змінено на проскурка (можли­­во, з огляду на зміст, але не виключено, що внаслідок друкарської помилки в першо­дру­ці чи під час пере­друку).

У передмові Куліш також зазначив, що почуту від сліпого старця-жебрака "прево­сход­ную легенду о киевских ^ Золотых Воротах" він "никогда ни прежде, ни после ни от кого не слышал". Найімовірніше, Куліш мав на увазі тільки народних носіїв фольк­ло­ру і не враховував його освічених збирачів, бо далі в примітці до тексту легенди зга­дав двох своїх колег, які переказали йому цю ж легенду, почуту ни­ми теж на Київщині: "Один из моих знакомых слышал эту легенду близ Киева нес­колько в изменённом виде, но не обра­тил на неё должного внимания. Помнит только, что в ней герой предания называется Михaйлом Се­ми­лит­ком. Известный польский писатель Михаил Грабовский говорил мне, что он слы­шал эту легенду в Гвоздове, под Киевом, почти слово в слово так, как она у меня записана <...>" [11, c. 1, 3, 5].

Насправді Грабовський, як свідчить його нотатка до першодруку легенди, записав її "około Kopaczowa w okolicach Stuhny" (це село розташоване на південь від згаданої річки, а Гвоздів, хоч і недалеко від Копачева, але на північ від неї). Чому ж у Ку­лі­ше­вій примітці йдеть­ся про Гвоздів? Певне світло на це проливає інша нотатка Гра­бов­сь­ко­го – у його книзі "Ukraina dawna i teraźniejsza" (Київ, 1850), де він, говорячи про ва­ли й окопи біля Копачева, додав: "Rozszerzyliśmy się z tym w innym miejscu, opisując okolice Kopaczowa, wał między Gwozdo­wem i Weta, i odnoszącą sie do tego ślicz­ną legendą o Złotej Bramie Kijowskiej" [12]. Ця нотатка в книзі "Ukraina dawna i te­raźniejsza", що її Куліш мав би знати (у ній, до речі, йшлося про його археологічні роз­копки) могла спо­ну­кати його зазначити місцем запису легенди с. Гвоздів. Можли­во також, що Куліш неточно запам’ятав місце запису легенди Грабовським ще з його усного повідомлення йому про неї, позаяк польський літератор міг при цьому з різних при­во­дів вести мову і про Копачів, і про Гвоздів або ж, нарешті, Куліш помилився вже при самій спробі згадати розповідь Грабовського, либонь, через добрий десяток років.

Кулішів запис легенди має за змістом низку відмінностей від її варіанта, пара­фра­зо­ва­но­­го Грабовським у "Rubon’i" (до речі, О. Веселовський вказав далеко не на всі з них, по­рівню­ючи обидва варіанти у вищезгаданій замітці "Золотые врата в Киеве и Царь­гра­де").

у Грабовського: у Куліша:

  1. татари опоясували Київ валами, з яких мали намір його взяти ("opa­sywali" Київ "wałami, zza któ­rych brać go za­mie­­rza­li"; ця інфор­ма­ція була особли­во ва­жлива для Гра­бов­ського, який займав­­ся до­слі­дже­н­ням валів на пів­день від Києва);

"татарин" просто "під Києв підступає";

  1. імені героя не вказано ("niеznajo­my bohater");

"лицар Михайлик";

  1. пущена ним з київської вежі стріла до­ле­тіла аж до Стугни ("doleciała aż do Stuhny");

куди конкретно долетіла стріла Михай­ли­ка, географічно не окреслено (пе­ред тим зазначе­но, що татари захопили Вишгород і пішли далі на Київ);

  1. помiтивши стрілу, татари зрозуміли, що не візьмуть Києва, поки його захи­ща­­­ти­ме такий богатир ("Jak skoro post­rzeg­li te strzałę Tatarowie, poznali zaraz, że Kijowa nie wezmą, bo w nim się taki bohater znaj­duje, którego niezmo­gą");

"татарин" сконстатував лише, що в Киє­ві є "сильний лицар" (чітко не пояснено, чо­му та­та­ри вимагали від киян віддати їм Михай­лика);


  1. за видачу їм богатиря татари обіця­ють: відступити від міста спо­кій­но і не брати з нього викупу ("że odstąpią od nie­go spokojnie i okupu zeń nie wezmą");

відступити;

  1. отримавши ультиматум татар, кияни не знали, де шукати невідомого ли­царя ("nie wiedziano, gdzie szukać nie­zna­jome­go im rycerza");

з цією проблемою кияни не зіткнулися – Михайлик був загальновідомим лица­рем;


  1. коли кияни хотіли відправити бога­ти­ря татарам, жоден кінь, крім бать­ків­­сько­­го, не міг під ним витримати ("lecz kiedy chciano go wyprowadzić z miasta, żaden koń nie mógł go wynieść, aż sam bohater poradził, żeby z ojcow­skiej jego stajni wyprowadzono ojcow­skie­go konia, który pod nim wytrzy­ma");

цього епізоду немає;


  1. остороги героя киянам немає;

Михайлик застерігає киян: "Як оддасте ви мене, то в останній раз будете ба­чить Зо­ло­тиї Ворота";

  1. від’їжджаючи, герой підніс на списі Зо­ло­ті ворота ("wzniosł kopię do góry, podniósł na niej ^ Złotą Bramę");

є порівняння: "Да взяв на ратище во­ро­та – так, як от сніп святого жита візь­меш";

  1. герой завіз ворота до татарського та­бо­ру, а вже татари одіслали богатиря з воротами до Царгорода ("trzymając ją (Zło­tą Bramę. – ^ Є.Н.) na włóczni (на спи­сі, ратищі. – Є.Н.), powiozł z so­bą do Tatarskiego obozu. Ucieszyli się bardzo Tatarzy, dostawszy bohatera i Złotą Bramę; odesłali do Caro­gro­du");

не помічений татарами, Михайлик сам "по­їхав у Царіград через татарське військо";


  1. у Царгороді героєві самого виду свя­­то­­го хліба (проскури) вистачає за­мість їжі і питва ("przed nim leży chleb święty, któ­re­go widok za pokarm mu i napój wystar­cza" [4, c. 161-162].

у Царіграді лицар живиться "стакан­чи­ком води" і "проскуркою" [11, c. 3-5].

Варто підкреслити: варіант Грабовського – це, власне, записана з пам’яті, та й, до того ж у перекладі, парафраза легенди; у цій трансформації не обійшлося, во­че­видь, без вилучення одних нюансів (якихось окремих слів або й фраз) і додання ін­ших. Натомість Кулішів варіант практично автентичний, а тому з фолькло­рис­тич­ного по­гля­­ду більш вартісний. Цю перевагу Кулішевих записів з народних вуст над своїми визнав, до речі, й сам Грабовський: "Wielką też Pan Kulesz miał korzyść, że zapisywał podania tym samym językiem, którym mu ich udzielono. Nieraz uważałem, że to podanie, które ja zapisa­łem po polsku z pamięci, on zaś odrazu słowami, które stenografował, u mnie było litografią, u niego olejnym malowidłem. Nigdy więc one nie będą miały tej wartości, co w oryginale" [13].

Публікація легенди про Золоті ворота в першому томі "Записок о Южной Руси" при­вер­ну­ла увагу фольклористів і стимулювала подальше дослідження цієї фольклор­ної теми. З’яви­ли­ся друком нові записи: П. Ревякіна, який у статті "Сближения и следы" умістив легенду про "Михалка" в підрозділі "Entrückte Helden (Лицарі-невми­ра­­ки)" (Осно­ва.– 1862.– № 1) [24], М. Костомарова, який переповів "сказочную исто­рию Ми­хайла Семилитка" у своїй праці "Черты народной южнорусской истории" (Осно­ва.– 1862.– № 6), І. Трусевича (Киевлянин.– 1866.– № 5), В. Менчиця (в "Ма­ло­рус­­ских народных преданиях и рассказах", вида­них М. Дра­гомановим, К., 1876) та ін. Крім того, В. Анто­но­вич і М. Драгоманов опублі­ку­вали у своєму збірнику "Исто­ри­­чес­кие песни малорус­ско­го народа" (К., 1874.– Т. 1) текст Куліша з власними комен­та­рями та новими відо­мостя­ми, а В. Ляскоронський у монографії "Прошлое м. Три­по­лья и окрестные о нём предания" (К., 1900) навів різні варіанти легенди, додав­ши до них і свій за­пис. Невдовзі наспіли ґрунтовні наукові студії фольклорної теми про Михайлика: О. Весе­лов­сько­го (в його "Южнорусских былинах", СПб., 1881), Л. До­бро­воль­сько­го ("Михай­ло і Золоті ворота: Старі й нові записи, література до сього питання", К.. 1913; до того ж автор, подав свій запис, а також український переклад парафрази Грабов­сько­го), Т. Сушиць­ко­го ("До історії поетичних оповідань про Ми­хай­лика й Золоті ворота та про Батия" в "Записках історично-філологічного від­ді­лу ВУАН", 1923, кн. 2/3). Кулішеву фіксацію легенди повністю навів М. Возняк у підрозділі "Лицарський епос" своєї "Історії україн­ської літератури" (Львів, 1920), зазна­чивши, що легенда про Михайлика відома не тільки з кількох записів, а й з письмен­ни­ць­ких обробок у російській і польській літературах [14, c. 219].

Кулішів запис легенди про Михайлика й Золоті ворота – як автентичний, деталь­ний і, що особливо важливо, україномовний – залишається і досі, поряд з найшир­шим і найбільш архаїчним варіантом В. Менчиця, найрепрезентативнішим серед усіх її кілька­над­цяти варіан­тів. Недарма ж Кулішеву версію передруковували як показову В. Ан­то­но­вич і М. Драгома­нов, М. Возняк, і саме в записах Куліша й Менчиця цю легенду вміщено в збірнику "Легенди та перекази" (К., 1985) – першому окремому науковому виданні цих жанрів української усної народної творчості [15, c. 176-177].

У "Записках о Южной Руси" Куліш не тільки подав свій запис легенди про Золоті ворота і висвітлив обставини, за яких занотував її, а й висловив припущення, що то "есть старинное стихотворное произведение, от которого уцелел только один кусок, говоря­щий о его первоначальной форме". Під цим шматком Куліш мав на увазі "четверо­сти­шие":

Ой кияне, кияне, панове громада!
Погана ваша рада:
Якби ви Михайлика не оддавали,
Поки світ сонця, вороги б Києва не достали!

Надибавши ж цей чотиривірш "в несколько изменённом виде" у пізнішій думі про жи­дів­ські відкупи, Куліш застеріг, що "из этого не следует, что рассказчик взял это четверо­сти­шие из думы и перенёс в легенду. Это, напротив, значит, – доводив він, – что оно сложено очень давно и обратилось в общее место, каких много и в Гомере, и в наших рапсодиях". Позаяк "народу приятно между новыми для него стихами встречать давно известные", то, "постигая это поэтическим чутьём, певцы наших украин­ских дум нимало не стесняются за­им­ство­ванием готовых оборотов речи и даже поэтических образов из известных народу речи­та­ти­вов. Перенести же куплет из думы о новейшем событии в легенду о событии древнем было бы для рассказчика дело неестествен­ным,– вважав Куліш, – потому что вообще чело­ве­чес­кой натуре свойственно новое строить из развалин старого, но не подпирать старое выем­ка­ми из нового". Цей власний пси­хо­ло­гічний аргумент Куліш доповнював покликом на ще одне своє спостереження: буцімто "ни одна история литературы не представляет при­мера, чтобы в какую-нибудь сказку, легенду или балладу народ вставил стихи из произведения новейшего".

Таким чином, генезу легенди про Золоті ворота Куліш запропонував виводити "из всей докозацкой эпической поэзии", з якої, на його думку, "память народа сохранила только один этот искажённый обломок" (чотиривірш), перетворивши віршований текст в "изуст­ный рассказ" [11, c. 169-171].

Кулішеве припущення підтримав М. Костомаров. Визнаючи за легендою про Ми­хай­­ли­ка і Золоті ворота "действительное значение памятника доказацкого периода" і схи­ля­ючись до думки, що "некогда это была дума, которая утратилась и оставила по себе изуст­ную народную легенду, в которой народ удержал от прежней думы четыре стиха, состав­ля­ющие речь Михайлика к киевлянам" [16, c. 39].

Якщо Куліш вів мову про втрачений "віршовий твір" як такий, то Костомаров мав необережність вжити щодо уявного первісного тексту про Михайлика й Золоті ворота жанро­визначальний термін "дума". Невдовзі костомаровську ідею необачно під­хо­пи­ли В. Ан­то­нович і М. Драгоманов у згадуваних "Исторических песнях мало­рус­с­ко­го наро­да". Натомість Л. Доб­ро­вольський резонно зауважив, що твір про Золо­ті воро­та в пер­віс­ному варіанті аж ніяк не міг бути думою, позаяк вона як жанр має справу з історич­ним, а не епічним (героїко-фантас­тич­ним) субстратом. Ідучи за теоретичною схемою еволюції фольк­лор­ного сказання: міфічне опові­дання (як явище стихійної творчості) – легенда (наслідок вже поетичної ідеалізації, тобто "надуманої твор­чос­ті") – сага (героїч­не сказання) – художня і передусім ритмічна обробка у вір­шо­во-епічній формі (героїч­на казка, пісня), – Л. Добро­воль­ський розглядав ска­зан­ня про Михайлика й Золоті во­ро­та як строкатий за генезою твір, у якому в процесі тривалої сюжетної контамінації поєдналися риси міфічного оповідання та легенди і який, при­найм­ні, в тій час­ти­ні, що сто­сується лицаря Михайлика, давніше протягом довгого часу функціо­ну­вав у билин­ному виконанні, а до нас дійшов у конструкції народної казки про минуле [9, c. 70-72].

М. Грушевський, який у четвертому томі своєї "Історії української літератури", вида­но­му в Києві 1925 р., зробив детальний огляд варіантів легенди про Михайлика та Золоті ворота і різних трактувань її, відзначив, що ця тема є най­ці­ка­ві­шим для українського до­слід­ни­ка пунктом в усій епічній традиції, бо дає змогу по­ба­чи­ти най­різ­но­­ма­ніт­ніші наукові підходи до вияснення останньої, а, крім того, становить ви­нят­­ко­ву методологічну цінність як підстава для обстоювання тези про південно­руське походжен­ня певної (чи переважної) частини билинної поезії. Так О. Весе­лов­ський, розвиваючи припу­щен­ня Куліша і Косто­ма­ро­ва, розглядав легенду про Михайлика, у прозовий вик­лад якої вплетено віршовий фрагмент, як частку забутої південноруської поеми або навіть цілого циклу пісень про малолітнього спасителя Києва; висновок цього вченого про довге існування богатирського епосу на Русі-Україні підтримав М. Дашкевич [17, c. 235-236]. М. Возняк теж вважав, що легенда про лицаря Михай­ли­ка, яка дійшла до наших часів у "напівдумі-напівлегенді", "дає один з доказів, що сьо­­год­нішні вели­коруські "би­ли­ни" або "старини" київського циклу є українського по­хо­дження" [14, c. 219]. "Най­більш яскравим останком билин­ної традиції в сучас­но­му українському фольклорі" бачив "повість про Михайлика Семилітка і Золоті Воро­та" М. Грушевський: для нього було "цілком ясно", що вона є "прозаїчним перепові­джен­ням (подекуди з захованням ритмованих розмов) старого епосу" [17, c. 67].

Ці історико-фольклорні та фольклористично-методологічні аспекти теми про Ми­хай­­ли­ка не втратили свого значення і дотепер, та для нас наразі важливішим є її ідеологічний аспект. За справедливим спостереженням М. Грушевського, "в образі Ми­хай­лика-семилітка, зра­дже­ного київською громадою, що з Золотими Воротами – всею старою славою Києва – від­хо­дить до Царгорода, до слушного часу", відбита "най­більш яскраво з усеї усної традиції" тема про занепад "старого Києва і княжої України взагалі". Згідно з висновком дослідника, "щасли­вим припадком розложив­ши­ся в про­зо­вій сазі про Золоті Ворота, ся тема донесла го­лов­ніші мотиви колишньої поеми і її про­від­ну ідею – обітницю повернення колишньої слави" [17, c. 324]. Вису­ну­­та О. Веселов­сь­ким, підтримана М. Дашкевичем і розвинута М. Грушевським (услід за здога­да­ми П. Ку­ліша й М. Костомарова) гіпотеза про існування свого часу цілісної поеми про занепад і омріяне відродження Київської держави залишається привабливим і хоча й вірогідним, але все-таки припущенням. Зате не викликає сум­ні­ву, що в героїко-патрі­отич­ній леген­ді про Михайлика та Золоті ворота виражена національна туга за втраче­ною держав­ною величчю Київської Руси і віра в майбутнє відродження Києва як сто­лиці Україн­ської держави.

Саме так сприймав цю легенду П. Куліш, який не тільки надрукував її в "Украин­ских народных преданиях" і "Записках о Южной Руси", а й умонтував у текст першої редакції історичного роману "Чорна рада", завершеної 1846 р. Позаяк викладена в ній версія легенди дещо відрізняється від Кулішевого запису, вміщеного у його фольк­­лор­них збірках, й оскіль­ки вона не ввійшла в остаточний текст роману, зберіг­шись лише в малодоступному рукописі (автографі) його ранньої редакції, а тому залиша­єть­ся досі невідомою дослідникам, наведу її повністю. Описуючи в романі образи національних героїв, намальовані на мурі довкола братства на Подолі, автор зазначив:

"Намальований був там Михайло Семиліток, що виніс із Києва золоті ворота до Царя-го­рода. Знаєте, як було лихоліттє, як Батий приходив під Київ, так був, кажуть-то, у Києві такій-то славний лицар Михаїл, що войовав "чином Божим" на невірних, – пустив стрілу із лука, так стріла із Києва та аж у Копачів долетіла. А татари стояли кошем над Стугною. От тілько що посідали обідати, тілько що татарській отаман, сівши до скам’ї, поблагославив їсти, як та стріла і встромилась йому у печеню. "Е, – каже, се ж тут є ли­цар сильний, не дасть він нам Києва!" Та до киян: "Оддайте, – каже, мені того лицаря, так одступлю, не руйно­ва­ти­му горо­да". Що тут робити? Дума­ли-думали: "Оддаймо!" – кажуть, а Михайло Семиліток: "Не уздри­те ж, – каже, – більш Золотих Воріт; прийдете завтра вранці і не уздрите". Та сівши на коня, обернувсь назад, та й каже: "Ой, кияне, кияне, панове громада! дурна ваша рада! Якби ви мене не оддавали, поки світ сонця, вороги б Києва не достали! " Та взяв на копіє Золоті ворота, так, як от сніп хліба святого на вила візьмеш, та й поїхав до Цареграда, ніхто й не зупинив його. І стоять, кажуть, тиї Золоті Ворота і досі в Ца­ре­гра­­ді, і буде колись таке врем’я, що вони вернуться до Києва. Тим–то, кажуть, як хто, ідучи мимо, скаже: "Ой золоті, золоті ворота! бути вам ізнов там, де були!" – то золо­то так і засяє. Як же не скаже або подумає: "Ні, вже вам не бувати в Києві, то золото так померкне. Так оця історія там на стіні у Братстві і була вимальована і підпись положено" [18].

У цьому викладі фольклорного твору про Михайлика й Золоті ворота в першій редак­ції "Чорної ради" (від автора, але зі збереженням народнооповідного стилю) є деякі відмін­ності від тексту легенди, надрукованого в "Украинских народных пре­да­ни­ях" і "Запис­ках о Южной Руси". Так героя названо Михайлом Семилітком, про­во­ди­ря та­тар (монголів) – Батиєм, замість Вишгорода фігурують село Копачів та річка Стугна, зазначено, що Михайлик володів над­людською могутністю ("войовав "чином Божим" на невірних"), не вказано, що татари не бачили його, як він проїздив через їхній табір, і що вони увірвалися в Київ після його від’їзду. Не згадано, що Михайлик і досі живе в Царгороді на воді та прос­кур­ці. Подібний зміст подекуди передається в обох варіантах різними лексико-синтаксич­ними засобами, наприклад:

у записі:

у романі:

От кияне шушу-шушу, і радяться "А що ж? Оддаймо!"

А Михайлик каже: "Як оддасте ви мене, то в останній раз будете бачить Зо­ло­тиї Ворота";

Що тут робити? Думали-думали: "Оддаймо!" – кажуть, а Михайло Семи­лі­­ток: "Не уздрите ж, – каже, – більш Золо­тих Воріт; прийдете завтра вранці і не уздрите".


Уміщений у рукописі "Чорної ради" 1846 р. текст легенди відрізняється також від варіанта, надрукованого М. Грабовським і відомого з його розповіді Кулішеві. Першо­­­друк легенди в "Rubon’i" взагалі ближчий до публікації її запису в "Укра­ин­ских народ­ных преда­ниях" і "Записках о Южной Руси", ніж до романної версії [19]. Зіставлення варіанта Грабов­ського з тим, що його викладено в "Чорній раді", не свідчить про особ­ли­ву залежність друго­го від першого. Їх зближує хіба що специ­фіч­на згадка про р. Стуг­ну, до якої долетіла стріла богатиря (Копачів же в самому тексті Грабовського не фігурує, – тільки в примітці зафік­со­ва­но, що легенда записана коло цього села), а також чітко окреслена причина того, чому тата­ри вима­га­ли від киян видачі богатиря (зрозу­мі­ли, що він "не дасть" їм Києва; що вони "не візьмуть Києва, бо в ньому є такий богатир, якого вони не подужають" – "że Kijowa nie wezmą, bo w nim się taki bohater znajduje, któ­re­go niezmogą").

У кожному з трьох варіантів по-різному подано есхатологічний мотив:

  • у пере­ка­зі Грабовського, схильного не так до ідеологічного, як до естетичного сприймання української усної народної творчості, цей мотив, радше, сконстатовано як чарівну фольк­лорну умовність ("Wróci bowiem i bohater i Złota Brama do Kijowa; na to już niedługo czekać" – "Повернуться до Києва і Золоті ворота, й богатир. Цього вже недовго чекати"), хоча в підсумковому коментарі до публікації легенди польський письменник звертав читацьку увагу на те, що "oprócz poetyc­kiej barwy tej powiastki, prorocza wiara gminu w niej zawarta godna jest z wielu względów zasta­no­wie­nia" ("крім поетичного забарвлення цієї повістки, пророча віра простолюду, яка міститься в ній, заслуговує на роздум з багатьох поглядів") [4, c. 163];

  • в оповіді сліпого старця Кулішеві підкреслено активну роль лицаря: "<...> Михай­лик вер­неться в Києв і поставить ворота на своє місто",– отож, від­би­то при­та­ман­ні наро­до­ві сподівання на чудодійного героя-визволителя. Як зазначив М. Кос­томаров, із записаної Кулішем легенди "видно, что народ питал ещё желание и на­деж­ду возобновления прежней независимости и значения Киева, выразив это в образе возвра­ще­ния Михайлика в Киев с золотыми воротами. <...> Михайлик – как бы олицетворение народной самосилы, которая когда-то должна подняться" [16, c. 40];

  • у "Чорній раді" ж зігноровано міфічну постать Михайла Семилітка як ілюзорну пара­диг­му народної свідомості минулих віків і на передній план висунуто Золоті воро­та як символ української державності – наголошенням на тому, що колись "вони вер­нуть­ся до Києва", загалом виражено віру у відродження Української держави.

Скоріше всього, романна версія легенди є творчою контамінацією її трьох ва­ріан­тів: записаного самим Кулішем (основа контамінації); переказаного йому Гра­бов­сь­ким; схема­тич­но повідомленого Кулішеві його знайомим, який чув легенду "нес­коль­ко в изменённом виде" (прикметно, що і в тому повідомленні, і в "Чорній раді" героя назва­но Михайлом Семиліт­ком) [20]. Крім того, у цій художній конта­мі­на­ції Куліш де­що зняв з відомих йому варіан­тів (про що було сказано), а дещо додав від себе. Зокрема, він увів ім’я Батия, якого нема ні в його записі, ні у варіантах Грабовського та Костомарова. Щоправда, Костомаров у схематичному переказі своєї версії додав від себе, що це "тёмное предание" стосується "ужасной эпохи" Батиєвого завоювання Киє­­­ва [2, c. 86-87] і згодом повторив це припущення у викладі Куліше­во­го запису легенди, заува­жив­ши, що зображені в ній події відбуваються, "вероятно, во времена Батыя" [16, c. 39]. Про те ж, що Куліш історично ототожнював напад татар на Київ, зображений у легенді про Золоті ворота, з реальною навалою Батия, прямо свідчить заувага в "Истории вос­со­еди­не­ния Руси". У цій історичній монографії бага­то­вікову бо­ротьбу галиць­ких і над­дніп­рян­ських українців проти "турецко-татар­ско­го общества" в помонгольську добу (XIV–XVII ст.) Куліш називав "временами борьбы потом­ков киев­ского богатыря Михайла Семилитка с потомками разорителя древнего Кие­ва, Батыя", а в примітці до імені Ми­хай­ла Семилітка пояснював: "Это имя при­над­­­лежит к народным мифам. Но, по при­ня­то­му способу выражать истори­чес­кими име­нами только проявления коллек­тив­ной деятельности людей, не извест­ных исто­рии, Ми­хай­ло Семилиток фигурирует у меня наравне с исторически извест­ным Баты­ем. На­­род­ная легенда о защите и ра­зо­ре­нии Киева Батыем записана мною от одного из киев­ских уличных нищих и напе­ча­тана в I-м томе "Записок о Южной Руси" [21, c. 273].

Постає запитання: чому ж Куліш усе-таки зняв виклад легенди про Михайла Семи­літ­­ка й Золоті ворота з остаточної редакції "Чорної ради", яку підготував до друку в 1855-1856 роках?

На мою думку, можливі три версії:

1) з цензурних міркувань – звільняючи роман від "непевних" місць, що могли б спо­­ну­кати царську цензуру заборонити його публікацію ("Теперь я брею и стригу сво­его Рома­на, чтоб можно было ему проскользнуть мимо швейцара без задержки <...>",– зізнавався Куліш у листі до М. Білозерського від 2 квітня 1855 р. [22, c. 120]), він не хотів зайвий раз ризикувати через виражену в легенді ідею відродження колишньої держав­ниць­кої могутності Києва як столич­но­го міста;

2) друкуючи автентичний запис легенди в першому томі "Записок о Южной Руси", вирішив не обтяжувати "Чорну раду" повторенням контамінованого тексту легенди (утім, міг зважити передусім на те, що в літературно-наукових "Записках..." легенда сприйма­лася б як фольклорна пам’ятка, а в художньому світі "Чорної ради" – як вира­же­н­ня національної туги за втраченою державністю);

3) уміщення на початку глави V парафрази легенди про старокиївського лицаря не в’я­залося з описом муру довкола братства, позаяк на тому мурі було намальоване, за версією автора роману, тільки "козацьке рицарство" [23, c. 63]; Куліш же в "За­пис­ках о Южной Руси", як знаємо, спеціально доводив, що легенда про Золоті ворота походить з доко­заць­кої епічної поезії.

Шкода, що спроба художнього використання в "Чорній раді" легенди про Ми­хай­­лика й Золоті ворота в кінцевому підсумку не зреалізувалася. Усе ж, визнаючи за Кулі­шем без­запе­реч­ні заслуги у збереженні від забуття і у дослідженні цієї унікальної пам’ятки українського героїчного епосу, треба віддати належне цьому письменникові і як ав­то­ро­ві першої спроби її олітературення (власне, романізації).

____________________


  1. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн.– К., 1993.– Т. 1.

  2. Костомаров Н. Черты народной южнорусской истории // Костомаров Н. Исто­ри­чес­кие произве­де­ния. Автобиография.– 2-е изд.– К., 1990.– С. 87.

  3. Rubon. – 1845. – T. 6.

  4. Grabowski M. O gminnych ukraińskich podaniach // Rubon.– 1845.– T. 6.

  5. Веселовский А. Мелкие заметки к былинам. V. Золотые врата в Киеве и Царьграде // Жур­­нал Минис­терст­ва народного просвещения.– 1888.– Май.– С. 74-75.

  6. Украинские народные предания / Собрал П.Кулиш. Книжка первая.– М., 1847.

  7. Куліш, писав Грабовський про його записи народно-історичних переказів, "orygi­nal­ny swój rękopism mnie zostawił" (Grabowski M. Ukraina dawna i teraźniejsza.Tom pierwszy. O zabytkach najgłębszej sta­ro­żytności.– Kijów 1850.– S. 2).

  8. Кулиш П. Около полустолетия назад: Литературные воспоминания. Рукопис, збе­рі­га­ється в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України (Ф. 1.– № 28559.– Арк. 14 авто­гра­фа-чернетки; арк. 13 зв. списку-біло­ви­ка).

  9. Добровольський Л. Михайло і Золоті ворота: (Старі й нові записи, література до сього питан­ня).– К., 1913.

  10. Листи Куліша до М. В. Стороженка (80-ті рр. Х1Х в.) / Подав М.Стороженко // Записки іст.-філол. Відділу ВУАН.– К., 1923.– Кн. 2/3.– С. 212. Спогад про соро­ка­річ­ної дав­нос­ти запис виринув у пам’яті Куліша, очевид­но, внаслідок його озна­йом­­лен­ня з публі­ка­цією цієї ж легенди в записі Ігнація Трусевича в упоряд­ко­ва­но­му і виданому цим київ­ським наро­до­знавцем альманасі "Kwiaty i owoce" (Київ, 1870), що його надіслав Ку­лі­шеві його приятель ще з 1840-х рр., польський етно­граф і фольклорист з Київщини Едвард Руліковський. "Kwiaty i owoce" Куліш одержав, правдо­по­діб­но, в середині 1880-х рр., бо в тому-таки листі до М. В. Сто­ро­женка – від 18 лютого 1885 р.– називав цей альманах "вышедшем недавно в Киеве" (Там само.– С. 211).

  11. Записки о Южной Руси / Издал П. Кулиш.– СПб., 1856.– Т. 1.

  12. "Ширше про це ми говорили в іншому місці, описуючи околиці Копачева, вал між Гвоздовим і Ветою та пов’язану з цим прекрасну легенду про київські Золоті во­ро­та" (польськ.; тут i далі переклад Є. Нахліка за вид.: Grabowski M. Ukraina dawna i te­raź­niejsza. Tom pierwszy.– Kijów 1850.– S. 150). Поки що мені не вдалося розшу­ка­ти це "місце" в науковому доробку Грабовського.

  13. Grabowski M. O gminnych ukraińskich podaniach.– S. 154. "Велика користь була та­кож у тому, що пан Куліш записував перекази тою самою мовою, якою йому їх роз­по­відали. Я не раз зауважував, що той переказ, який я записав по-польському з пам’яті, а він одразу ж словами, які стенографував, у мене був літографією, а в нього олійним малюнком. Ніколи, отже, вони (польські парафрази.– Є.Н.) не матимуть тої цінності, що в оригіналі".

  14. Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн.– 2-ге вид. перероб. Кн. 1.– Львів, 1992.

  15. Легенди та перекази / Упоряд. та примітки А. Іоаніді.– К., 1985. Щоправда, в при­­міт­ці (С. 375) прізвища Вол. Менчиця (1837–1916), українського громадського діяча, фольк­ло­­рис­та й етнографа, дядька М. Грушевського, не зазначено – очевид­но, з цензурних міркувань.

  16. Костомаров Н. Историческое значение южнорусского песенного творчества // Бе­се­да.– 1872.– Кн. 12.– Декабрь.

  17. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн.– К., 1994.– Т. 4.– Кн. 1.

  18. Чорна Рада, або Нещаслива Старосвіщина. Написав П.Куліш, року Божого 1846. Автограф, зберіга­єть­ся в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (Ф. 18.– № 31.– Арк. 45-45 зв.).

  19. Ще О. Веселовський, порівнюючи варіант Грабовського з варіантами Куліша, Ревякіна і Костомарова, відзначив, що "ближе всего этот пересказ к редакции ска­за­ния, записанной г. Кулишем <...>; там и здесь Золотые Во­рота переносятся из Киева в Царьград – по идее, нашедшей выражение и в других легендах-дубле­тах, пред­став­лявших Золотые Ворота Царьграда – или Киева – палладиумом, с ко­то­рым связана судьба города" (Весе­лов­ский А. Мелкие заметки к былинам. V. Золо­тые врата в Киеве и Царьграде // Журнал Мини­стерства народного просвещения.– 1888.– Май.– С. 75).

  20. Костомаров Н. Историческое значение южнорусского песенного творчества // Бе­се­да.– 1872.– Кн. 12.– Декабрь.– C. 40. Чи не Костомаров був тим знайомим? Адже цей друг Куліша 40 рр. згодом сам відзначив: "По известному нам иному варианту этой легенды, он (герой.– Є.Н.) называется Михайло Семилиток <...>" (Там само).

  21. Кулиш П. История воссоединения Руси: В 3 т.– М., 1877.– Т. 3. Религиозное, социальное и национальное дви­же­ние в эпоху Иова Борецкого.

  22. Куліш П. Листи до М. Білозерського / Упоряд., вступ. стаття і комент. О. Фе­до­ру­ка.– Нью-Йорк; Львів, 1997.

  23. Куліш П. Чорна рада: Хроніка 1663 року // Твори: В 2 т.– К., 1994.

  24. До речі, П. Куліш у рецензії "Казки і байки з сусідової хатки, перелицьовані і скомповані Придніпрянцем" (Основа.– 1862.– № 1) принагідно схвально відгук­нув­ся на ревякінський рукопис циклу нарисів "Сближения и следы", що був на­дру­ко­ваний в "Основі" упродовж того ж року (№ 1, 2, 5, 10, 11, 12): "...звернем увагу громадську на одного тільки писателя Ревякіна, затим, що він оце недавнечко з своєю працею озвався і його ще мало хто знає, а писання його таке спірне, наче з доброго женця, що ниву свою зорав не лінуючись, посіяв добре зерно густенько й рів­ненько, ніде порожнього місця не покинувши. Радіючи серцем, поглядаємо ми на його працю: "Поможи тобі, Боже, добрий чоловіче!.." Вітаємо так сього ді­ла­те­ля чесного по самому його початку словесному. Твердо йде він своїм шляхом, і може, його шлях буде й геть-то далекий і славний" (Куліш П. Твори: В 2 т.– К., 1989.– Т. 2.– С. 542-543).



Yevhen NAKHLIK

The legend of the golden gates of Kyiv

in the versions of m. Hrabovs'kiy and P. Kulish


The article is devoted to the investigation into the texts of the legends of the Golden Gates of Kyiv, published by M. Grabovs'kyj (1845) and P. Kulish (1847 and 1856). The author envisages not only the history of the text, but also its ideological and artistic peculiarities.


Стаття надійшла до редколегії 05.10.98

© Нахлік Є., 1999







Скачати 245.11 Kb.
Дата конвертації13.01.2013
Розмір245.11 Kb.
ТипДокументы
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи