М. П. Кочерган Загальне мовознавство icon

М. П. Кочерган Загальне мовознавство



Схожі
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
Історія мовознавства

на його думку, начало протиставляється механіцизму (позитивізму) як науковій задубілості й обмеженості. Якщо позитивісти — це вчені, які найближчою метою вважають точний опис наявних фактів, то ідеалісти прагнуть до встановлення причинового зв'язку між яви­щами, тобто є діалектиками. Ученому, на думку Фоссле-ра, не можна обмежуватися описом фактів. Він мусить розв'язувати важливі проблеми, порушені Гумбольдтом.

Фосслер вважає мовознавство історичною наукою. Услід за Гумбольдтом мову визначає як «вираження духа». Закони розвитку мови пропонує вивчати не ав­тономно, а як вияв «діяльності духа», що знаходить своє вираження в мовній експресії. Тому мовознавець повинен досліджувати механізм мовної експресії. Фос­слер, як і Гумбольдт, розглядає проблему причин мов­ного розвитку і творчого характеру мови. Однак деякі положення Гумбольдта гіпертрофуються, внаслідок чо­го концепція мови стає однобічною, звуженою.

Ще одним складником фосслерівської концепції ста­ло вчення італійського естетика й філософа Бенедетто Кроче (1866—1952), який у своїй праці «Естетика як наука про вираження і як загальна лінгвістика» (1902) висловив такі думки: 1) мовленнєвий акт є творчим актом, що зближує мову з мистецтвом; 2) мовознавство й естетика мають один і той самий об'єкт дослідження, тому філософія мови і філософія мистецтва — одне й те саме; 3) лінгвістика є складовою частиною загальної естетики; 4) лінгвістика, як і естетика, не має нічого спільного з логічним пізнанням і повинна ґрунтува­тися на інтуїтивному пізнанні.

Відштовхуючись від цих положень Кроче, Фосслер стверджує, що нове мовознавство повинно забезпечити суто естетичний і естетико-історичний розгляд мови. Як і Кроче, основною функцією мови він вважає естетичну і закликає саме з цього погляду вивчати мову. До того ж, на його думку, насамперед слід досліджувати творчий акт індивіда, тобто говоріння, бо «будь-яка зміна й роз­виток мови в кінцевому підсумку є продуктом смаку або естетичного чуття мовця» і «сама можливість і сам факт здійснення такої зміни зумовлені глибоко прихо­ваним, майже непомітним естетичним механізмом».

^ Мовні цінності, наголошує Фосслер, творять вибрані особистості. Як шедеври мистецтва створюються окре­мими людьми (Данте, Шекспір, Гете, Рафаель тощо), так

Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 75

і кожен мовний вираз створений індивідом. Отже, «за своєю суттю будь-який мовний вираз є індивідуально-духовною творчістю, а мова загалом — виявом націо­нального характеру через геніальну особистість». Прав­да, тут же Фосслер зауважує, що розвиток мови прохо­дить через індивідуальну мовну творчість за умови, коли інші індивіди її сприймуть. Саме в цьому розу­мінні мова стає «колективною творчістю». Отже, у про­цесі розвитку мови діють дві сили: творча особистість й інертна маса, яка наслідує й повторює створене особи­стістю, приймає або відхиляє новації, вживає, зберігає й поширює їх.

Згідно з Фосслером мовознавством у справжньому значенні цього слова є тільки стилістика, бо лише вона вивчає реальність у мові — індивідуальну духовну твор­чість. Стилістика охоплює всю лінгвістику. Фонетика, морфологія, синтаксис і лексикологія «повинні повністю розчинитися в естетичному розгляді мови». Мовознавс­тво є складовою частиною естетики. Зважаючи на це, мову слід розглядати від більших до дрібніших оди­ниць (виходячи зі стилістики, через синтаксис — до морфології та фонетики). Зворотний порядок аналізу провокує «хибний причиновий зв'язок». Слід зауважи­ти, що Фосслер заперечує самостійний і узагальню-вальний характер слова, вважаючи, що з кожним твор­чим актом людина вкладає в слово неповторний зміст, надає йому своєрідного естетичного забарвлення. Це цілком узгоджується з іншим твердженням щодо мо­ви: узагальненої (абстрактної) мови не існує.

Як і Кроче, Фосслер різко протиставляє мовознавст­во і логіку: «мова не має логічної природи і не може бути піддана логічному розгляду»; «поняттями можна мислити, а не говорити»; у мові маємо справу з уявлен­нями (враженнями, образами), а не з поняттями.

Отже, Фосслер виступає за перетворення лінгвісти­ки на інструмент внутрішнього світу людини, тобто на інструмент дослідження творчих аспектів людської мови. Його заслуга в тому, що він поставив перед мово­знавством нові завдання: лінгвістичне вивчення стилі­стики, дослідження співвідношення мови письменни­ків і загальнонародної мови та зв'язку історії культу­ри з розвитком мови.

Істотним недоліком наукової концепції Фосслера є гіпертрофія естетичної функції мови, недооцінка суспі­льного чинника, ототожнення історії розвитку мови з

76

Історія мовознавства

історією мистецтва, а мовознавства зі стилістикою, ві­дірваність мови від мислення.

Школа естетичного ідеалізму довго була популярною і сприймалась багатьма вченими як альтернатива порівня­льно-історичному мовознавству. Із 30-40-х років XX ст. втратила популярність, хоч існувала до середини XX ст.

Неолінгвістика

У 20-х роках XX ст. сформувався новий напрям у мовознавстві — неолінгвістика.

Неолінгвістика — опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позицій ідеалізму й естетизму.

Представниками цього напряму є італійські вчені Матп-тпео Бартолі (1873—1946), Джуліо Бертоні (1878— 1942), Вітторе Пізані (1899—1990) і Джу ліано Бон-фанте (1904—1987). Пояснюючи назву нової школи, Бар­толі протиставляє її молодограматизму: молодограма­тики досліджували тільки граматику, а неолінгвісти хо­чуть бути лінгвістами, тобто вивчати всі мовні проблеми.

Принципи й методи неолінгвістики викладено в «Короткому нарисі неолінгвістики» Бартолі та Бертоні (1925), а також у «Вступі до неолінгвістики» Бартолі (1925) і в праці пізнішого представника цього напряму Бонфанте «Позиція неолінгвістики» (1947).

Неолінгвістика — еклектичний напрям. її принци­пи ґрунтуються на ідеях Гумбольдта, Кроче, Фосслера і Шухардта. Услід за Гумбольдтом і Кроче неолінгвісти розглядають мову як духовну діяльність і художню творчість, вважаючи її продуктом естетичної творчості індивідів. Як і Фосслер, підкреслюють, що «будь-яка мовна зміна має індивідуальне походження; спочатку це вільна творчість людини, яка імітується й асимілю­ється (але не копіюється!) другою людиною, потім третьою, поки не пошириться на більш чи менш знач­ній теориторії. Ця творчість може бути більш чи менш сильною, мати більшу чи меншу здатність до збережен­ня чи поширення відповідно до творчої сили індивіда, його соціального впливу, літературної репутації тощо. Новотвори короля мають кращі шанси, ніж новотвори селянина».

По суті фосслерівським є розуміння неолінгвістами мови як «вираження естетичної творчості». Поширен­ня новотворів у мові, на їхню думку, ґрунтується, як і в

^ Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 77

мистецтві, на естетичному відборі. Цим пояснюється те, що неолінгвісти не сприймали вивчення мови в суто лінгвістичних категоріях, яке було характерним для молодограматиків, і акцентували на зв'язку мовознавст­ва з історією, літературознавством, культурологією.

Неолінгвісти виступили проти методики дослі­дження і загальнотеоретичних положень молодограма­тиків. Вони звинувачували молодограматиків у вузь­кості проблематики і догматизмі (збирали матеріал і складали довідкові посібники, не було в них живої ідеї). На думку нео лінгвістів, мову слід не тільки опи­сувати, а необхідно глибоко проникати в її суть, пояс­нювати її функціонування й розвиток.

Усупереч молодограматикам неолінгвісти заперечу­вали регулярність мовних змін. «Усе в мові, — твер­дить Бонфанте, — регулярне, як і в житті, бо існує. І водночас усе нерегулярне, тому що умови існування явища різні». Критикували молодограматиків і за те, що вони втискували в прокрустове ложе відносно прос­тих законів і методів опису таке складне явище, як мо­ва, яка для них існувала окремо від людини.

Не погоджувалися неолінгвісти з членуванням мо­ви молодограматиками на фонетику, морфологію й син­таксис: люди говорять реченнями, а не фонемами, мор­фемами, синтагмами.

Критикуючи молодограматиків за спрощення й схе­матизацію, за неувагу до «людського чинника», нехту­вання індивідуальною творчістю, проведення дискрет­них меж щодо безперервних процесів, прагнення від­окремити лінгвістику від інших наук, неолінгвісти натомість нічого не запропонували, крім суто індиві­дуального розгляду історії окремих мовних фактів.

Закликаючи мовознавців розкривати складність мов­ного розвитку і враховувати у вивченні мови конкретні умови її розвитку, неолінгвісти насправді обмежували­ся лише географічним чинником, тобто розглядали мо­ву передусім з погляду територіального поширення певних явищ. Варто лі навіть назвав свій напрям прос­торовою лінгвістикою.

Основним методом дослідження мови неолінгвісти вважали встановлення ізоглос, тобто ліній на карті, які показують межі поширення мовних явищ. Виходячи з цього, вони визначають мову як механічну сукупність ізоглос. Мовні інновації розглядають у трьох аспек­тах: 1) їх вік; 2) місце появи; 3) причини виникнення.

78

Історія мовознавства

За допомогою даних просторової лінгвістики неолін-гвісти роблять спроби вийти за межі мовної сім'ї і встановити зв'язки між індоєвропейськими мовами та іншими мовними родинами. На відміну від молодогра­матиків, які проповідували теорію полігенезу мов (по­ходження мов світу від декількох прамов), неолінгвісти, особливо А. Тромбетті, підтримували теорію моногенезу, тобто походження всіх мов світу від одного предка.

Услід за Шухардтом неолінгвісти вказували на умовність меж між мовами та діалектами. Бартолі, зо­крема, говорив про лінгвальну безперервність, до якої належать індоєвропейські, уральські, семітські мови. Це положення ґрунтується на теорії хвиль Шмідта й теорії змішування мов Шухардта.

За переконанням неолінгвістів, усі мови світу є змішаними. Так, французька мова є результатом змі­шування латинської й германської, іспанська — латин­ської й арабської, італійська — латинської, грецької й оскоумбрської, румунська — латинської та слов'янської, чеська — слов'янської та німецької, болгарська — сло­в'янської та грецької, російська — слов'янської та фін­но-угорської. Таким чином, у реальності маємо справу не зі спорідненістю, а зі свояцтвом, тобто родиною не за спільним походженням, а за результатом контактуван­ня, схрещення. Унаслідок тривалого контактування, вза­ємовпливу можуть виникати мовні союзи — особливі типи ареально-історичної спільності мов, які характе­ризуються певною кількістю спільних структурних і матеріальних ознак.

З концепцією змішування мов пов'язана неолінгвіс-тична теорія субстрату, суперстрату й адстрату (див. тему «Мова та історія»).

Отже, неолінгвісти на противагу молодограматикам, які вивчали мову в діахронії, наголошували на синхрон­но- діахронній взаємодії різних мовних фактів, дослі­джували живі реальні діалекти, удосконалили мето­дику лінгвістичної географії, пов'язали її з проблема­ми порівняльно-історичного мовознавства. Особливо цінним є їх внесок в етимологію (наприклад, праця Пі-зані «Етимологія»).

Недоліками неолінгвістики є захоплення екстра-лінгвальними фактами, недооцінка системно-структур­них властивостей мови, розуміння мови як абстракції (реальністю вважали мову окремої людини, а націона­льну мову — такою абстракцією, як, скажімо, поняття середньої людини).

^ Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX—на початку XX ст. 79

Казанська лінгвістична школа. І. О. Бодуен де Куртене

Казанська лінгвістична школа сформувалася в 70— 80-ті роки XIX ст. Засновник цієї школи — І. О. Бо­дуен де Куртене, а її представниками були його учні М. В. Крушевський, В. О. Богородицький, В. В. Радлов, С. К. Булич, К. Ю. Аппель, О. І. Александров, П. В. Вла-димиров та ін. Ідеї Казанської лінгвістичної школи викладені в ґрунтовних програмах лекцій, прочитаних Бодуеном де Куртене в Казанському університеті, у книжці Крушевського «Нарис науки про мову» (1883), у працях Богородицького «Нариси з мовознавства і ро­сійської мови» (1901) та «Лекції з загального мово­знавства» (1911).

Іван (Ян) Олександрович Бодуен де Куртене (1845—1929) — видатний російський і польський мово­знавець із старовинного французького роду, член Поль­ської АН з 1887 р., член-кореспондент Петербурзької АН з 1897 р., дійсний член НТШ у Львові з 1914 р. Закінчив Варшавський університет (Головну школу), піс­ля чого стажувався у Празі, Відні, Берліні, Лейпцигу, де слу­хав лекції відомих мовознавців, у тому числі ПІлейхе-ра і Лескіна. Листувався з Ф. де Соссюром, Г. Паулем, Г. Шухардтом, О. Єсперсеном, А. Мейє. Писав праці ро­сійською, польською, німецькою, французькою, чеською, італійською, литовською та іншими мовами. Викладав у Казанському (1874—1883), Юрієвському (Дерпському, Тартуському, 1883—1893), Краківському (1894—1899), Петербурзькому (1900—1918) і Варшавському (1918— 1929) університетах. Був людиною прогресивних погля­дів. Виступав на захист прав малих народів Росії та їхніх мов, за що був ув'язнений у 1914 р. Захищав українську мову, доводив її окремішність і самобутність у публікаціях «Кілька слів про об'єктивну та суб'єктив­ну самобутність України з погляду мовного, племінного, національного й державного» (1925), «Про з'їзд славіс­тів і про платонічний панславізм» (1903), «Українське питання з позанаціональної точки зору» (1913). Під­тримував прагнення українців створити у Львові на­ціональний університет («Українські університети в Польській державі»; 1922), контактував з І. Франком та В. Гнатюком. «Не та чи інша мова мені дорога, — заявив він, — а мені дороге право людини залишатися при своїй мові, вибирати її собі, право не піддаватися

80

Історія мовознавства

відчуженню від усебічного використання власної мови, право людей вільно самовизначатися і групуватися, та­кож на основі мови».

Основні лінгвістичні ідеї Бодуена де Куртене ви­кладені у працях «Деякі випадки дії аналогії в польсь­кій мові» (1868), «Про давньопольську мову до XIV ст.» (1870), «Дослід фонетики резанських говірок» (1874; докторська дисертація), «Дослід теорії фонетичних аль­тернацій» (1895), «Деякі розділи порівняльної грама­тики слов'янських мов» (1881), «Про класифікацію мов» (1910) і в численних (600) статтях.

Лінгвістична концепція вченого була різко полеміч­ною щодо панівної молодограматичної парадигми. Ви­хід із кризи мовознавства кінця XIX ст. він вбачав у зв'язку лінгвістики з психологією і соціологією, у по­слідовному синхронному підході до мови, у відмові від обов'язкового історизму. Не сприймав логіцизм і моло­дограматичні концепції мовних законів: «Немає жод­них "звукових законів"».

Бодуен де Куртене зосередив увагу на процесах, які мають місце в індивідуальному мовленні. Він вважав, що реально існує лише індивідуальне мовлення. Націо­нальна мова, на його думку, існує тільки в ідеалі, а насправді це наукова фікція, «середнє випадкове поєд­нання мов індивідів»: «Мова існує тільки в індивідуа­льних мозках, тільки в душах, тільки у психіці індиві­дів або осіб, що становлять певне мовне суспільство». Учений закликає вивчати людину як носія мови (щодо цього Бодуен де Куртене солідарний з молодограмати­ками). Однак учений тут же наголошує на нерозривно­сті в мові індивідуального і загального: те, що є в інди­віда, є одночасно й загальним, що пояснюється однако­вістю психічних особливостей у всіх індивідів. Отже, мова є явищем колективно-індивідуальним. На відміну від молодограматиків для концепції Бодуена де Курте­не характерний не індивідуальний, а колективний (со­ціальний) психологізм. Є підстави стверджувати, що попри психологічну забарвленість концепції їй прита­манне розуміння соціальної суті мови: «Сутність люд­ської мови виключно психічна», — пише вчений, а далі продовжує: «Оскільки мова можлива тільки в людсько­му суспільстві, то крім психічного аспекту ми повинні бачити в ній завжди аспект соціальний. Основою мово­знавства повинна служити не тільки індивідуальна психологія, а й соціологія».

^ Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 81

Новим для мовознавства XIX ст. є намагання Боду-ена де Куртене обґрунтувати необхідність і важливість статичного (описового) аналізу мови всупереч панівно­му на той час порівняльно-історичному. Не заперечую­чи порівняльно-історичного методу, вчений доводить, що для розкриття механізму мови годиться тільки опи­совий метод, бо система мови являє собою стійкий стан мовних компонентів. Так Бодуен де Куртене підійшов до розрізнення двох станів мови: статики й динаміки, що пізніше буде названо Ф. де Соссюром синхронією й діахронією. При цьому вчений зауважує, що «в мові, як і загалом у природі, все живе, все рухається, все змінюється. Спокій, зупинка, застій — явища позірні; це окремий випадок динаміки за умови мінімальних змін». У мові одночасно діють закони рівноваги і зако­ни історичного розвитку мови. Статика стосується пер­ших, а динаміка — других.

Отже, мову Бодуен де Куртене розглядає як конти­нуум, тобто діяльність, що розгортається в часі і просто­рі. Ученого цікавлять причини мовних змін. І він упер­ше в історії мовознавства виділяє таку причину, як прагнення до зручності, до різного роду економії затрат, чим пояснюються такі мовні зміни, як спрощення спо­лучень приголосних, явища асиміляції, дисиміляції, ре­гулярність морфологічної системи тощо. Поняття еко­номії мовних засобів отримало свій подальший розви­ток у XX ст. (праці Є. Д. Поливанова, Р. О. Якобсона, А. Мартіне).

Бодуен де Куртене розуміє мову як систему. Мова, вважав він, це така сукупність, частини якої пов'язані між собою відношеннями значення і форми. Кожне мов­не явище можна вичерпно описати лише за умови врахування його системних зв'язків. Так, зокрема, «фі­зіологічно тотожні звуки різних мов мають різне зна­чення, згідно з усією звуковою системою, згідно з від­ношеннями до інших звуків». У мовній системі він виділяє три підсистеми: фонетичну, морфологічну й синтаксичну. На відміну від Ф. де Соссюра, який знач­но пізніше прийшов до думки про системність мови і вбачав цю системність тільки в синхронії, Бодуен де Куртене вважав, що системність характерна й для ди­намічного аспекту мови, а тому й вимагав ураховувати системний характер і в діахронічному аналізі.

^ Поняття системності мови в Бодуена де Куртене тіс­но пов'язане з поняттям мови як системи знаків, тобто

82

Історія мовознавства

сукупності «численних випадкових символів, які групу­ються в системі за «протиставленнями і відмінностями».

У вченні Бодуена де Куртене простежується чітко проведена антиномія мови і мовлення: з одного боку, він виділяє комплекс складових частин і категорій, а з іншого — безперервно повторюваний процес. Він часто говорить про національну (середню) мову й індивідуа­льну мову (мовлення). Першим звернув увагу на соці­альну диференціацію мови.

Однією з головних заслуг Бодуена де Куртене є вве­дення до мовознавства понять фонеми і морфеми. По­няття фонеми в його вченні видозмінювалося, але не­змінною була його психологічна інтерпретація. Кінце­во фонема визначається як психічний представник (конструкт) звука, що має смислорозрізнювальну функ­цію. Фонема — результат мовного узагальнення, абст­ракція від реальних звукових реалізацій, інваріант сто­совно варіантів, тобто звуків. Таке визначення фонеми для того часу було прогресивним, і його зрозуміли ли­ше в другій чверті XX ст. Морфему Бодуен де Куртене трактував також психологічно: «Морфема — будь-яка частина слова, що має самостійне психічне життя і далі не членується з цього погляду (тобто з погляду само­стійного психічного життя). Отже, це поняття охоплює корінь, [...] усі можливі афікси, як суфікси, префікси, закінчення [...] і так далі». Родового поняття морфеми до Бодуена де Куртене не було.

Бодуен де Куртене є творцем теорії чергувань, яку виклав у праці «Дослід теорії фонетичних альтерна­цій» (1895). Ця теорія стала основою морфонології — зв'язувальної ланки між фонологією і морфологією.

Оригінальні типологічні ідеї містяться в його праці «Про класифікацію мов», де запропоновано нові підхо­ди до типологічного дослідження мов: зіставне вивчення фонетичних (довгота і короткість голосних, функції наго­лосу) і морфологічних структур мов, як споріднених, так і неспоріднених. Цінні зауваження вченого про типоло­гію елементів слова (морфем) у мовах різних типів.

Бодуен де Куртене започаткував концепцію мовних союзів (далі її розвинув М. Трубецькой), порушив проб­лему лінгвістичного часу (стосується темпів розвитку однієї мови порівняно з іншою), уперше звернув увагу на важливість для лінгвістики вивчення мовленнєвих розладів (афазій), що згодом стало предметом науко­вих зацікавлень Р. Якобсона.

^ Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 83

Отже, Бодуен де Куртене збагатив мовознавство чис­ленними оригінальними ідеями. Багато його поло­жень виявилися близькими до лінгвістичної концепції Ф. де Соссюра, що з'явилася значно пізніше. Л. В. Щерба і Є. Д. Поливанов навіть вважали, що в концепції Сос­сюра не було нічого нового порівняно з тим, що значно раніше написав Бодуен де Куртене. Свої праці Бодуен де Куртене публікував у різних виданнях і різними мовами, до того ж виклав їх фрагментарно, не створив цілісної системи, як то зробив Соссюр. Однак його ро­зуміння мови як системи, соціальна зумовленість мов­них явищ, елементи знакової теорії мови, теорія фо­нем і морфонологічних змін, типологія мов — це ті проблеми, які вплинули на подальший розвиток мово­знавства, зокрема на формування структуралізму (особ­ливо Празького лінгвістичного осередку) і соціологіч­ної школи.

Вагомий внесок у мовознавство зробили представ­ники школи Бодуена де Куртене, його учні Микола В'ячеславович Крушевський (1851—1887) і Василь Олексійович Богородицький (1857—1941). Так, зокре­ма, Крушевський сформулював важливу семантичну закономірність: «що ширше вживання одного слова, то вужчий зміст воно має». Він також установив, що в індоєвропейських мовах межа між кореневим суфік­сом і закінченням у процесі історичного розвитку стає нестійкою. В учення про системність мови він увів по­няття асоціативних зв'язків за подібністю і за суміж­ністю, які пізніше Соссюр назвав парадигматичними і синтагматичними. Богородицький дослідив види мор­фологічних змін слів (аналогія, диференціація, перероз-клад, спрощення), опрацював морфологічну типологію індоєвропейських та урало-алтайських мов.

^ Соціологічний напрям.

Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра

На початку XX ст. багатьох мовознавців не задо­вольняла не лише концепція молодограматизму, а й уся порівняльно-історична парадигма. На їхню дум­ку, мовознавство було відірване від життя, занурене в старовину, тому не могло вирішувати свої прикладні завдання. До цих мовознавців належить Фердинанд де Соссюр (1857—1913) — основоположник соціоло­гічного напряму.

84

Історія мовознавства

Соціологічний напрям сукупність течій, шкіл і окремих концеп­цій, які трактують мову передусім як соціальне явище.

Навчався Соссюр у Женевському (1875) і Лейпцизь­кому (1876—1978) університетах, слухав лекції К. Бруг-мана, Г. Остгофа, А. Лескіна, Г. Курціуса. Першу працю «Мемуари про початкову систему голосних» опубліку­вав у 1879 р. (єдина серйозна праця, опублікована за його життя). Ця наукова розвідка настільки випереди­ла час, що її зрозуміли й оцінили аж через 50 років. її вважають символом наукового передбачення в лінгвісти­ці. У ній встановлено початкову систему голосних індо­європейської прамови у зв'язку з теорією індоєвропей­ського кореня. Висунена в цій праці гіпотеза про існу­вання у праіндоєвропейській мові ларингалів-сонантів (у лінгвістиці вона отримала назву ларингальної тео­рії) знайшла своє підтвердження в 1927 р., коли львів­ський (на той час) мовознавець Є. Курилович виявив один із таких ларингалів у відкритій під час розкопок 1906—1907 рр. у Туреччині хетській мові. Однак у час виходу праці новаторську ларингальну теорію Соссюра не сприйняли навіть його вчителі Бругман і Остгоф, через що Соссюр змушений був повернутися з Німеччи­ни до Парижа, а згодом (у 1891 р.) переїхав до Женеви, де до кінця життя працював професором університету.

Протягом 1907—1911 рр. він прочитав три курси із загального мовознавства, які не мав на меті публікува­ти. Після смерті Соссюра його учні А. Сеше й ПІ. Бал лі в 1916 р. за своїми конспектами його лекцій видали «Курс загальної лінгвістики», в якому викладено ори­гінальне вчення їхнього вчителя, що знаменувало пере­ворот у мовознавстві. Дехто порівнює мовознавчу тео­рію Соссюра з відкриттям М. Коперника.

Філософською основою лінгвістичної теорії Соссю­ра є соціологічне вчення Огюста Конта й Еміля Дюрк-гейма. У «Курсі загальної лінгвістики» простежуєть­ся вплив положень Конта (до речі, Конт уперше ввів термін соціологія), викладених у його «Курсі позитив­ної філософії» (1830—1842): положення про необхід­ність опису розглядуваних явищ без проникнення в їх­ню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні зв'язки між ними, і положення про соціальну статику (стан су­спільства) та соціальну динаміку, що досліджує вплив моральних стимулів на перетворення світу.

^ Близькими для Соссюра були деякі ідеї праці Дюрк-гейма «Метод соціології», зокрема визначення суспіль-

Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 85

ства як «своєрідної психічної сутності, асоціації бага­тьох свідомостей» і виведений ним «закон примусу», згідно з яким кожен соціальний факт є примусовим (людині нав'язують певну поведінку).

«Курс загальної лінгвістики» починається з визна­чення об'єкта мовознавства. Оскільки мова у звичай­ному розумінні цього слова є багатоликим явищем (фі­зичним, фізіологічним, психічним, соціальним, індивіду­альним тощо), то Соссюр уводить три важливі для його концепції терміни Іап£а§е «лінгвальна діяльність», Іапдие «мова» і рагоіе «мовлення». Лінгвальна діяль­ність — це все, що стосується мовного феномену. Мова — це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовніш­ній щодо індивіда. Це система взаємопов'язаних еле­ментів, обов'язкова для всіх членів певного колективу. Вона соціальна, нелінійна, має психічний характер. Мовлення — це лінгвальна діяльність мінус мова. Воно індивідуальне, лінійне, має фізичний характер (пов'яза­не з акустичним аспектом). Якщо мова є найважливі­шою (суттєвою) частиною лінгвальної діяльності, то мовлення є випадковим і побічним явищем. «Єдиним й істинним об'єктом лінгвістики є мова, розглянута в самій собі й для себе», — підсумовує вчений.

Новизна соссюрівського положення не в самих по­няттях (поняття мови й мовлення знаходимо у працях Гумбольдта, Бодуена де Куртене та інших мовознав­ців), а в їх послідовному розмежуванні. Розмежування мови й мовлення ніби звузило об'єкт лінгвістики, але в той же час зробило його чіткішим і доступнішим для огляду й виявилося перспективним. Так, згодом на цьому розмежуванні було проведено демаркацію між фонологією і фонетикою.

Із названим положенням пов'язане розмежуван­ня Соссюром внутрішньої лінгвістики, тобто лінгвіс­тики власне мови, і зовнішньої лінгвістики, яка вивчає все, що є чужим організму мови, її системі. До зовніш­ньої лінгвістики належать «усі зв'язки, які можуть іс­нувати між історією мови й історією раси чи цивіліза­ції», «відношення, які існують між мовою і політичною історією», історія літературних мов і «все те, що має стосунок до географічного поширення мов та їх члену­вання на діалекти». По суті, висловлюється думка, протилежна концепції Школи «слів і речей» та лінгвіс­тичній географії, які намагались перебороти кризу від­ходом до зовнішньолінгвістичної проблематики. За

86

Історія мовознавства

переконанням Соссюра, все назване вище перебуває за межами власне мови, тобто системи чистих відношень: «немає такої необхідності знати умови, в яких розвива­ється та чи інша мова», оскільки «мова є системою, що підпорядковується своєму власному ладу».

Чи не головною заслугою Соссюра перед мовознав­ством є утвердження системного підходу до вивчення мови, наголошення на необхідності вивчення мови як системи, тобто вивчення того внутрішнього в мові, що визначає її суть як засобу комунікації. Властивості будь-якого мовного елемента визначаються шляхом зі­ставлення його з іншими елементами. Отже, несуттє­вою є природа мовної одиниці; важлива її протиставле-ність іншим одиницям. Так Соссюр уводить нове для лінгвістики поняття значеннєвості (цінності) як ре-ляційної властивості одиниць мови. Для пояснення цього поняття він наводить приклад зі сфери шахів: «Візьмемо коня: чи є він сам по собі елементом гри? Безумовно, ні, тому що у своїй чистій матеріальності поза займаним ним полем на дошці та іншими умова­ми гри він нічого для гравця не становить; він стає реа­льним і конкретним елементом у грі лише настільки, наскільки наділений значеннєвістю і з нею нерозривно пов'язаний [...]. Будь-який предмет, що не має з ним жодної подібності, може бути ототожнений із конем, як­що йому буде надано ту саму значеннєвість».

У мові поняття значеннєвості Соссюр ілюструє та­ким прикладом: французьке слово тоиіоп за значен­ням збігається з англійським зНеер «баран», однак зна-ченнєвість у них різна, бо м'ясо з барана у французькій мові позначається тим самим словом, а в англійській мові (як і в українській) іншим словом — тиііоп «ба­ранина». Таким чином, за Соссюром, «мова є система, всі елементи якої утворюють ціле, а значеннєвість од­ного елемента виникає тільки з одночасної наявності інших». Через системний підхід Соссюр дійшов висно­вку, що «мова — це форма, а не субстанція». Цей висно­вок був оцінений неоднозначно.

Отже, мовна система ґрунтується на відношеннях. Серед відношень між елементами мовної системи Сос­сюр виділяє два типи: відношення, основані на лінійно­му характері мови, коли мовні елементи вишиковують­ся один за одним у потоці мовлення (синтагматичні), і відношення асоціативні (мовні одиниці асоціюються з іншими мовними одиницями в пам'яті). Згодом ос-

^ Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX сг. 87

танні стали називати парадигматичними. Відповід­но до цих відношень Соссюр у науці про мову виокре­млює два розділи: теорію синтагм і теорію асоціацій. Основним принципом його теорії є вимога розглядати мову в напрямку «від відношень до одиниці».

Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найва­жливішою знаковою системою. Під знаком він розу­міє двосторонню одиницю, що має вираження і зміст, притому «мовний знак пов'язує не річ і її назву, а по­няття й акустичний образ. Цей останній є [...] психіч­ним відображеням звучання, уявленням, яке ми отри­муємо про нього за допомогою наших органів чуттів». Дві сторони знака, які він називає відповідно позначува-льним і позначуваним, невіддільні одна від одної так само, як два боки аркуша паперу. Найважливішими властивостями знака є довільність (позначувальне і по-значуване не мають природного зв'язку) і лінійність (протяжність). Водночас Соссюр зазначає, що якщо сто­совно вираженого поняття позначувальне є вільно виб­раним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а нав'язаним. «Мові ніби кажуть: «Вибирай!», але тут же додають: «[...] ось той знак, а не інший!». У цій думці відчутний відгомін дюркгеймівського закону примусу.

Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія — це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахро­нія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Подібне розрізнення існувало й до ньо­го. Так, скажімо, граматика Пор-Рояля була синхро­нічною. На важливість синхронічного вивчення мови вказував Бодуен де Куртене, тоді як представники по­рівняльно-історичного мовознавства досліджували мо­ву в діахронії. Однак Соссюр проводить це розрізнен­ня послідовно і надає йому значення методологічного принципу.

Зрівняння синхронічної лінгвістики з діахронічною на той час було сміливим кроком, бо описову (синхроні­чну) лінгвістику тоді вважали ненауковою, розглядали її як практичну дисципліну, яка надавалася для гімна­зій, а не для університетського професора. Соссюр, по суті, реабілітував синхронічну лінгвістику. «Лінгвісти­ка відводила надто велике місце історії, тепер їй дове-

88

Історія мовознавства

деться вернутися до статичної точки зору традиційної граматики, але вже сприйнятої в новому дусі, збагаченої новими прийомами й оновленої історичним методом, який, таким чином, непрямо допомагає краще усвідом­лювати стан мови». Ця цитата свідчить, що, по-перше, всупереч твердженням деяких радянських лінгвістів Соссюр не відриває синхронію від діахронії і не пропові­дує ахронію і, по-друге, в нього, як зауважує російський історик мовознавства В. М. Алпатов, «ідеться не просто про зрівняння двох лінгвістик, а про новий виток спіра­лі, про перехід на новий рівень до переважно синхронної лінгвістики» [Алпатов 1998: 137].

Уведення протиставлення синхронії й діахронії ко­рінним чином змінило спрямованість лінгвістики XX ст., відкрило шлях до зосередження на синхронічній лінгві­стиці, яка відставала від діахронічної. Це допомогло лін­гвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася.

Не можна погодитися лише з тезою Соссюра про системність синхронії і несистемність діахронії. Як по­казали дослідження нашого часу, зміни в мові мають системний характер, тому нині практикується систем­ний підхід і до діахронічного аспекту мови.

Отже, внесок Ф. де Соссюра у мовознавство істот­ний. Він порушив нові проблеми, деякі вперше чітко сформулював, деякі переконливо розв'язав, а деякі з них «закрив» на певний час. Він також визначив коло першочергових завдань мовознавства, спрямованих на розкриття специфіки мови та її структури. Однак най­більша заслуга Соссюра в тому, що він змінив наукову парадигму. Хоча подібні ідеї уже простежувалися у працях Фортунатова, Бодуена де Куртене, Крушевського, але Соссюр нові ідеї сформулював найчіткіше, привів їх у струнку систему, через що його вплив на подальший розвиток мовознавства є найвагомішим.

Відштовхуючись від різних положень Соссюра, мо­жна прийти до різних поглядів на мову і, відповідно, до різних теорій. На основі вчення Соссюра в мовознавст­ві виникло три течії.

^ Перша течія Женевська школа. До неї належа­ли мовознавці, які тією чи іншою мірою розвивали кон­цепцію Соссюра загалом. Головними представниками цієї школи є А. Сеше і ПІ. Баллі.

Альберт Сеше (1870—1946) у праці «Три соссюрів-ські лінгвістики» (1940) підтримує соссюрівське розріз­нення мови і мовлення, значеннєвості і значення, асо-

^ Пошуки нового підходу до вивчення мови наприкінці XIX — на початку XX ст. 89

ціативних і синтагматичних відношень тощо, але виді­ляє не дві, як Соссюр, а три лінгвістики — синхронічну, діахронічну і «лінгвістику організованого мовлення». Виокремлення лінгвістики мовлення — найоригіналь-ніша частина його концепції. До лінгвістики мовлення він відносить усі питання, пов'язані з функціонуван­ням мови. Якщо синхронічна лінгвістика вивчає зна-ченнєвість, то лінгвістика мовлення — субстанціональні характеристики мовних одиниць. Тільки лінгвістика мовлення має безпосередній зв'язок із реальною дійсні­стю. Таким чином, Сепіє вийшов за межі «мови, роз­глядуваної в самій собі і для себе», вивчав проблеми не лише мовної структури, а й мовного функціонування. Досліджував учений ще взаємодію індивідуального та соціального в мові, результати чого викладені в праці «Програма і методи теоретичної лінгвістики. Психоло­гія мови» (1908).

Шарль Баллі (1865—1947) — автор відомих кни­жок «Французька стилістика» (1909) й «Загальна лін­гвістика і питання французької мови» (1932). У своїх працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. Зокрема, наголошує на необхідності системного синхронічного підходу до мови, зберігає соссюрівське розмежування синхронії й діахронії, приймає його розуміння мови як системи чистих відношень і дихотомію мови й мо­влення, але не обмежується рамками внутрішньої лінгвістики, опрацьовуючи функціональний підхід до мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовлення. Йому належить багато оригінальних ідей, які ввійшли в лінгвістику. Це передусім сформульовані ним теорія висловлення (виділення в реченні диктуму, тобто «ви­раження судження про факт», і модусу — «різних від­тінків почуття чи волі») і теорія функціональної транспозиції (перехід одиниць мови на основі їх функ­ції з одного класу до іншого); уведення поняття акту­алізації (мовні одиниці існують віртуально, потенцій­но й актуалізуються, тобто реалізуються, набуваючи конкретного значення, у мовленні). Баллі один із пер­ших визначив мету і завдання стилістики, виділив фразеологію як окрему лінгвістичну дисципліну, здій­снив класифікацію фразеологізмів, яка стала загаль­ноприйнятою.

^ Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє, Ж. Вандрієсом та ін., які сприйняли соціологічні еле­менти вчення Соссюра й розвивали соціологічний на-

90

Історія мовознавства

прям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з прин­ципами порівняльно-історичного мовознавства.

Антуан Мейє (1866—1936), якого вважають гла­вою французької соціологічної школи, — автор 24 книжок і 540 статей, найвідомішими серед яких є «Вступ до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Порівняльний метод в історичному мово­знавстві» (1925), «Спільнослов'янська мова» (1934). Як і Соссюр, він акцентував на соціальному характері мо­ви: «Мова існує лише остільки, оскільки є суспільство, і людське суспільство не може існувати без мови». У «Вступі до порівняльно-історичного мовознавства» Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на функ­ціонування, розвиток і долю мови. Будучи прихиль­ником учення Соссюра, він, однак, не поділяв різкого розмежування синхронії й діахронії і не прийняв тези про те, що мовознавці повинні зосереджувати увагу го­ловно на внутрішній лінгвістиці. Доречно зауважити, що Мейє у своїх працях розглядав також питання роз­витку української мови і був іноземним членом Ака­демії наук України з 1924 р.

^ Жозеф Вандрієс (1875—1960) у праці «Мова» (1921), що є нарисом порівняльно-історичного мовознавства, значну увагу приділяв соціальному функціонуванню мови і соціальним причинам мовних змін. Мову трак­тував як суспільне явище, символ і захист групової єд­ності, засіб консолідації етносу. Уперше порушив проб­леми мовної норми і прогресу в мові, які розв'язував із соціального погляду. Із соссюрівського вчення сприй­няв знакову теорію мови, однак не дотримувався суворо­го розмежування синхронії й діахронії, внутрішньої й зовнішньої лінгвістики.

^ Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві — структура­лізм.

^ Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте мовознавчі напрями, які з'явилися наприкінці XIX — на початку XX ст.

2. Вкажіть спільне і відмінне в мовознавчих концепціях Школи «слів і речей», Школи естетичного ідеалізму й неолінгвістики.

3. Охарактеризуйте основні наукові відкриття І. Бодуена де Курте-не. Які специфічні риси Казанської лінгвістичної школи?

Структуралізм і генеративізм

91

4. Які проблеми мовознавства порушено в «Курсі загальної лінгвіс­тики» Ф. де Соссюра? У чому полягає новизна теорії Ф. де Соссюра та його вплив на розвиток мовознавства у XX ст.? Чому Ф. де Соссюра вва­жають основоположником структуралізму?

Література

Основна

Ковалик 1.1., Самійленко С. П. Загальне мовознавство: Історія лінгві­стичної думки. — К.г 1985. — С. 168—214.

Удовиченко Г. М. Загальне мовознавство: Історія лінгвістичних учень. — К., 1980. — С. 77—130.

Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М, 1998.—С. 108—149.

Березин Ф. М. История лингвистических учений. — М., 1984.—С. 133—189.

Звегинцев В. А. История язьїкознания XIX—XX веков в очерках и из-влечениях. — М., 1964. — Ч. 1. — С. 263—464.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики. — М., 1975. — С. 478—540.

Додаткова

Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 92—115.

Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С. 76—81, 95—105.

Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1968. — С. 113—140.

Кодухов В. И. Общее язьїкознание. — М., 1974. — С. 56—65,70—78.

Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История язьїкознания. — М., 1974. — Вьіп. 3. — С. 93—167; Вьіп. 4.

Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвис­тики. — М., 1975.

Шарадзенидзе Т. С. Л ингвистическая теория И. А. Бодузна де Куртене и ее место в язьїкознании XIX—XX веков. — М„ 1980.

2.5. Структуралізм і генеративізм

Для мовознавства, як і для будь-якої науки, ха­рактерні постійний пошук, переосмислення й переоцін­ка набутих знань, опрацювання нових підходів до вив­чення об'єкта. Мовознавців XX ст. не задовольняло принципове зведення їхніми попередниками теоретич­них проблем до вивчення мовних процесів і мовних змін, внаслідок чого поза увагою опинилися такі важ­ливі питання, як вивчення самої структури мови і ха­рактеру її функціонування. Цим викликана поява в 20-ті роки XX ст. нового мовознавчого напряму — структуралізму, а згодом — генеративізму.

92

Історія мовознавства

Історичні й методологічні основи структуралізму

У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівняльно-історичного мово­знавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.

Структуралізм мовознавчий напрям, для якого характерне ро­зуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.

Появу цього напряму зумовили успіхи в інших га­лузях наукового пізнання й виникнення нових філо­софських течій.

У всіх науках відбулася переоцінка результатів, до­сягнутих на основі індуктивних методів. Фізики від­крили недоступні для безпосереднього спостереження елементи атома — електрони, протони, нейтрони. Ро­сійський учений І. П. Павлов здійснив відкриття у сфері фізіології центральної нервової системи. Виник­ла кібернетика, основним об'єктом дослідження якої є кібернетичні системи, що розглядаються абстрактно, незалежно від їх матеріальної природи. Усе це було досягнуто на основі дедуктивних мисленнєвих процедур, що позначилося на поглядах щодо значення індуктив­них і дедуктивних прийомів дослідження. Показовим є висловлення німецького філософа Е. Гуссерля: індук­тивна логіка уподібнена дерев'яному залізу. На пере­оцінку значення індуктивних і дедуктивних прийомів аналізу мала певний вплив і математизація різних га­лузей знання.

Методологічною основою структуралізму була фі­лософія неопозитивізму, особливо ідеї австрійських фі­лософів Рудольфа Карнапа (1891—1970), який опра­цьовував теорію логічного синтаксису мови науки, Лю-двіга Вітгенштейна (1889—1951), котрий запропонував програму побудови штучної «ідеальної» мови, прообра­зом якої є мова математичної логіки, а також англійця Бертрана Рассела (18721970), який розвинув дедук­тивно-аксіоматичну побудову логіки для логічного об­ґрунтування математики.

Теорія структуралізму і зразок нової методики лін­гвістичного аналізу вперше були викладені наприкін­ці 20-х років XX ст. у працях представників Празької школи структуралізму. Саме вчені Празького осередку застосували термін структура у значенні «побудова,

^ Структуралізм і генеративізм

93

організація системи». Незабаром з'явилися праці зі структурної лінгвістики в США і Данії.

Структуралізм не являв собою єдиного напряму. Однак для всіх його напрямів спільним є: 1) тверджен­ня, що синхронне дослідження мови — головне завдан­ня мовознавства; 2) прагнення вивчити й описати факти мови передусім як особливого явища; 3) формалізація лінгвістичного аналізу й пошуки об'єктивних методів вивчення й опису мови (спроба підвести мовознавство до рівня математичних наук); 4) структурне членуван­ня мови й поняття рівня.

Крім спільних рис, кожне відгалуження структура­лізму має свої особливості. Чітко виокремилися три структуральні традиції: 1) Празька лінгвістична шко­ла; 2) копенгагенський структуралізм; 3) американсь­кий дескриптивізм. Дехто виділяє як окреме відгалу­ження Лондонську лінгвістичну школу Джона Фьорса.

^ Празька лінгвістична школа

«Празький лінгвістичний осередок» був заснований у 1926 р. Із короткою програмою осередку його пред­ставники виступили на міжнародному лінгвістичному конгресі в Гаазі в 1928 р. Із 1929 до 1939 р. «Праці» осередку друкувалися французькою мовою. У першо­му їх випуску опубліковано «Тези Празького лінгвіс­тичного осередку» — програмовий документ цього структурального напряму.

До осередку входили чеські мовознавці Вілем Ма-тезіус (1882—1945), Богуміл Трнка (1895—1984), Богу-міл Гавранек (1893—1978), Ян Мукаржовський (1891— 1975), пізніше Володимир Скалічка (1909—1991), Йозеф Вахек (1909—1996), а також російські мовознавці Ми­кола Трубецькой (1890—1938), Роман Якобсон (1896— 1982) і Сергій Карцевський (1884—1955).

У своїй теорії празькі лінгвісти спиралися на вчен­ня Соссюра, Бодуена де Куртене і деякі ідеї Фортунато-ва. Зокрема, поняття структури мови йде від Соссюра, а поняття функції — від Бодуена де Куртене. Вони запе­речили тезу Соссюра про неподолання меж між син­хронією і діахронією: «Кращим способом для пізнан­ня суті мови є синхронний аналіз сучасних фактів», од­нак «не можна зводити непрохідну стіну між методом синхронічним і діахронічним». Одним із найвагомі-

94

Історія мовознавства

ших досягнень Празької школи є положення про те, що синхронії й діахронії однаковою мірою притаманний системний характер. Водночас пражці наголосили на неможливості усунення поняття еволюції з синхро­нічного опису мови, вважаючи серйозною помилкою розглядати статику й синхронію як синоніми: «Син­хронічний опис не може цілком усунути поняття ево­люції, позаяк навіть у синхронічно розглядуваному сек­торі мови завжди наявне усвідомлення того, що дана стадія змінюється стадією, яка перебуває у процесі фор­мування».

Празькі структуралісти сприйняли й творчо розви­нули і другу основну ідею Соссюра — концепцію мови і мовлення. У працях Трубецького це протиставлення стало основою розмежування фонології й фонетики.

Чи не найбільшою заслугою пражців є інтерпрета­ція мови як функціональної системи, тобто як «систе­ми засобів вираження, що служать якійсь певній меті». Застосувавши системно-функціональний підхід до ана­лізу звукової системи мови, празькі структуралісти за­мість декларативних тверджень про системність мови наочно довели правильність положення Соссюра про те, що в мові важливими є не звуки і значення самі по собі, а відношення між звуками і значеннями, що «матеріа­льний зміст [...] фонологічних елементів менш суттє­вий, ніж їх взаємозв'язок усередині системи». Трубе-цькой увів поняття опозиції (що є суттєвим внеском у мовознавство) і на його основі довів, що два різні звуки можуть в одній мові виступати як різні фонеми, а в іншій — як одна. Усе залежить від системи протистав­лень (опозицій), яка має місце в кожній мові. Головним є не те, що звуки утворюють систему, а те, що у фоноло­гічних дослідженнях потрібно виходити із системи. Найповніше погляди Празької школи щодо фонології викладено в капітальній праці Трубецького «Основи фонології» (1938).

Пражці зацікавилися питанням, як мова викорис­товує свою фонологічну систему для творення таких мов­них одиниць, як морфема, слово, речення. Так з'явились нові розділи мовознавства — морфонологія (морфоло­гічне використання фонологічних відмінностей), фоно­логія слова, фонологія синтагми.

Поняття і методи, опрацьовані на фонологічному матеріалі, згодом були застосовані пражцями для до-

^ Структуралізм і генеративізм

95

слідження інших рівнів мови. Так, наприклад, Якобсон застосував методику опозиційного аналізу в досліджен­ні граматичних категорій і обґрунтував положення про бінарність граматичних опозицій.

Функціональний підхід застосовувався пражцями до мови в цілому. Так виникла проблема функцій мови і функціональних стилів. Найбільшу увагу празькі лінгвісти зосереджували на стилі художньої літерату­ри. Результатом функціонального підходу до літера­турних мов стало виникнення особливої лінгвістичної дисципліни — історії літературних мов.

Помітним внеском Празької лінгвістичної школи в синтаксичну теорію є вчення Матезіуса про актуальне членування речення (див. тему «Синтаксичний рі­вень»). Матезіус висловлює думку про принципову від­мінність між формальним членуванням речення (виді­лення підмета і присудка), яке показує його граматич­ну структуру, і поділом речення на тему і рему, який виявляє його «функціональну перспективу».

Серед оригінальних ідей пражців — теорія мовних контактів і мовного союзу (об'єднання мов за подібніс­тю, що зумовлена контактуванням, взаємовпливами) Трубецького й типологічні ідеї Скалічки. Скалічка об­ґрунтував необхідність структурного порівняння мов незалежно від їхніх генетичних зв'язків. Оглядаючи типологічні студії попередніх часів, він указує на їхню прямолінійність, огрублення. Наявність одного з типо­логічних явищ (флексії, аглютинації тощо) не виклю­чає наявності інших, однак вони можуть неоднаково комбінуватись у різних мовах, а це якраз і характери­зує відповідні мови. Можна говорити про суто флектив­ний, суто аглютинативний тип і т. д. як про деякі ідеальні еталони, яким різною мірою відповідають конкретні мови. Скалічка вказав також на те, що мор­фологічна структура — не єдина основа для типології. Він один із перших проводив зіставні дослідження фо­нологічних структур різних мов.

Уявлення про наукові здобутки Празької школи не будуть повними, якщо не згадати вчення Карцевсько-го про асиметрію мовного знака, викладеного у статті «Про асиметричний дуалізм мовного знака» (1929), основна ідея якого зводиться до того, що «знак і зна­чення не покривають один одного повністю. їх межі не збігаються в усіх точках: один і той самий знак має декілька функцій, одне й те саме значення виражаєть-

96

Історія мовознавства

ся декількома знаками. Будь-який знак є «омонімом» і « синонімом » одночасно ».

Отже, для вчених Празької лінгвістичної школи характерне максимально широке розуміння об'єкта лінгвістики (цим празький структуралізм вигідно відрізняється від інших шкіл структуралізму). Вони не відмовилися від вивчення семантики, історії мови, зовнішньо лінгвістичної проблематики. Скалічка у стат­ті «Копенгагенський структуралізм і Празька школа» (1948) виділяє три проблеми мовознавства: «1) відно­шення мови до позамовної дійсності, тобто проблему семасіологічну; 2) відношення мови до інших мов, тоб­то проблему мовних відмінностей; 3) відношення мови до її частин, тобто проблему мовної структури».

Празька лінгвістична школа стала помітним яви­щем в історії мовознавства. її вплив на розвиток світо­вої науки про мову завжди був відчутним. Основні ідеї пражців не втратили своєї актуальності й нині. За зра­зком Празької лінгвістичної школи було створено лін­гвістичний осередок у Данії, який, щоправда, відійшов від дослідницького спрямування й методики дослі­дження празьких структуралістів.

^ Копенгагенський структуралізм (глосематика)

Однією з найоригінальніших структуральних течій є копенгагенський структуралізм.

Копенгагенський (датськийістдуктуралізм, або глосематика (від грец. фоззета, род. відм. фоззетаіоз «слово»), —лінгвістична те­чія структуралізму, яка мала на меті створення універсальної лінг­вістичної теорії; трактує мову як абстрактну структуру й описує її суто формальними способами без звертання до її субстанцій (реа­льного змісту і звучання).

Тривалий час був найвпливовішим і найавторитет­нішим структуральним напрямом. Виник у 1931 р. внаслідок об'єднання датських мовознавців у лінгвіс­тичне товариство, так званий Копенгагенський осере­док. Засновником осередку був Луї Єльмслев (1899— 1965) — директор Інституту лінгвістики і фонетики при філософському факультеті Копенгагенського уні­верситету. Крім Єльмслева, до осередку входили Вігго Брьондаль (1887—1942), Ганс Ульдалль (1907—1957), Кнут Тогебю (1918—1974), Ганс Сьоренсен (нар. 1911).

^ Теоретичними джерелами цього напряму було вчен­ня Соссюра і логістична теорія мови Уайтхеда, Рассела

Структуралізм і генеративізм

97

та Карнапа. Із теорії Соссюра копенгагенці запозичили ідею про розрізнення мови та мовлення, розуміння мови як системи знаків, положення про те, що мова — це форма, а не субстанція і в мові нема нічого, крім відмін­ностей (чиста структура відношень), а також про те, що мова повинна розглядатися в самій собі й для себе. Нео­позитивізм (ідеї Уайтхеда, Рассела, Карнапа та ін.) вплинув на розвиток структуралізму взагалі, однак по­слідовне вираження його принципи знайшли саме в гло­сематиці. Навіть Єльмслев визнав, що визначене ним по­няття структури як чистої форми і чистих відношень запозичене в Карнапа: «За Карнапом, кожне наукове твердження повинно бути твердженням про співвідно­шення, які не передбачають опису самих елементів, що входять у співвідношення». Важливою передумовою створення загальної теорії мови як системи обчислень було те, що внаслідок розвитку математичної теорії ви­никло поняття математики як знакової системи, яка конс­труюється відповідно до певних формальних правил.

Програма копенгагенських структуралістів була ви­кладена Брьондалем у першому номері журналу копен­гагенського осередку «Лінгвістичні праці» (1939). Метою лінгвістики, зазначається в праці, є створення загальної (логічної) граматики, в якій мова повинна роз­глядатися в панхронічному аспекті, тобто повинні до­сліджуватися загальнолюдські чинники, що діють на кожній стадії розвитку кожної окремої мови.

Свою лінгвістичну теорію копенгагенські структу­ралісти назвали глосематикою для того, щоб акценту­вати на принциповій відмінності їхньої теорії від тра­диційного мовознавства.

Творцем глосематики вважають ^ Луї Єльмслева — автора багатьох праць, у яких розвинуто ідеї цієї мово­знавчої течії. Найважливішими з них є «Мова і мовлен­ня» (1942), «Основи лінгвістичної теорії» (1943), «Метод структурного аналізу» (1950), «Пролегомени1 до теорії мови» (1943). Остання праця найповніше розкриває глосематичну теорію. У ній ідеться не про якусь кон­кретну мову (датську, англійську, німецьку тощо), а про мову загалом як певну систему, тобто даються по­ложення, що повинні підходити до будь-якої мови не-

1^ Пролегомени (грец. ргоіедотепа, від ргоІе§о «кажу заздале­гідь») — вступні пояснення, преамбула, попередні відомості про предмет, поняття; передмова.

98

Історія мовознавства

залежно від генеалогічної й типологічної класифіка­цій. Іншими словами, Єльмслев робить спробу створи­ти загальну теорію мови.

Лінгвістика, на думку Єльмслева, має досліджувати мову не як механічне поєднання позамовних (фізич­них, фізіологічних, психологічних, логічних, соціологіч­них) явищ, а як самодостатнє ціле, структуру 8ііі §епегіз (своєрідну). Водночас лінгвістична теорія повинна нех­тувати відхиленнями в мовленні і шукати «постійне, яке лежить в основі змін», те, що робить мову мовою, якою б вона не була. Лінгвістична теорія має відповіда­ти трьом вимогам: несуперечливості, простоті й повно­ті (вичерпності).

Точні науки пішли значно вперед порівняно з соці­альними, бо мають справу тільки з відношеннями між речами, з функціями. Такий самий підхід повинен бути й щодо мови. Тому метою глосематики є опрацювання такого методу опису мови («алгебри» мови), «який опе­рував би невизначеними єдностями» і став основою створення дедуктивної теорії мови.

Об'єктами дослідження є тексти. Необхідно створи­ти процедурний метод, за допомогою якого можна було б описати не тільки якісь конкретні датські тексти, а й усі тексти, навіть уявні. «Користуючись інструментом лінгвістичної теорії, — зауважує Єльмслев, — ми може­мо вилучити з вибірки текстів запас знань, який знову можна використати на інших текстах. Ці знання сто­суються не тільки і не стільки процесів або текстів, із яких вони вилучені, а системи, або мови, на основі якої побудовані всі тексти певної природи і з допомогою якої ми можемо побудувати нові тексти». Однак інду­ктивний аналіз даних проводиться лише на початково­му етапі, далі — вже дедуктивний.

Лінгвістична термінологія Єльмслева не має нічого спільного з традиційною лінгвістичною термінологією (немає таких термінів, як родовий, давальний і т. д. від­мінки, керування, прилягання тощо; немає специфічних термінів для фонетики, морфології, синтаксису). Він уводить загальні, універсальні терміни, що ґрунтуються на відношеннях між мовними елементами, тому їх мо­жна застосувати і до фонем, і до морфем, і до слів, і до речень: 1) взаємозалежності, за яких один член передба­чає існування іншого і навпаки, називаються інтерде-пенденціями (англ. іпіегйерепЛепсе «взаємозалеж-

^ Структуралізм і генеративізм

99

ність»); 2) однобічні залежності, за яких один член пе­редбачає існування іншого, але не навпаки, називаються детермінація ми (англ. йеіегтіпаііоп «визначення»); 3) вільніші залежності, в яких обидва члени є сумісни­ми, але жоден із них не передбачає існування іншого, називаються констеляціями (англ. сопзіеіаііоп «сузі­р'я»). Елементи залежностей Єльмслев називає об'єк­тами, а сам аналіз — діленням. Аналіз тексту полягає в поетапному членуванні. Об'єкт, що аналізується, — це клас, інші об'єкти, які встановлено наступним чле­нуванням, — сегменти класуу а об'єкти третього члену­вання — сегменти сегментів. Класи у мовленні — лан­цюжки, а сегменти цих класів — частини ланцюжків. Класи в системі — парадигми, а сегменти класів у сис­темі — члени парадигми. Таку процедуру в цілому Єльм­слев називає дедукцією. Єльмслев, намагаючись пере­творити лінгвістику на точну науку, бере за основу методики досліджень метод дедукції, який притаман­ний математичним наукам. Індукція, яка не допускає формулювання загальних понять, за його переконан­ням, не може забезпечити несуперечливий і простий опис. Як образно висловився автор «Пролегоменів», індукція «звичайно є ближчою до поезії, ніж до чистої науки».

Мета аналізу не просто у членуванні мови на все менші одиниці, а у встановленні взаємозалежностей між ними і в об'єднанні їх у класи, що мають спільні функції. Єльмслев один із перших спробував система­тизувати наявні в мові функції, використовуючи понят­тя константи і змінної.

Він услід за Соссюром розглядає мову як знакову систему. Специфіка мови як знакової системи в тому, що в неї «можуть бути переведені всі інші семіотики». Усі знаки мови, кількість яких необмежена, склада­ються з незнаків, тобто фонем, кількість яких обмеже­на. Такі незнаки вчений називає фігурами.

Аналіз знаків Єльмслев проводить у плані вира­ження і плані змісту (це його терміни, які згодом поширилися в лінгвістиці). Однак зміст і виражен­ня вжиті ним не в традиційному значенні (не як зна­чення і форма, субстанція і форма). І у плані змісту, і у плані вираження він виділяє субстанцію та форму. Субстанцією змісту є мовна інтерпретація відобра­женого в мозку людини зовнішнього світу, а формою змісту є спосіб упорядкування і комбінації ідей, тоб-

100

Історія мовознавства

то система моделей, яка представляє систему значен-нєвостей (цінностей). Субстанція змісту є однією й тією самою для всіх мов, а форма змісту в кожній мові своя, власна і неповторна. Визначальною для Єльмслева є фор­ма. Мову потрібно вивчати як форму. Субстанція, куди входять, наприклад, фонетика й семантика, — нелінгві-стичний предмет, вивчати який повинні інші спеціаль­ні (нелінгвістичні) науки, такі, як фізика, психологія тощо. У статті «Метод структурного аналізу в лінгвіс­тиці» Єльмслев писав: «Будь-який звук може бути за­мінений іншим звуком або буквою, або умовленим си­гналом, система ж залишається тією самою».

Вивчення форми змісту Єльмслев називає плере-матикою (грец. ріегез «повний»), а відповідні одиниці — плеремами; вивчення форми вираження називає кенематикою, а відповідні одиниці — кенемами (не фонемами). План вираження і план змісту мовних одиниць і уявлення датського вченого про предмет мовознавства (глосематики) можна зобразити такою схемою:

План ві

іраження

План з]

шсту

Субстанція

Форма

Форма

Субстанція

Фонетика

Кенематика

Плерематика

Семантика




Г л о с є і

отика







Скачати 12.15 Mb.
Сторінка6/29
Дата конвертації02.02.2013
Розмір12.15 Mb.
ТипДокументы
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи