У технічному вищому навчальному закладі: досвід І перспективи icon

У технічному вищому навчальному закладі: досвід І перспективи



Схожі
  1   2   3   4   5


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ


НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ


УКРАЇНОЗНАВСТВО

У ТЕХНІЧНОМУ ВИЩОМУ НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ: ДОСВІД І ПЕРСПЕКТИВИ


МАТЕРІАЛИ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ

ІНТЕРНЕТ-КОНФЕРЕНЦІЇ


22-23 ЖОВТНЯ 2012 РОКУ


КИЇВ 2012

Організаційний комітет


Голова – Іванов С.В., доктор хімічних наук, професор, ректор, завідувач кафедри експертизи харчових продуктів Національного університету харчових технологій.

Заступник голови – Мостенська Т.Л., доктор економічних наук, професор, проректор, завідувач кафедри менеджменту Національного університету харчових технологій.

^ Члени оргкомітетуКолосюк В.О., кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри українознавства Національного університету харчових технологій;

^ Буравченкова С.Б., кандидат історичних наук, професор кафедри українознавства Національного університету харчових технологій;

Кобилянський Є.Е., кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства Національного університету харчових технологій;

^ Левицька Н.М. кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства Національного університету харчових технологій.

Заступник голови з технічних питаньАкутіна Н.В.

Відповідальний секретарНауменко Н.В., доктор філологічних наук, професор кафедри українознавства Національного університету харчових технологій.

^ ВІТАЛЬНЕ СЛОВО


Шановні учасники, колеги, друзі!

Колектив кафедри українознавства НУХТ вітає Вас – учасників першої Інтернет-конференції «Українознавство у технічному вищому навчальному закладі: досвід і перспективи»!


Колектив кафедри українознавства Національного університету харчових технологій проводить велику науково-дослідну роботу відповідно до чинних нормативних документів. Наукові інтереси викладачів кафедри нерозривно пов’язані з профілем навчальних дисциплін, викладання яких забезпечує кафедра: “Історія України”, “Культурологія”, “Історія української культури”, “Українська мова (за професійним спрямуванням)”, “Ділове спілкування”.

Викладачі нашої кафедри плідно працюють і видають велику кількість як наукових, так і методичних праць; беруть активну участь у роботі численних наукових та науково-методичних конференцій.

Колектив кафедри українознавства також приділяє велику увагу рецензуванню наукових і методичних праць викладачів кафедри та інших вишів Києва і України.

Викладачі кафедри – професори Світлана Буравченкова та Наталія Науменко, доценти Валерій Колосюк, Сергій Береговий, Євген Кобилянський, Надія Левицька, Світлаан Яременко, старші викладачі Оксана Векуа, Іван Сторожик, асистент Ольга Коцюбанська – плідно працюють над науковою та навчально-методичною літературою, посібниками, статтями. Крім певної кількості наукових і методичних публікацій, які вже вийшли в світ, на виробництві у редакціях та видавництвах перебувають нові роботи. Так, доцент кафедри Надія Левицька завершує докторську дисертацію “Вища гуманітарна освіта України в кінці ХІХ – початку ХХ ст.”. У контексті теми дисертації вона надрукувала в 2012 році наукову монографію, друкує наукові дослідження і бере участь у конференціях.

Протягом останніх років була продовжена робота з підготовки науково-педагогічних працівників для потреб нашої кафедри та інших кафедр університетів України. Зокрема, у 2010 дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук захистила Наталія Науменко, а у 2011 р. дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук захистили Олена Опанасенко (науковий керівник проф. Буравченкова С.Б.) та Ольга Коцюбанська (науковий керівник – доц. Н.М. Левицька).

Протягом попередніх років і в цьому навчальному році колектив кафедри багато уваги приділяв і приділяє розробці навчально-методичних посібників. Підручники та навчально-методичні посібники викладачів кафедри (з грифом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України) викликають великий інтерес як у студентів, так і у наших колег з інших університетів України. Це – “Історія України”, “Історія української культури”, “Українська культура у європейському та світовому вимірі”, “Українська мова (за професійним спрямуванням).

Професорсько-викладацький склад нашої кафедри завжди приділяє постійну увагу роботі наукових студентських гуртків, які працюють на всіх факультетах НУХТ. Регулярно члени гуртків – студенти виступають із цікавими рефератами, доповідями і повідомленнями. Найкращі доповіді представляються на наукові конференції молодих учених, аспірантів і студентів НУХТ.

Студенти-першокурсники всіх факультетів НУХТ також залучаються до участі в історичній олімпіаді: “Чи знаєш ти історію і культуру українського народу?”. Всього в історичній олімпіаді беруть участь, як правило, понад 100 студентів університету. Викладачі кафедри залучають студентів до написання рефератів з нагоди різних історичних ювілейних дат (заснування Національного університету харчових технологій та окремих його факультетів, роковини від дня народження видатних співробітників університету, діячів української та світової політики й культури, 65-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні тощо).

Таким чином, науково-дослідна робота кафедри продовжує традицію колективу – підготовка працівників вищої кваліфікації для роботи зі студентами усіх спеціальностей різних факультетів НУХТ та для власних потреб кафедри і кафедр інших вищих навчальних закладів України.

Бажаємо Вам великих творчих успіхів у Вашій благородній роботі в ім’я утвердження і забезпечення процвітання демократичної держави України!


^ Світлана Буравченкова

СЕКЦІЯ 1


Історія української культури, науки та техніки: актуальні сторінки історії України


Модератор секції – к. істор. наук, професор Буравченкова С.Б.


*


^ ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ ВИКЛАДАННЯ ІСТОРИЧНИХ ДИСЦИПЛІН У НЕГУМАНІТАРНОМУ ВНЗ

(З ДОСВІДУ КАФЕДРИ УКРАЇНОЗНАВСТВА НУХТ)


Береговий С.І.

Національний університет харчових технологій, м. Київ


В останні роки на порядку денному української вищої школи, зокрема технічних університетів, постають питання про реформування викладання гуманітарних дисциплін. Необхідність його, вочевидь, зумовлена підвищенням рівня конкурентності, пошуками найбільш ефективних засобів підготовки висококваліфікованих фахівців в умовах перманентних кризових процесів, що охопили не лише Україну, а й Європу.

На жаль, ні в суспільстві, ні серед освітян не ведеться широкої дискусії із зазначених питань, зокрема йдеться про долю викладання у ВНЗ історії України. Поширюються чутки про ліквідацію відповідних кафедр, передачу годин іншим, не гуманітарним, предметам. Говорять і про альтернативні предмети історичного профілю. Оскільки жодних офіційних заяв та рішень не оприлюднено доречно висловити деякі міркування, виходячи із понад як 20-річного досвіду роботи власного, а також кафедри українознавства.

Декілька коротких відомостей про кафедру. Вона була створена у перші роки незалежності України. Відповідно до дисциплін, які викладаються, в складі кафедри існують три секції – історії, культурології (історії української культури), ділової української мови (далі – української мови за професійним спрямуванням). Всі викладачі, крім мовників, – історики за фахом, більшість – вихованці Національного університету імені Тараса Шевченка, серед них – професор, інші – доценти, кандидати історичних наук. Протягом тривалого часу в складі кафедри працювало 3 професори також історики. Кадровий потенціал кафедри завжди зростав за рахунок власної аспірантури.

На початку 90-х викладачі опановували читання нових базових курсів – історія України, українська та зарубіжна культура, згодом – культурологія, історія української культури. Культурологічні предмети сьогодні мають навіть більшу питому вагу у підготовці бакалаврів.

Втім, на наше глибоке переконання, історичний сегмент гуманітарних знань потрібно за будь-яких обставин зберегти у ВНЗ. Було б невиправною помилкою, ліквідувати його, виходячи с того, що випускники школи, наші абітурієнти не один рік вивчали історичні предмети. Адже вивчення історії у середній та вищій школі докорінно відрізняються, як за метою так і методикою.

В студентські роки, час повноліття формується людська особистість, суспільна свідомість, громадянська позиція. Молодь активно залучається до громадської роботи, в якій виникає гостра потреба формулювати і відстоювати власні переконання і думки. Відтак, певна «історична свідомість» набута у школі повинна трансформуватись у нову якість – перетворюватись на позицію українського громадянина, патріота. І тут недостатньо знання навіть добре вивчених шкільних уроків. Їх потрібно по новому переосмислити, зрозуміти зв’язок минулого і повсякдення, постійно послуговуватись уроками історії. Знаменитий історик В.О. Ключевський підкреслював: людина, що не знає і не розуміє історії, нагадує сліпого, який, прямуючи дорогою, постійно наражається на перешкоди, падає, забивається, але продовжує шкутильгати далі без жодного розуміння своїх невдач.

Звернімося до не дуже давнього, але добре відомого нам досвіду вивчення історії в радянській вищій школі. Радянська система гуманітарної освіти, попри ідеологічну обмеженість, хибність окремих теорій і навіть злочинне приховування історичних фактів залишила цінний досвід та методику. Вона не лише гуманітарію, а й інженеру давала ґрунтовні знання про суспільство, історичний процес, права, обов’язки, відповідальність. Вона не підлаштовувалась до європейської чи американської системи, але формувала конкурентоздатну освіту, в першу чергу на технічному і воєнному рівнях, з провідними економіками світу.

Прикладів більше ніж достатньо. Згадаємо хоча б імена київських студентів та інженерів – С.Корольова, О.Антонова, Б.Патона, В.Глушкова. Вивчаючи радянську історію протягом цілого року на першому курсі, студент не лише опрацьовував підручник, але студіював першоджерела, готував реферати та курсові роботи. Навряд чи слід порівнювати минулого абітурієнта із нинішнім. В основному він залишається тим самим – 17-18-річним юнаком чи дівчиною, що хоче вчитися, виявляє жагу до невідомого, бажає знайти своє місце в суспільстві, сподівається реалізувати себе в країні, а не залишити її.

Новітні методики освіти, європейський і світовий досвід, плюралізм і демократія сьогодні дають набагато більше можливостей в роботі зі студентами. Щодо змісту предмету, то, на нашу думку ,замість історії України від найдавніших часів потрібно запровадити базовий курс сучасної політичної історії, в якому головна увага буде зосереджена на державотворчих процесах, історії політичних партій, громадських рухів, зв’язку вітчизняних подій із глобальними проблемами XX – початку XXI століть.

Базовий курс в структурі підготовки бакалавра може зайняти ті ж години, що нині відводяться для історії України. Перехід до семестрової форми навчання, на нашу думку, вже сприяє кращому засвоєнню матеріалу, більшій ефективності форм самостійної роботи, адже заняття відбуваються 1 раз на 2 тижня. Нагальною потребою є введення вибіркових історичних спецкурсів, які необхідно також запроваджувати на першому курсі у наступному після вивчення базового курсу семестрі. В сумі базовий курс та спецкурси надають можливість безперервного, протягом року, вивчення історичних дисциплін, що суттєво підвищуватиме рівень підготовки студента, формуватиме запас історичних знань, необхідних для подальшого вивчення на 2 і наступних курсах таких гуманітарних предметів як філософія, політологія, соціологія тощо.

Досвід показує, що вивчення історичних дисциплін у недостатньому обсязі годин, обмежує навички та уміння студента працювати самостійно, негативно відображається на засвоєнні ним інших гуманітарних предметів.

Викладачі кафедри протягом останніх років підготували цілу низку історичних спецкурсів, які вже частково запроваджені, але нажаль лише на окремих факультетах. Так, популярним серед студентів є курс «Історія університетської освіти», що вже декілька років читає доцент Левицька Н.М., доценти Кобилянський Є.Е. та Береговий С.І. на факультеті ЕіМ читають вибірковий курс «Історія світової культури і мистецтва», готовий до впровадження курс «Історія європейської інтеграції», який свого часу був апробований доцентом Береговим С.І. у магістерських програмах інших навчальних закладів вищої освіти. Кожен з викладачів кафедри має у своєму науковому доробку один або більше курсів вибіркових дисциплін. Наразі кафедра бере участь у написанні нарису історії університету, а один із її викладачів керує університетським музеєм, наполегливо працює в архівах збираючи матеріали до фундаментальної праці. Історія НУХТ, так само, є цікавою і актуальною проблемою для вибіркового спецкурсу. Підвищення авторитету історичних дисциплін у технічному вищі, забезпечення їх високого рейтингу серед студентів неможливо без оновлення методики їх викладання.

Не новиною для усіх викладачів є проблемно-дискусійний метод практичних занять, який з успіхом замінив стару академічну манеру ведення семінару. Власне, часу, відведеного програмою, не вистачає на академічну манеру тому, переважно, практикуються заняття у формі діалогу викладач – студент, студент – студент, метод круглого столу де арбітром є викладач.

Усі без виключення заняття відбуваються у формі дискусії, де немає потреби уникати будь яких гострих питань історії, сучасної політики міжнародного життя. Викладач по ходу заняття виступає і як політінформатор, знайомлячи студентів з останніми подіями внутрішнього і міжнародного життя, ставлячи завдання для пошуку тих чи інших матеріалів у засобах масової інформації. Лише значний професійний і життєвий досвід, який мають більшість викладачів кафедри, дає можливість робити такі дискусії цікавими і змістовними, вчить студентів толерантності до опонента, виваженого і аргументованого відстоювання своєї точки зору. До практичних занять викладач ставить студентам проблемно-пошукові завдання, практикуються творчі звіти про відвідання історичних пам’яток, музеїв, завдання пов’язані із профілем університету, майбутньою спеціалізацією студента.

Доброю традицією кафедри є відвідання студентами у супроводі викладачів історичного музею, екскурсії по історико-культурних пам’ятках міста, участь в історичній олімпіаді. Останні декілька років студенти брали участь в історико-краєзнавчих походах по місцях бойової слави Другої світової війни, кращі студенти запрошувались на зустрічі з провідними істориками України в інституті імені І.Кураса.

На завершення хотілося б висловити впевненість, що процеси реформування гуманітарної освіти у технічних вишах, сприятимуть не лише збереженню історичних дисциплін, а піднесенню їх авторитета, якості викладання, ролі у підготовці свідомого, патріотично настроєного громадянина Української держави.

^ ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

ПЕРШОГО ДИРЕКТОРА КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІЛЬСЬКОГО ТЕХНІКУМУ (КОЛЕДЖУ) ХАРЧОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ НУХТ ЛУБНІНА ОЛЕКСАНДРА ФЕДОРОВИЧА


^ Зваричук Е.О.

Кам’янець-Подільський коледж харчової промисловості НУХТ, м. Кам’янець-Подільський


У світі Кам’янець-Подільський відомий не тільки своїм історичним минулим та архітектурними пам’ятками, а й навчальними. Одним з таких є коледж харчової промисловості Національного університету харчових технологій.

Історія коледжу починається з буремних років Великої Вітчизняної війни та післявоєнної відбудови. У червні 1944 року Рада Народник комісарів УРСР своєю Постановою за № 787 “Про організацію учбових закладів НКХП УРСР” дозволила Наркомхарчопрому УРСР у місті Києві відкрити технікум харчової промисловості для підготовки кваліфікованих кадрів середньої ланки [1, арк. 2]. 2 жовтня 1944 року перші студенти сіли за парти. Вони розпочали навчання на 4-х відділеннях, а саме: технолого-бродильному, крохмально-паточному, рахівників-бухгалтерів та техніків-механіків. Так було закладено підвалини сьогоднішнього коледжу.

Згодом, керівництво УРСР врахувавши те, що Поділля здавна є регіоном в якому існувала та інтенсивно розвивалась інфраструктура харчової промисловості своєю Постановою від 14 вересня 1961 року за № 1335 перевела Київський технікум харчової промисловості до Кам’янця-Подільського Технікуму в користування було надано частину будівлі за адресою вул. Суворова 2 [1, арк. 5-6]. Водночас, Постановою Вінницького Раднаргоспу від 23 вересня 1961 року № 326 – директором Кам’янець-Подільського технікуму харчової промисловості було призначено Лубніна Олександра Федоровича [1, арк. 6-6 зв.].

Олександр Федорович народився 28 червня 1912 року в с. Задній Мис, Нікольського повіту, Вологодської губернії (сьогодні Росія, Вологодська область, Вологодський муніципальний район, с. Задній Мис) в родині селян. У 1925 році закінчив Підлісну школу І-го ступеня, а 1929 році семеричну Ільїнську школу Вашкінського району Вологодської області. По закінченню якої поступив до Велико-Устюзького кооперативного технікуму, в якому навчався до 1933 року – отримав спеціальність техніка-овочівника.

У 1934 році за комсомольською путівкою був направлений до лав Радянської армії (навчальний дивізіон 2-ї артилерійської бригади м. Ленінград). Цього ж року вступив до Ленінградського військо-топографічного училища, яке закінчив у 1937 році. Отримавши військове звання лейтенанта, був призначений топографом до військової частини, розташованої в Кременчуці. У 1940 році вступив до військово-інженерної Червонопрапорної академії імені В. Куйбишева, яку закінчив у травні 1943 року. По закінченню академії займав керівні посади в лавах Радянської армії.

У 1959 році у чині підполковника вийшов на пенсію. З 1960 року розпочав викладацьку роботу в Кам’янець-Подільському будівельному технікумі, а з 1961 року очолив Кам’янець-Подільський технікум харчової промисловості [2, арк. 2].

Перші кроки новопризначеного директора були пов’язані з організацією та впорядкуванням навчального процесу, адміністративно-господарським облаштування будівлі технікуму.

Зокрема, на денному відділенні було відкрито 4 спеціальності: “Технологія консервування”, “Технологія цукристих речовин”, “Хлібопекарське і кондитерське виробництво”, “Бухгалтерський облік”. Для вдосконалення та оптимізації навчального процесу було створено 5 предметних комісій, а саме: історії, мови та літератури; загальнотехнічних; фізико-математичних; хіміко-технологічних та економічних дисциплін, які очолили справжні фахівці своєї справи (на той час у технікумі працювало 32 викладачі).

Упродовж дуже короткого часу Олександру Федоровичу вдалось створити згуртований, дружний, творчий колектив, який на високому професійному рівні прагнув виконувати поставлені завдання. Наполегливістю в роботі відзначались викладачі: Босенко О.А., Воловик Г.І., Вінник О.І., Горбановська В.А., Гольтман Л.М., Козіна С.Л., Манжуловський О.Ф., Трачук Д.В., тощо [3, арк. 6-10].

Попри значне навантаження викладачів та незакінчені ремонтні роботи, заняття проводились на високому теоретичному рівні, з використанням наочності, активізацією розумової праці студентів тощо.

Зокрема, у звіті директора про роботу технікуму харчової промисловості у 1961-1962 навчальному році з цього приводу відзначалось, що найкращою організацією та чіткістю, на всіх етапах роботи, відзначаються уроки викладача Т.Г. Сосновської. Цікаво, з особливою завзятістю та великою силою переконання викладає матеріал викладач історії І.І. Естрах. Він доволі вміло оперує історичними фактами, змушує студентів роботи висновки та висловлювати свої думки. Викладач теоретичної механіки С.Л. Козіна, попри складність дисципліни, підходить до викладання творчо, старанно та продумано. Методично вірно, послідовно, в повному обсязі організовано проводить теоретичні та лабораторні заняття викладач органічної хімії Т.М. Ткаль. Тісно поєднують навчання з виховною роботою викладачі російської мови та літератури А.І Соболевська та викладач бухгалтерського обліку Р.А. Грановська. Багато уваги приділяє виготовленню наочних посібників викладач економічної географії А.К. Фример [3, арк. 12-17]

Водночас розпочато оснащення технологічних приміщень (відкрито дві хімічні лабораторії, оприбутковано 17 тисяч карбованців). Проведено ремонти навчальних класів. Розпочато облаштування аудиторії для проведення занять з дипломного проектування. Бібліотеку укомплектовано 10 000 найменуваннями навчальної літератури, відкрито читальну залу на 20 місць. Разом з цим, було заплановано впродовж 1965-66 навчального року відкрити життєво необхідні для технікуму лабораторії фізики та електротехніки. За листопад-грудень 1961 року в одному з приміщень технікуму було відкрито видавничий відділ, укомплектований найкращим на той час копіювальним та друкарським обладнанням. Загалом навчання проводилось в 20-ти аудиторіях, із загальною площею 1262 м2. Освіту здобувало 451 студентів. На другому поверсі було розташовано гуртожиток який складався з 24-х кімнат [3, арк. 26-30].

Однак для проведення в повному обсязі навчальних занять технікуму не вистачало кабінетів та лабораторій. Тому, щоб виконати навчальні плани було прийнято рішення орендувати приміщення в індустріальному технікумі, сільськогосподарському інституті та загально-технічному факультеті автодорожнього інституту. Таким чином, заняття груп проводилися в чотирьох точках міста, що створювало значні труднощі в роботі.

За клопотанням директора в жовтні 1961 року з Києва додатково було переведено заочне відділення, і в Кам’янці-Подільському було створено заочний технікум харчової промисловості, який очолив М.М. Воловик (об’єднались в один навчальний заклад у грудні 1970 року). Натомість у Києві відкрито навчально-консультативний центр Кам’янець-Подільського харчового технікуму [3, 22].

Проте всім зачинанням Олександра Федоровича не судилося збутись: 6 лютого 1964 року на 52-му році він пішов з життя. За трудові та бойові звершення Лубніна Олександра Федоровича нагороджено орденами “Боевого Красного Знамени”, “Красной Звезды” та трьома медалями.


ЛІТЕРАТУРА


  1. Накази по Кам’янець-Подільському технікуму харчової промисловості за 1961-1962 рр. – Архів Кам’янець-Подільського коледжу харчової промисловості НУХТ. – Спр. 23а.

  2. Особова справа Лубніна О.Ф. – Архів Кам’янець-Подільського коледжу харчової промисловості НУХТ. – Спр. 1.

  3. Звіт про роботу Кам’янець-Подільського технікуму харчової промисловості за 1961-1962 навчальний рік. – Архів Кам’янець-Подільського коледжу харчової промисловості НУХТ. – Спр. 53а.


^ Семантичні асоціації у творчості Ліни Костенко


Клименко Є. О., Яременко С.А.

Національний університет харчових технологій, м.Київ


Творча спадщина Ліни Костенко наснажена великою кількістю афоризмів, порівнянь, асоціацій, якими поетеса ніби «прикрашає» свої вірші. Розглянемо детальніше поняття «семантика» і «асоціація».

Семантика — це розділ мовознавства, що вивчає проблеми смислу, значення та тлумачення знаків і знакових виразів, окреслених предметною та понятійною сферами. У широкому розумінні семантика є частиною семіотики, тісно пов'язана із металогікою, котра висвітлює відношення висловів логічної мови до позначуваних нею об'єктів та змісту, що вони виражають, пояснюючи властивості понять "смисл", "значення", "ім'я", "аналітична істинність", "хибне судження", "істинне судження" тощо.

Найменшою складовою семантики вважають "сему" – одиницю з відповідними граматичними та лексичними значеннями. Лінгвісти на підставі парадигматичних семантичних відношень класифікують асоціації за різними категоріальними групами: синоніми, антоніми, пароніми, лексико-семантичні поля, гнізда та інші. У художньому мовленні семантика зазнає глибоких естетичних перетворень задля виникнення "іншої" образної реальності, мотивованої загальномовною практикою, що містить низку посутніх змістових та емоційно-оцінних прирощень, зумовлених літературним контекстом. Образному слову дослідники вмотивовують множинність, дифузність, інваріантність його семантики [4].

Асоціація — зв'язок уявлень, коли одне з них у людській свідомості викликає низку інших, інколи ірраціональних контрастів чи суміжністей в часі й просторі, і постає як наслідок естетичного освоєння дійсності [5].

Вважаємо, що про поетичну творчість Л. Костенко вже багато написано, хоча її доробок насправді заслуговує ще більшої уваги. Як наголошують дослідники, поетична образність Л. Костенко «свіжа, приваблива, умотивована глибоким відчуттям естетичної міри». Надзвичайно теплими й вдумливими образами переплетені її поетичні роздуми про власну молодість, прожиту, як вона пише, в «краю журавлів і калин», де «тиша лісам на плечі», де «бродить пам'ять» «босоніж», де «вітри тамують подих …», «падає дим на стомлені дороги», і «захід сонця… пахне медом»:

Захід сонця пряно пахне,

Пахне медом сонячний бурштин.

Вечір лізе в пасіку ведмедем…

Вечір сонце пшеничне розкраяв

І окраєць над полем залишив [1, c. 156].

Роки, прожиті серед рідної природи, та неабияка спостережливість Ліни Костенко великою мірою позначилися на її поезіях. Це яскраво помітно у плетиві словесних образів. Поетеса легко пов’язує в асоціативні пучки поетичної мови різноманітні відтінки понять. Ось, наприклад, наслідок її творчої уяви висловлено у вірші «Ніч», в якому поетеса показує землю й місяць у дивних, незвичних для логічного сприймання взаєминах:

Розметавши ріки, як руки,

спить земля в м'якому просторі.

Їй на коси випали роси,

Трави-ковдри сповзли з постелі,

Та й відкрилися ніженьки босі

І гаряче плече пустелі.

Місяць вирізав шпару в небі

Ледь помітним серпом з латуні,

Мов ховаючись сам від себе,

Задивився на сплячу красуню [1, c. 106].

Ніби з космічної віддалі поетеса спостерігає землю й місяць. Їхні реальні обриси замінено тут ілюзією фантастичної казковості – суб’єктивною ідеєю творчої гадки, перед якою поступається навіть сама реальність.

У вірші «Моя душа в твоїх лабетах» поетеса навіть процес віршування передає в образах уособлення літер, що спостерігаємо на прикладах цікавих безсполучникових порівнянь:

За руки літери взялися,

Бредуть слова…

А навкруги –

Холодним полем розляглися

Паперу білого сніги [1, c. 138].

У вірші «Я – жниця поденна» Л. Костенко порівнює процес творення власних поезій з тяжкою працею поденної жниці, яка працює за малу винагороду:

Я – жниця довічна,

Працюю терпляче,

За радість труда,

І за тисячний сніп [1, c. 108].

Одвічна тема незгоди серця з розумом, якій склали свою щедру данину поети всіх часів і всіх народів, теж знаходить собі місце у наступному вірші:

Суворий вчитель,

Розум невблаганний,

Немов дитину, серце научає.

Оцінки ставить.

Виписує догани.

Найменших помилок не вибачає.

А серце робить вигляд, ніби слуха.

І, як школяр, на вікна поглядає [1, c. 121].

Уживаючи відповідні порівняння розум – учитель, серце – дитина – школяр, поетеса досягає естетичного ефекту. ЇЇ суб’єктивний творчий реалізм не позбавлений певного гумору, самоіронії. Читач з усмішкою сприймає цю уявну образну ситуацію, що викликає в його пам’яті окремі подібні хвилини з особистих переживань. Власне, в цьому й полягає довічна актуальність заторкнутої теми.

У вірші «Чумацький віз» поетеса висловила глибокі роздуми, пов’язані з добою чумакування. Її поетична проекція в минуле, базована на фольклорній основі, насичена оригінальними підкресленнями та метафоричними узагальненнями:

Гули степи. Воли жували літо.

Печаті ратиць відміряли дні.

Топили серце чумаки у кварті.

І, розхитавши гопаком корчму,

Везли в степах, просмолені, чубаті,

Важчезну сіль, тараню і чуму.

Худі тополі сплять довготелесо

Над безгомінням стомлених доріг [1, c.182].

Із наведених рядків видно, що логічні категорії таких понять, як час, віддаль, тут замінені коротким метафоричним означенням «печаті ратиць відміряли дні». Повільна монотонність дії підкреслена відповідним пейзажним доповненням, що асоціюється з хворобливим сном, безлюддям, утомою: «худі тополі сплять», «безгоміння», «стомлені дороги». Навіть гопак, що ним чумаки «розхитали корчму», не змінює загального настрою. Гопак ніби стихійно вривається в пустку того «безгоміння», як реакція на безрадісну дійсність, як протест проти неї п’яного чумацького серця, «топленого у кварті». В іншому місці поетеса знов потрактовує гопак у подібному сенсі. Наприклад, у вірші «Смертельний па-де-грас» вона описує гопак не як фізично-психологічний акт вияву задоволення, а, скоріш, як своєрідну реакцію на тяжкі лихоліття:

І, як чадний недокурок історії,

Гопак у землю втоптує біду [1, c. 187].

Розгляемо елементи образності Л. Костенко в творах пізнішого періоду, зокрема ті співвідношення образів, якими переплетена сюжетна тканина роману «Маруся Чурай», що з’явився друком незадовго перед її п’ятдесятиліттям.

Послідовне розгортання сюжетних подій поетеса переплітає відповідними образними вставками, ліричними відступами, епітетами, паралелізмами та іншими засобами поетичної мови. Так, наприклад, вираження ідеї тяглості часу поетеса не тільки уособлює в образі міста, а й надає йому відповідних жіночих рис:

На п’ять воріт зачинена Полтава

Ховає очі в тихі явори [2, c. 37].

Далі вона пише, що Полтава «на сто думок замислена», «мовчить», «наче приголомшена» жорстоким вироком. А тут ще полк її готується до походу і вістка про похід «простугоніла смутком вечеровим»:

Полтаво! Засвіт встануть козаченьки.

Ти припадаєш їм знову до стремен [2, c. 38].

Мотив відходу козаків у похід супроводжується низкою відповідних лексичних комбінацій, що підсилюють настрій. Так, наприклад, збір козаків, що поспішають із усіх сторін, описано в дусі традиційного героїчного епосу: «десь коні ржуть», «грають сурми», «в литаври б’ють». Після цього приходить емоційний вияв відчуттів «святої печалі», де вже «ллються сльози материнські», «тужать» і «ридають» дзвони по усіх церквах. А далі – зворушливий образ прощання:

Ще жінка мужу падає на груди

І діти тягнуть руки до стремен [2, c. 44].

Полк пішов, але поетеса ще змальовує самітню дівочу постать «чиясь край шляху плаче наречена» та підсумовує цілий шерег сумних настроїв коротким метафоричним означенням «жінки дорогу слізьми перемили». Епізод відходу козаків закінчується дуже вдалим повторенням уже вжитих зворотів:

Все тихше й тихше… Сурми вже не грають…

Шум даленіє… Дзвони завмирають… [2, c. 45].

Розглянемо збірку поезій Ліни Костенко, яка з’явилася саме у п’ятдесятиліття поетеси під назвою «Неповторність». Ця збірка вирізняється, як зауважують дослідники, «великою художньою культурою», «яскравою образністю» та «глибиною думки». У збірці знаходимо відповідь на деякі питання, пов’язані з окремими місцями в текстах її попередніх творів. Ось, наприклад, у вірші «Шукайте цензора в собі» поетеса пише про цензурні перешкоди, спричинені власним внутрішнім цензором, що:

Зсередини, потроху, не за раз,

Все познімає, де яка іконка.

І непомітно вийме вас – із вас.

Залишиться одна лиш оболонка [3, c. 152].

У окреслених рядках, як бачимо, поетеса виправдовується за окремі місця в текстах її творів, які зазнали редакційних змін. Із цього стає зрозумілим, що її творчість часто піддавалася утискам – хиталася між «власним» і «нав’язаним», або, як вона сама стверджує, між тим, «що можу», і тим, «що мушу», написаним «на користь чи в догоду»:

І то не є дзвінкий асортимент

Метафор, слів, – на користь чи в догоду,

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

В якому плачуть сни мого народу [3, c. 116].

Останнє речення своєю поетичною силою зворушує навіть найбайдужіший розум і спонукає до глибокої задуми. У наведеному короткому метафоричному вислові зосереджена найголовніша суть особливої ролі поета покривдженого народу. Сила цього вислову полягає в його ж асоціативному лаконізмі, у відповідній співмірі дібраних компонентів: логіки, лексики й емоцій. Подібні вислови не часто зустрічалися в поезії. Вони або губилися в обережних натяках, або глушилися багатослівною орнаментикою, чи, найчастіше, застрягали в цензурних рогатках.


ЛІТЕРАТУРА


1. Костенко Л. Поезії / Ліна Костенко. – Балтімор – Париж – Торонто, 1969.

2. Костенко Л. Маруся Чурай / Ліна Костенко. – К., Дніпро, 1979.

3. Костенко Л. Неповторність / Ліна Костенко. – К., Дніпро, 1980.

4. Словник літературознавчих термінів [Електронний ресурс] / Режим доступу до статті: http://www.ukrlit.vn.ua/info/dict/tycdy.html. – Заголовок з екрана.

5. Словник літературознавчих термінів [Електронний ресурс] / Режим доступу до статті: http://www.ukrlit.vn.ua/zaruba/info/dict/4h72l.html. – Заголовок з екрана.


^ РОЛЬ, ПЕРСПЕКТИВИ ТА МІСЦЕ УКРАЇНОЗНАВЧИХ ДИСЦИПЛІН

У СИСТЕМІ ВИЩОЇ ТЕХНІЧНОЇ ОСВІТИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ


Кобилянський Є.Е.

Національний університет харчових технологій, м. Київ


Створення єдиного освітнього простору в Європі дедалі стає об'єктивною реальністю. Ця ідея набуває все більшого поширення і в країнах пострадянського простору. Українські університети, які підписали Велику університетську хартію, дали поштовх не лише до поширення ідей Болонського процесу в Україні, а й змінили шлях розвитку вітчизняної освіти. Насамперед йдеться про структурні та змістовні зміни в системі освіти. Якщо структурні зміни мають внести зовнішні корективи в систему навчання, то змістовні – створити єдиний освітній простір, у якому б існували інтегровані навчальні програми в межах спільних ступенів рівня.

Вітчизняна система освіти, яка стала на шлях реформ, досить бурхливо сприймає ці зрушення. З одного боку – це рівень доступності освіти, можливість для обміну досвідом, знаннями, створення широкого ринку праці, забезпечення права викладачам і студентам на вільне пересування в межах європейського освітнього простору. З іншого – це кардинальна внутрішня перебудова всієї системи освіти, підвищення якості освітніх послуг, трансформація свідомості і викладача, і студента, спрямована на створення нової моделі освіти та готовність працювати в нових умовах.

При всіх перевагах європейської освітньої інтеграції та досить високої якості освітніх послуг, виникає ряд проблем, які торкаються національних традицій в змісті освіти. Перш за все, створення єдиного освітнього простору передбачає стандартизацію вищої професійної освіти. Цей напрям розвитку освіти був затверджений в документах Празького комюніке міністрів вищої освіти європейських країн у травні 2001 року та підтверджений в Пакеті документів Берлінської конференції 18-19 травня 2003 року.

Зокрема, в Празькому комюніке підкреслювалась важливість "розробки навчальних модулів, курсів і програм на всіх рівнях з "європейським" змістом, орієнтацією та організацією. Це особливо стосується модулів, курсів та програм на отримання ступенів, які пропонуються в співпраці різних закладів з різних країн і ставлять за мету присвоєння спільного загальновизнаного ступеня" [1, 64]. На Берлінській конференції констатувалося, що цей процес стає тенденцією розвитку європейської освіти, набуваючи конкретного втілення через "створення додаткових спецкурсів, курсів та програм з європейською тематикою або орієнтацією" [1, 105].

На практиці це означає, що освітні системи країн-учасників Болонського процесу, пристосувавши навчальні програми до європейських норм, наражаються на небезпеку втратити національні особливості насамперед у змісті освіти. Тобто, уніфікація освітніх послуг, при всіх перевагах їх стандартів якості, може призвести до інтеграції, при якій відбудеться розмивання безпосередньо через систему освіти національних елементів у структурі самої культури. Збільшення курсів, програм з європейської тематики, може призвести до поступового зменшення, а потім і витіснення із навчальних програм тих соціогуманітарних дисциплін, що складають змістовний стрижень національної системи освіти.

Це особливо стане відчутним для технічних вищих навчальних закладів в Україні, які мають незначний відсоток соціогуманітарних дисциплін в навчальних планах та програмах. Тому впроваджувати європейську тематику у навчальні програми та плани із гуманітарних дисциплін слід досить обережно, а ліквідація тих чи інших навчальних курсів має вестись без поспіху та упередження, із урахуванням історичних, суспільно-політичних потреб та особливостей країн–учасниць Болонського процесу.

На жаль, в Україні реаліями дня стали досить тривожні тенденції. Досить активно відбувається процес ліквідації, або скорочення тих чи інших гуманітарних дисциплін. В результаті, у вищих технічних навчальних закладах їх відсоток скоротився до мінімуму, хоча самі студенти досить позитивно сприймають такі навчальні курси як "Історія України", "Культурологія", "Релігієзнавство", "Естетика" та інші.

Слід підкреслити, що думка про виведення означених дисциплін із сфери технічної освіти є хибною. Викладання національної історії формує у студентської молоді громадянську позицію, почуття патріотизму, той національний дух, без якого неможливий поступальний розвиток держави. Розуміння історичного шляху, пройденого нашим народом у минулому, вміння аналізувати, мислити відповідно до сучасних реалій, використовувати досвід минулого у вирішенні складних політичних колізій сьогодення дає навчальний матеріал з "Історії України". "Культурологія", "Релігієзнавство", "Естетика", зокрема, допомагає зрозуміти збалансованість загальнолюдських цінностей та національних пріоритетів, навчає толерантності, вмінню приймати складні рішення на гуманістичних засадах, сформувати естетичні смаки, в цілому сприяє усвідомленню того, що соціокультурна компетентність стає важливішою складовою культури майбутнього фахівця.

Загалом, кожна із дисциплін соціально-гуманітарного циклу сприяє підвищенню якості професійної, в тому числі, й інженерної освіти. Прискорення технічного прогресу вимагає від молодого спеціаліста постійно працювати над собою. Водночас розуміння того, що будь-яка техніко-інженерна діяльність – це не лише підвищення продуктивності праці, а саме головне, як те чи інше рішення відповідає принципам та нормам людської моралі і загалом умовам існування людського суспільства, багато в чому залежить від опанування студентом саме дисциплін гуманітарного циклу.

Можна знати, як технічно поліпшити роботу підприємств, але при цьому не думати про включення його у взаємозв'язок із навколишнім середовищем, людиною та загалом Всесвітом. Оскільки раціональність та логіка інженерної думки спрямовані на досягнення методів та способів роботи механізмів та техніки, а не на її соціокультурне осмислення, то завдання гуманітарних дисципліни, полягає в тому, щоб у свідомості майбутнього інженера відбулася якісна зміна рівнів свідомості – стався перехід від технократичної моделі мислення до загальнолюдської та всепланетарної.

Шлях розвитку гуманітарного циклу дисциплін у вищих технічних закладах освіти полягає у створенні інтегрованих курсів як мінімум на 2 кредити, які б могли об'єднати національні елементи у змісті й організації системи навчання з європейськими вимогами в галузі освіти. Одним із таких курсів, що читається у вищих технічних навчальних закладах Франції та Канади є "Історія комунікацій", або перекладаючи назву дисципліни на національний ґрунт – "Історія науки і техніки". Цей курс дає уявлення про цивілізаційні досягнення людства, розуміння наслідків невиправданої техногенної діяльності, показує науковий та промисловий поступ людського суспільства.

Входження національної системи освіти в Болонський процес засвідчує, що не все сприймається освітянами адекватно в силу того, що є суттєві розбіжності в практиці реалізації освітніх послуг в європейських країнах, які вже досить давно працюють в цих умовах, і в Україні. Перш за все це стосується організації системи навчання студентів і змісту освіти. Однією з найгостріших проблем, із якими зіткнулися освітяни, стало значне зменшення аудиторних занять.

Особливо відчутним це є для першокурсників, які ще не вміють працювати самостійно в умовах кредитно-модульної системи, оскільки середня школа не переведена на відповідні форми і методи навчання. Тому досвід самостійного опрацювання програмного матеріалу студентство набуває саме на першому курсі. З іншого боку зменшення аудиторних годин веде також до того, що втрачається індивідуалізація процесу навчання та той живий аудиторний контакт між студентом і викладачем, який не може бути замінений навіть самими сучасними мультимедійними технологіями.

Іншою нагальною проблемою є наповненість груп. Така ситуація, коли середня кількість студентів в групі перевищує 20-22 чол., ускладнює засвоєння матеріалу та систематичний контроль знань студентів, оскільки за 2 год. практично неможливо перевірити рівень підготовки до занять всіх студентів у групі.

Тестова форма перевірки, що орієнтована на тематичний, або модульний контроль, не дає широкої проміжної картини успішності. Певною мірою такий недолік можна надолужити комп'ютерними тестовими контрольними на кожному занятті, але ця проблема, як і попередня, тісно пов'язана із матеріальними ресурсами вищих навчальних закладів, яких вкрай недостатньо для повноцінної реалізації кредитно-модульної системи.

Однак, навіть за умови відсутності достатньої кількості комп'ютерних класів можна організувати систему тренінгу та перевірки знань студентів, в тому числі і заочників, через створення загальноуніверситетського навчального сервера, на якому будуть розміщені відповідні завдання, і вхід на який буде можливий через систему Internet. Виконання завдань можна проконтролювати запровадженням для кожного студента індивідуального пароля. За таких умов викладач зможе швидко отримати інформацію про роботу кожного студента та скласти досить об'єктивне уявлення про виконання ним самостійних, або тестових завдань та визначити рівень засвоєння відповідного програмного матеріалу.

Досвід показує, що в умовах кредитно-модульної системи постає питання про вибір студентами навчальних дисциплін. В умовах, коли студент прив'язаний до певного потоку або групи це зробити майже неможливо. Оскільки за умови вибору студент сам вирішує, які дисципліни йому потрібно опрацювати в першу, другу і останню чергу, це дає йому маневр у засвоєнні програмного матеріалу.

Слід зазначити, що вільний вибір дисциплін не заперечує визначення певної кількості нормативних навчальних дисциплін, які потрібно обов'язково опрацювати протягом кожного року навчання. Однак студенту пропонується також низка спецкурсів, які він може додатково засвоїти для підвищення свого рейтингу. Причому в технічних навчальних закладах чи на технічних факультетах університетів, зокрема Канади, присутній певний мінімум гуманітарних дисциплін, і навпаки на гуманітарних – технічних дисциплін. Що дає організація навчального процесу на основі вільного вибору? Перш за все дуже легко вирішується питання не лише академічної заборгованості, а й якості знань, оскільки ліквідується "тіньова успішність".

Практика навчання в умовах вищої школи підтверджує необхідність планового екзамену (заліку), як підсумкової форми оцінки знань. Екзаменаційну форму контролю знань не можна зводити до перескладання тих чи інших тем протягом модульного тижня. Підсумковий модульний контроль в умовах значного зменшення аудиторних занять, не замінює екзамен. На екзамен мають право йти всі студенти, на нього потрібно виділяти чітко визначений час, призначати бали, які б могли виправити картину успішності студента та сприяти покращенню якості його знань.

Звісно, Україна тільки переходить на шлях створення оптимальної моделі організації системи вищої освіти. І тут важливо одне - щоб за інноваційними експериментами не були втрачені здобутки попередніх років, щоб диплом про вищу освіту був свідченням високої якості підготовки сучасного молодого спеціаліста.


ЛІТЕРАТУРА


1. Журавський В.С., Згуровський М.З. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти. – К.: ІВЦ "Видавництво "Політехніка", 2003. – 200 с.

^ «ХРУЩОВСЬКА ВІДЛИГА» ЯК ДЗЕРКАЛО ПРОТИСТОЯННЯ ЛІБЕРАЛІЗМУ ТА ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ


Колосюк В.О., Коцюбанська О.О.

Національний університет харчових технологій, м. Київ


Подолання культу особи, задеклароване в липні 1956 р. постановою ЦК КПРС, поставило радянську політичну систему на роздоріжжі двох шляхів. Саме з обранням нового курсу починається історичне змагання сил реформації та реакції. Основні риси цього періоду, його згубні тенденції – це половинчатість рішень, невідповідність їх історичним реаліям. Водночас реформація «згори» дала потужний, хвилеподібний поштовх до реформації «низової».

Специфіка біографії М. Хрущова обумовила його прихильне ставлення до України. Українці отримали доступ до вищих партійних посад, себто розпочався процес формування владної еліти, яка усвідомлювала національні інтереси та мала їх захищати [9, c. 439].

Однак формування цієї еліти проходило у вкрай несприятливих умовах. По-перше, була збережена жорстка вертикаль тоталітарної системи, дієва і сильна. По-друге, давалася взнаки психологічна напруга сталінських років. Вона спала, але прибрати її із свідомості одразу й назавжди було неможливо. Будучи людьми свого часу, тодішня еліта формувалась на основах непорушних догматів та слухняності (а відповідно, безініціативності). Звинувачення у «буржуазному націоналізмі» залишалося актуальним, та продовжувало виконувати функцію вибірки серед партійної еліти.

Зовнішні вияви демонтажу “сталінізму” позначилися в перейменуванні назв вулиць, районів, міст, областей пов’язаних із Сталіним та його прибічниками. Вже в липні 1956 р. Ленінський та Сталінський райони Львова було об’єднано в один Ленінський. Після засудження “антипартійної фракційної” діяльності групи В.Молотова, Л. Кагановича, Г. Маленкова, Д. Шепілова, К. Ворошилова, М. Булганіна, М. Первухіна, М. Сабурова, які намагалися усунути від влади в червні 1957 р. М. Хрущова, пройшло перейменування в березні 1958 р. Ворошиловградської області на Луганську, м. Ворошиловград – на Луганськ. Із заяв деяких виборчих округів по виборах до Верховної Ради УРСР були зняті імена В. Молотова і Л. Кагановича. Після ХХІІ з’їзду КПРС (1961 р.), на якому прозвучала нищівна критика не лише Сталіна, а й його сподвижників, було прийнято одноголосне рішення про винесення саркофагу із труною Й. Сталіна із Мавзолею.

Великого значення для майбутнього мала кампанія з реабілітації невинно засуджених. Вже з липня 1956 р. були відновлені імена таких видатних діячів як М Куліш, Л. Курбас, О. Довженко, З. Тулуб. Припинилися нападки на В. Сосюру. Загалом до 1957 р. додому повернулося понад 65 тис. депортованих членів сімей, яких звинувачували в українському націоналізмі.

Помпезністю відзначалося 300-річчя возз’єднання України з Росією (1954 р.). Феєрверк присвят цій події затьмарив політичний горизонт. Конференції, урочисті збори, виставки, концерти масово проходили в усіх куточках республіки. Ювілею присвячували наукові дослідження і мистецькі твори. Водночас у «Тезах до 300-річчя возз’єднання України з Росією(1654-1954р.)» цілковито ігнорувалася концепція історії України, представлена М. Грушевським, а будь-які форми української державності, крім УРСР, заперечувалися [9, с. 441]. Психологічною заміною національної свідомості залишався радянський патріотизм, який забезпечував системі цілість, а полікультурній спільноті Радянського Союзу – міцну точку з’єднання[6, с. 219].

Центральною подією ювілейних торжеств став Указ Президії Верховної ради СРСР від 19 лютого 1954 р. “Про передачу Кримської області із складу РРФСР у склад УРСР”, а 26 квітня 1954 р. прийнято Закон “Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР”. Однак передачу Кримської області не можна розглядати лише як подарунок. Крим та Україну пов’язували давнє історичне минуле, політичні та культурні стосунки.

Процес десталінізації та лібералізації здійснювався непослідовно, часто носив гучний декларативний характер, однобічно звинувачуючи Сталіна та його найближче оточення в злочинах, не руйнував основ тоталітарного режиму. Головною причиною було те, що цей курс розпочали політичні діячі, яких тісно пов’язувало минуле, а відтак, вони – були скуті у своїх спробах викорінити “сталінщину” [2, 5]. Такою людиною був не лише М. Хрущов, а й Петро Шелест, який з липня 1963 р. по травень 1972 р. був першим секретарем ЦК Компартії України. Він енергійно підтримував хрущовські реформи, був прибічником децентралізації, ліберально ставився до процесів культурно-національного відродження. Як справжній патріот – прагнув, по-можливості, відстояти інтереси республіки. Водночас як людина свого часу і типовий представник радянської системи, він спричинився до двох кампаній щодо розгрому дисидентів, був одним з ініціаторів збройного вторгнення військ Варшавського договору в Чехословаччину в 1968 р., оскільки вважав в ньому загрозу для існування радянського ладу, підтримав заколот проти М. Хрущова[7,11].

Пріоритетним напрямом при Хрущові стає розвиток аграрного сектору. За роки “сталінщини” склалася катастрофічна ситуація. В республіці намітилася негативна тенденція до зменшення виробництва зерна, з 1952 р. через брак кормів почався занепад тваринництва. Вересневий пленум ЦК КПСС (1953) запропонував наступні заходи для поліпшення ситуації в сільському господарстві: списання заборгованості з колгоспів; підвищення закупівельних цін; зниження цін з присадибної ділянки; проведення паспортизації колгоспників; зміцнення матеріально-технічної бази аграрного сектору; підвищення освітнього рівня колгоспників. З огляду на це, перші роки після вересневого пленуму – найбільш результативний період у діяльності Хрущова [4, с. 444]

Саме завдяки пріоритетності розвитку сільського господарства на середину 50-х років вдалося досягти його рентабельності, вперше за довгі роки підняти і його виробництво. Валовий збір зерна в Україні за 1954-1958 рр. зріс в порівнянні з попередньою п’ятирічкою майже на 20%, цукрового буряка – удвічі, виробництва м’яса – більш як в 2 рази, молока – втричі.

Однак поряд з необхідними і продуманим заходами були й такі, що не дозволили перевести сільське господарство на інтенсивний шлях розвитку, а для України обернулися й серйозними деформаціями. Йдеться про низку реформ, що суттєво погіршили становище в сільському господарстві. Перш за все – це освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану, Сибіру, Уралу, частково Північного Кавказу. Саме така політика остаточно закріпила на тривалий час екстенсивний шлях розвитку сільського господарства, вичерпувала з економіки України як трудові, так і матеріальні резерви. Так, в 1956 р. у господарствах Казахстану, Західного Сибіру та Північного Кавказу працювало понад 75 тис. українських юнаків та дівчат, а у лише в одному 1961 р. до цілинних районів Казахстану було відправлено до 90 тис. тракторів, виготовлених на підприємствах України [3, с. 519].

Небажаних наслідків для господарства України набула і так звана “кукурудзяна кампанія” [1, с. 83]. Активна пропаганда цієї “диво-культури” розпочалося з червня 1954 р., коли з трибуни чергового пленуму ЦК КПРС М. Хрущов роз’яснював її “стратегічне” значення для вирішення зернової проблеми, а її насильницьке впровадження розпочалося безпосередньо в 1955 р. Нова кампанія здійснювалася повсюди, без належного урахування економічних важелів та достатнього обґрунтування. За короткий час під кукурудзу було зайнято понад 20% усієї посівної площі. “Кукурудзяна програма”, однак, не дала своїх результатів. Після неврожаю 1963 р. зерно почали імпортувати із США та Канади.

До цих горезвісних “методів керування” додалися супутні прорахунки: об’єднання колгоспів, що призвело до спустошення земель, ліквідації малих неперспективних сіл; реорганізація МТС (машинно-тракторні станції) та їх перетворення в РТС (ремонтно-тракторні станції), коли і без того збіднілі колгоспи вимушені були купувати машини, комбайни, трактори, об’єднуючи в одних руках землю й техніку.

Ще з 1956 р. М. Хрущов пропонував, щоб селяни передали своїх корів в колгоспи. А молоко отримували на трудодні, оскільки “будівництво комунізму” надалі зведе нанівець значення особистих підсобних господарств. У 1956 р. встановлено грошовий податок з громадян, які утримували худобу в містах, а влітку 1959 р. ухвалено Указ Президії Верховної Ради України про заборону утримання худоби в містах і робітничих селищах. Ці прорахунки далися взнаки у середині 50-х – на початку 60-х років, призвівши до зменшення поголів’я худоби в особистому секторі колгоспників на 14%.

Невиправданими виявилися кроки, що скасовували стимулювання виробництва та продаж цукрового буряку. Валові збори цієї технічної культури почали скорочуватися. Низка наступних заходів протягом 1963-1964 рр., спрямована на відновлення цукрового виробництва, частково виправила ситуацію. Нерентабельним і збитковим залишалось тваринництво. Незважаючи на деякі пільги (з 1962 р. підвищено закупівельні ціні на худобу й птицю, скасовано сезонні ціни на молоко та яйця, змінено податки з прибутків від тваринництва). Суттєво поліпшити ситуацію у цій сфері так і не вдалося. Нестабільна політика в галузі сільського господарства звела нанівець всі позитивні зрушення в сільському господарстві, які намітилися в 1954-1956 рр., підірвавши основи його розвитку у майбутньому.

Такою ж непослідовністю та нестабільністю відзначалася реформа в галузі управління промисловістю, запозичена з більшовицького досвіду управління народним господарством. Основою політики Хрущова на перших етапах стала децентралізація республіканських галузей промисловості та аграрного сектору, територіальний принцип управління промисловістю. Однією з прикмет нового управління стали раднаргоспи (ради народного господарства).

До середини 50-х рр. ХХ ст. управління економікою УРСР цілковито зосереджувалось у Москві. Стратегічними галузями – вугільною, металургійною, машинобудівною, енергетичною – керували союзні міністерства. Не меншої актуальності набувало питання швидкої заміни старого адміністративно-бюрократичного апарату, якій чинив опір оновленню суспільства, на новий, менш політично заангажований і консервативний. Це було можливо лише завдяки докорінній реорганізації управління економікою, яка пройшла декілька етапів.

Перший етап децентралізації управління та його демократизації почався з квітня 1953 р., коли Президія Верховної Ради СРСР ухвалила рішення про зменшення числа союзних (з 30 до 20) та союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств. В цей час у підпорядкування України перейшло багато підприємств вугільної, енергетичної, нафтової, металургійної, лісової, харчової та ін. галузей. З 1953 по 1956 рр. близько 10 тис. підприємств та установ контролювалися відповідними господарськими органами УРСР, що збільшило частку республіканської промисловості з 30 до 76%.

Важливою з точки зору демократизації економічного життя стала і ліквідація у травні 1956 р. Міністерства юстиції СРСР, права якого були передані республікам. Позитивні результати для економіки дала політика зменшення адміністративного апарату, боротьба з урядовою бюрократією. Так, протягом 1954-1956 рр. було суттєво зменшено кількість управлінського персоналу міністерств і відомств.

Другий етап широкомасштабних реформ в системі управління промисловістю припав на 1957 р. Саме в лютому 1957 р. М. Хрущов порушив питання про децентралізацію промисловості й скорочення більшості союзних міністерств. 31 травня 1957 р. четверта сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Закон “Про дальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництва в Українській РСР”, згідно з яким стара система галузевого, вертикального, централізованого підпорядкування скасовувалася. Натомість створювалась система раднаргоспів, які здійснювали територіальне планування й управління промисловістю і будівництвом у рамках економічних адміністративних районів. На території СРСР було створено понад 100 таких районів, а в Україні – 11. У 1960 р. розподіл областей в республіці призвів до створення 3 районів і відповідно – 3 раднаргоспів.

Нова система управління значно розширювала права і можливості як республік, так і її окремих регіонів. Скасовувала відомчі бар’єри, які гальмували розвиток спеціалізації та кооперації, породжувала невиправдані економічно вантажопотоки. Так, завод “Азовкабель” Запорізької області одержував литво з Астрахані й Кольчугіна, а розміщений поруч механічний завод виробляв таке само литво на вивіз; Закарпатська тютюнова фабрика одержувала пакувальну фанеру з м. Пінськ Білоруської РСР, а Ужгородський фанерно-меблевий комбінат, розташований поруч, не знав куди збути свою продукцію. Всього у відання раднаргоспів України перейшло 2,8 тис. підприємств, що виробляли абсолютну більшість промислової продукції республіки і дозволяли ефективніше здійснювати керівництво економікою в межах республіки.

Загалом раднаргоспи прийняли від зліквідованих міністерств і відомств кілька тисяч великих підприємств, науково-дослідних та проектно-конструкторських організацій. При раднаргоспах створювались техніко-економічні ради, які залучали до роботи велику кількість працівників. Незважаючи на певні переваги нової системи господарювання, темпи розвитку промисловості України поступово знижувалися. Реформи, не порушуючи основ радянської системи, фактично перетрушували бюрократичний апарат, який дуже швидко пристосувався до нових умов і прес раднаргоспів став не менш обтяжливим, ніж стара система господарювання.

На початку 60-х років було запроваджено новий поділ країни на великі економічні райони. За поділом розробленим в 1938-1940 рр. Україна і Молдавія становили один економічний регіон – Південь СРСР. В нових умовах створювалося 3 нових регіони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний та Південний.

Однак поступово відбувалася реанімація головного елементу старої командно-адміністративної системи господарювання – централізації: замість 14 економічних регіонів згідно з указом Верховної Ради УРСР від 26 грудня 1962 р. було створено 7 економічних районів (Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський). Навесні 1962 р. указами Президії Верховної Ради УРСР республіканські Держплан, Держбуд і Українську раду народного господарства перетворено в союзно-республіканські органи, відновлено діяльність ВРНГ СРСР. У 1965 році раднаргоспи було ліквідовано. Країна повернулася до галузевої системи управління через систему союзних і республіканських міністерств.

У березні 1962 р. розпочалося створення виробничих колгоспно-радгоспних управлінь за територіальним принципом, яке об’єднувало 3-4 райони. Незважаючи на бажання змінити становище на селі на краще, реформа не дала бажаних результатів.

Попри те, що реформи не виконали покладені на них сподівання, вони на певному етапі сприяли підвищенню ефективності економіки та повільному зростанню добробуту радянських людей. Так, у 1951-1958 рр. прибутки населення зросли на 230 %, у 1957 р. ліквідується практика державних позик, які забирали майже 10% заробітку. Значно зросла сума вкладів в ощадних касах республіки. Було скорочено робочий день і запроваджено п’ятиденний робочий тиждень, скасовано плату за навчання у старших класах середньої школи, у середніх спеціальних та вищих навчальних закладах.

Відомою прикметою нового курсу стало перше звернення до питань побуту радянських людей. В умовах зламу старої сталінської системи це був не тільки впливовий хід у політичних перегонах, але перехід суспільної свідомості на нові рейки. Будівельна кампанія «хрущовок» – абсолютно беспрецендентна за своїми масштабами розбудова соціального житла, що і досі не має аналогів в світі. За 1956-1965 рр. було введено в дію понад 182 тис. квадратних метрів житла, що дало можливість отримати квартири понад 18 млн. чол.

Суперечливим виявилося і духовно-політичне життя в УСРС. В загальному плині процесу «відлиги» яскравим відображенням часу є публікації. Так, в 1957 році вперше отримано дозвіл на заснування українськими істориками власного видання «Український історичний журнал», видані «Історія українського мистецтва», «Історія міст і сіл України», зявляються україномовні журнали в галузі суспільних та природничих наук [8, с.257].

На хвилі лібералізації суспільно-політичної сфери, певного пом’якшення ідеологічного тиску в республіці розпочалась нова хвиля національно-культурного відродження, що найяскравіше виявилося в русі “шістдесятників”. З одного боку цей рух сприяв пробудженню громадської активності та зростанню національної свідомості, а з іншого – був обмежений ідеологічними рамками, вихід за які придушувався державою. Та й самі “шістдесятники”, серед яких найбільш активними були І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, І. Драч, М. Вінграновський, В. Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, Алла Горська, П. Заливаха, Галина Севрук, В. Кушнір та інші, висували суто культурні питання, які, не порушуючи основ існування існуючого ладу, були спрямовані, за висловом О. Довженка, на “розширення творчих меж соціалістичного реалізму”, а по суті – ліквідації двомовності та розширення сфери дії української мови, припинення русифікації тощо [10, с. 343].

Однак навіть така культурологічна спрямованість діяльності “шістдесятників” вже у 1962 р. на серпневому пленумі ЦК КПУ була піддана жорсткій критиці, а широкий наступ на них розпочався наприкінці 1962 р. після славнозвісних відвідин М. Хрущова виставки модерністського мистецтва у Москві. З квітня 1963 р. з критикою І. Драча, М. Вінграновського, С. Голованівського в республіці з’явилися перші ознаки ресталінізації суспільства [10, с. 347].

Освітянські реформи також відзначалися непослідовністю та реакційним характером. Запровадження двомовності посилювало русифікацію в республіці. Цьому сприяв Закон, прийнятий Верховною Радою УРСР квітні 1959 р., який надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. В умовах, коли російська мова мала загальнодержавне значення, славнозвісний Закон сприяв саме її пріоритетному розвитку.

На захист української мови виступила не лише група української інтелігенції на чолі з М. Рильським і М. Бажаном, а й неодноразово висловлювався перший секретар ЦК КПУ П. Шелест. Однак партійно-державне керівництво СРСР не зважувало на ці протести. Вже в 60-х рр. українські школи в умовах дії Закону про “двомовність” опинились у меншості. В обласних центрах і в Києві їх частка становила всього 28%. На російськомовні школи припадало 72%. В сучасних умовах, коли на хвилі політичних інтриг розігрується мовне питання щодо надання офіційного статусу російській мові, слід пам’ятати про сумний досвід минулого, який призвів до певного занепаду національної культури, гірки наслідки якого даються взнаки ще сьогодні.

Стрімко згорталися процеси лібералізації в релігійно-церковній сфері. Якщо протягом 1954-1956 рр. загальмувалася науково-атеїстична пропаганда серед населення, були реабілітовані репресовані священики, в тому числі і ліквідованої в 1946-1949 рр. греко-католицької церкви, то наприкінці 50-х рр. ситуація різко змінилася. Низка законів і постанов державно-партійного керівництва посилила адміністративне втручання в діяльність церкви, були значно обмежені можливості відкриття церков, встановлений жорсткий контроль з боку держави за священиками, релігійними громадами, фінансовою і господарською діяльністю церкви.

Період «хрущовської відлиги» та десталінізації явлає собою певний історичний феномен, характерний штучним поєднанням протилежних тенденцій. Вперше даються взнаки кризові явища тоталітарної системи, її реакційність, несприймання нового. Експериментальна економіка, заснована на поєднанні капіталістичних та комуністичних методів, введене в умовах холодної війни економічне змагання свідчать про повну недоцільність даних експериментів, а в перспективі – про негативний вплив напівмір. В певному розумінні, негативні наслідки подібних заходів стали одним з факторів, що не дозволив СРСР природним шляхом перейти до економічних систем на кшталт сучасного Китаю, призвів до кризових явищ 90-х років. Ще більшою помилкою виявилась інерційність системи в плані культурно-духовного життя, на довгий час визначивши специфіку радянської психології, уповільнення процесу формування національної свідомості.


ЛІТЕРАТУРА


  1. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946-1980-і рр.).– К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 1999. – С. 83.

  2. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953. Суспільно-політичний та правовий аналіз: У 2-х книгах. – Кн. 1. – К., 1994.

  3. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: “Академвидав”, 2003. – С. 519.

  4. Заорская И.Ю., Зотова М.В. История Отечества с древнейших времен до начала ХХІ века: учебное пособие. – М.: «Издательство АСТ», 2004. – 526с.

  5. Костюк Г.О. Сталінізм в Україні : генеза і наслідки. – К.-Едмонтон: Славута, 1992.

  6. Левко Лук’яненко. Національна ідея і національна воля. – К.: МАУП, 2003. – 296 с.

  7. Літопис Голготи України. – Т. 1: Спогади політв’язнів, репресованих і переслідуваних. – Львів, 1993.

  8. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. посібник. – 2-ге видання, випр. – К.: МАУП, 2002. – 328 с.

  9. Моця О.П., Горєлов М.Є., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія України (Нариси). – К.: ТОВ УВПК «ЕксОб», 2006.– 632 с.

  10. Культурологія: теорія та історія української культури: Навч. посіб. / за ред. І. І. Тюрменко. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – С. 341-348.

  11. Шаповал Ю.І. Україна 20-х–50-х років: Сторінки ненаписаної історії. – К., 1993.

Викладання українознавчих дисциплін у вищих навчальних закладах України (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)


Левицька Н.М.

^ Національний університет харчових технологій, м. Київ


Аналіз змісту гуманітарної освіти на основі порівняння навчальних планів університетів, Вищих жіночих курсів показав, що, в цілому, характер гуманітарної освіти був спрямований на підготовку широкоосвіченого фахівця, який міг реалізувати себе як викладач і науковець.

Викладачами провідних дисциплін гуманітарних спеціальностей були відомі вчені, більшість з яких очолювали науково-педагогічні школи (В.Б. Антонович, М.В. Довнар-Запольський, Л.І. Покровський, О.І. Соболевський, Є.В. Тарле, Т.Д. Флоринський, Е.М. Трубецький, М.Ф. Владимирський-Буданов, М.Ф. Сумцов, Д.І. Багалій, Л.Ю. Лазаревич-Шепелевич, І.І. Срезневський тощо).

Навчальні плани різних університетів свідчать і про певні відмінності в гуманітарній освіті.

Навчальні заняття студентів складалися з лекцій, практичних занять під керівництвом професорів, приват-доцентів, лаборантів у семінаріях. Студенти писали твір на обрану тему в шостому семестрі під керівництвом провідних викладачів. Значно нижчим був рівень підготовки на Вищих жіночих курсах.

У гуманітарній освіті не були представлені як обов’язкові дисципліни українознавчого циклу.

Глибокий аналіз цього аспекту підготовки студентів-гуманітаріїв зробив М.С. Грушевський. Критична оцінка визначного мислителя і педагога свідчить про глибоку суперечність, яка існувала між зафіксованим переліком навчальних дисциплін і потребою формування національної самосвідомості студентів-гуманітаріїв.

Розроблена М.С. Грушевським програма модернізації гуманітарної освіти в Україні на грунті наукової об’єктивності та реалізації української національної ідеї відзеркалювала погляди видатних університетських професорів на це питання, їх конкретні дії, опозиційні русифікації підготовки студентів-гуманітаріїв. Про це свідчить наукова тематика і педагогічна діяльність таких професорів як В.Б. Антонович, М.Ф. Сумцов, Д.І. Багалій, М.А. Гредескул, Л.Ю. Шепелевич тощо.

Восени 1905 р. Рада Одеського університету приймає рішення щодо введення в університеті курсів української мови, української літератури, історії та географії.

Започаткування школи україністики в Харківському університеті на Слобожанщині, яка безпосередньо межувала з російською територією, також яскравий приклад опозиційності русифікації університетської освіти.

Проведений аналіз джерел прав другої половини ХІХ – початку ХХ ст. показав, що в Росії було відсутнє модифіковане зведене законодавство, яке визначало б соціально-правове становище студентів. Відносини регулювалися Статутом навчального закладу.

Погіршення соціально-правового й матеріального становища студентів-гуманітаріїв у досліджуваний період було однією з причин активізації студентських рухів, еволюції їх характеру від суто економічного до політичного.

Під впливом соціально-економічного розвитку Росії відбувалися значні зміни в Україні. Це проявилося у зростанні національної самосвідомості, прагненні до утвердження української національної ідеї. Ці питання не обминали і студентів-гуманітаріїв. Характерним було те, що студентство було більш активним у виявленні свого ставлення до цих процесів ніж більшість університетської професури.

Передумовою розгортання студентських рухів був рух київських студентів у березні 1878 року. Оцінюючи ці події в студентському житті М.П. Драгоманов підкреслював, що основа студентських протестів має бути більш широкою. Це пов’язано з тим, що рух за права студентів, автономію університетів був суто академічним.

У 80-х – на початку 90-х років студенти університетів зміцнюють зв’язки між собою, об’єднуючись у земляцтва. Так, у Київському університеті виділяється три групи земляцтв: польські, українські та єврейські.

Серед різних громадських угрупувань студентів діяла “Київська українська студентська громада”. Її прагнення та ідеали співпадали зі спрямуванням діяльності “Молодої України”. 1899 року діючі товариства української академічної молоді повідомляють, що ними засновано ще одне товариство, яке прагне зупинити шкідливу для української нації денаціоналізацію студентської молоді.

1890-ті роки характеризуються намаганнями студентів консолідуватися, активізувати свої дії в напрямку боротьби за свої права, українську національну ідею, просвітництво народу.

Прихильники української національної ідеї намагалися підпорядкувати своєму впливові певну частину студентської молоді. Вони об’єдналися у “Товариство української національної молоді”, одним з пунктів програми якої було довести до відома як народних мас, так й інтелігенції, що соціально-економічний і культурний стан українського народу залежить від його національно-політичного рабства, як наслідок російського абсолютизму.

У період 1902 - 1903 рр. загострюється диференціація у студентському середовищі, виникають і організаційно оформлюються такі політичні групи: соціал-демократи, есери, ліберали, академісти.

За студентство, його залучення до своєї політичної платформи вели боротьбу різні соціально-політичні угрупування: демократичні, ліберально-буржуазні сили, царат і дворянство. Студентські організації аналогічних напрямів визначали позиції студентства під час революції 1905 року.

Суттєві протиріччя шляхів політичної боротьби існували між більшовиками і прихильниками національної ідеї. Більшовики закликали всі революційні демократичні сили об’єднатися навколо пролетаріату. Вони намагалися впливати на прихильників національної ідеї з позицій інтернаціоналізму.

Після поразки революції 1905 р. царський уряд вживає заходів щодо внесення змін у навчальний процес, життєдіяльність студентів.

Певна демократизація університетського життя виявилася в тому, що вільними слухачами університету могли стати особи як чоловічої, так і жіночої статі будь-якого віросповідання. Вводилася предметна система викладання, дозволялося проведення студентських зібрань у стінах університетів.

Запроваджені заходи дещо послабили вияв студентської енергії, але не призвели до повного його згасання. Про це свідчать факти: восени 1906 року, а також узимку, навесні, восени 1907 року заняття у Київському університеті припинялися декілька разів. Новий спалах студентських хвилювань закінчився відрахуванням 800 студентів з університету та його закриттям. Заходи, вжиті професурою Київського університету для стабілізації ситуації, були такими: введення студентських квитків нового зразка та спеціальна форма одягу; встановлення вимог щодо правил етикету; заборона проявів схвалення або невдоволення у будь-яких формах тощо.

Таким чином, демократизм університетського життя набував умовного характеру.

У цілому соціально-політичне життя студентів-гуманітаріїв у досліджуваний період характеризується активними виступами за свої права і свободи. Та не оминули студентські вимоги й питання про введення українознавчих дисциплін до програм вищих навчальних закладів.


^ КАВ'ЯРНЯ ЯК ОСЕРЕДОК ЖИВОГО ТА ВІРТУАЛЬНОГО МІЖКУЛЬТУРНОГО СПІЛКУВАННЯ


Сароян Л.А.

Національний університет харчових технологій, м. Київ


Минуло вже більше трьох століть з того часу, як особливий смак кави, який безпомилково можна впізнати, завоював Західну Європу та став характерною рисою її культури та цивілізації.

Пити каву перетворилося на ритуал, й на початку XIX століття з’явилися перші „кавові зібрання”, які незабаром стали культурними салонами. Люди насолоджувалися кавою та жваво обговорювали мистецтво, літературу, філософію, музику та живопис. Так зародилася нова точка контакту, нова можливість для порівняння, стимул невимушено балакати та обмірковувати новий шлях до соціалізації суспільства [3, 94-97].

Кафе та інші заклади громадського харчування з'являються на світ доволі інтенсивно. Одні досягають успіхів, інші поступово сходять нанівець. Річ у тім, що для успішного розвитку такого бізнесу необхідна «родзинка», яка стане обличчям вашого бізнесу та його відмінною рисою. А хто не любить посидіти в затишній атмосфері під пледом з чашкою гарячого чаю або кави? Та ще при цьому почитати улюблену книгу або переглянути фільм?

Таку атмосферу домашнього затишку пропонують своїм відвідувачам літературні кафе.

Оздоблення приміщення варто зробити таким, що запам'ятовується, кафе слід дати яскраву назву, має бути своя ідеологія та власна символіка. Особливу увагу треба приділити освітленню та акустиці, враховуючи культурну програму. Не зашкодить і гардероб, аби в холодну пору року відвідувачі почувались комфортно.

Відвідувачами літературних кафе зазвичай стає молодь: студенти, творча інтелігенція, люди креативних професій. Але інколи в такому кафе можна побачити й успішного бізнесмена, який відпочиває з книгою після робочого дня.

Серед акторів і музикантів завжди можна знайти тих, хто погодиться спочатку виступати за невеликі гроші, захопившись ідеєю.

Окрім стандартного набору персоналу, в кафе можна набрати людей на такі посади, як директор книжкового напрямку і продавці-консультанти по книгах. Також гарантією успіху може стати арт-директор, який добре знається на тому, що хочуть потенційні клієнти. Завдяки антуражу та грамотному втіленню ідеї в літературному кафе з'являться постійні відвідувачі, кафе поступове перетвориться на місце зустрічі всіх, хто цінує прекрасне. Проте не варто робити обстановку з претензією на розкіш. Клієнти швидше оцінять нестандартність та креативність ідеї.

Вдень у кафе всі бажаючі зможуть не лише поїсти і відпочити в приємній обстановці за бесідами, а й вибрати книги на будь-який смак. Увечері кафе стає культовим клубом, де проводяться концерти, камерні вистави, літературні читання та багато іншого. Звичайно ж, вхід на культурні заходи передбачає продаж квитків.

Концепцію літературного кафе можна створити й самому. Зокрема, цим особливо активно займаються молоді підприємці з задатками літераторів... і молоді літератори з задатками підприємців.

Помандруймо "кавово-поетичними" сторінками інтернету!

Ось яку ідею подає вінницький письменник, що виступає під іменем Милослав:

Моя ідея-фікс – відкрити літературну кав'ярню "Кава з букіністом" у місті Вінниця. Адже сьогодні кількість культурних закладів, де можна посидіти в тиші за чашкою кави і книгою в руках, зводиться до мінімуму.

Уявіть: Ви заходите в маленьке приміщення, де пахне кавою. Стіни стилізовані під книжкові полиці, які ламаються від старих книжок. Відвідувачі можуть читати ці книги, та обмінювати, принесши з дому свою. В кутку стоїть патефон, який програє старі платівки. На столиках розставлені маленькі старі лампи. На кожному столі - стопка паперу і стаканчик з ручками. Кожен може написати свій вірш. На стіні пробкова дошка, на якій кнопками прикріплюються вірші та "проби пера" відвідувачів. В меню – гарячі напої та випічка. Щотижня відбуваються літературні вечори, відвідувачі можуть декламувати вірші”.

У Львові зареєстровано сайт kava.lviv.ua, автори якого діляться з читачем думками, смаками, уподобаннями та спогадами, інколи – оформленими у вишукану літературну форму. Наприклад, ось такими:

"Ми тікаємо коридорами пам’яті назад, туди де все було добре, а майбутнє здавалось красивим. Ми нарізаємо кадри минулого в мозаїку солодкої ностальгії, викидаючи зайве, забуваючи світ кілометрових черг, порожніх магазинів, скрипучих трамваїв, нудьги, осінніх дощів і мокрого снігу на розбитих, потрісканих тротуарах. Ми залишаємо пам’яті смак гарячого шоколаду, лікеру Вана Таллін і торта Карпати, стираючи, відсилаючи в забуття дивний колір «бутербродного масла», грузинського чаю і водяного пива в півлітрових банках, коли бракувало бокалів. Ми не згадуємо чад загальних туалетів, немиті столи, баняки і підлогу столових, витісняючи їх спогадами про розкіш, блиск і кримінальний відтінок тодішньої атмосфери «Фестивального», «Інтуриста», «Дністра», «Кентавра», двозначну напівтемряву «Шоколадки» і «Театрального», красиво розкладене і неповторне на смак морозиво на Академічній.

Хто з нас, чесно пам’ятає смак тої кави за 20 копійок? Ми ще не були там, не бачили, не купували і не пробували нічого, а нам уже розказали про легендарну «каву на Вірменській». Справжню атмосферу богеми. Ми вірили, не тому, що були молодими і наївними, а тому що хотіли. З чим ми мали порівняти наші враження і відчуття легендарності, ми жили в країні копійчаних газет і намертво закритих кордонів. Америка була «країною, де я не буду ніколи». Там у них в магазинах продаються годинники «ORIENT» і такі великі магнітоли «HITACHI», «SHARP», JVS. Ми ходили дивитись на них в комісійний, на площі ринок. Це була вітрина далекого і багатого Заходу, звідки приходили посилки з джинсами. В магазині на цих магнітолах крутили пісні переможців Сан–Ремо і здавалось їх життя, там, як ці бадьорі, щасливі, життєрадісні пісні" [2].

Нещодавно вийшов у світ кулінарний бестселер Юрія Винничука "Таємниці львівської кави", що його слід уважно перечитати всім любителям смачної кави та вишуканого художнього слова. Сама лише анотація кількома словами уводить у чарівний кавовий простір:

“Львів і кава – речі нероздільні. Про давні традиції вживання цього напою, висловлювання відомих людей, секрети приготування кави, захоплюючі легенди, цікаві історії – все це в книзі Юрія Винничука «Таємниці львівської кави» [1, 2].

А от якими враженнями діляться херсонські студентки:

"^ 28 жовтня 2010 року у обласній юнацькій бібліотеці ім. Б. Лавреньова для своїх відвідувачів знов гостинно відчинила двері молодіжна літературна кав’ярня ЛІTERRA.

Що це за незвичайна кав’ярня?

Вперше я відвідала її 29 квітня. Нам з подругою було трохи незвично і навіть незручно – де ми опинилися? На зустрічі – багато незнайомих на той момент людей, що мають пряме відношення до літератури, журналістики, мистецтва – що робитимемо? Але вже за півгодини усі питання зникли – нас захопила майже святкова атмосфера, яка панує на кожній «кав’ярні». Збираються тут молоді, активні, цікаві. Вони прагнуть духовного і культурного розвитку і їм дуже подобається за чашечкою смачної кави прочитати улюблений чи навіть власний вірш, послухати приємну музику, поспілкуватися один з одним, а також з іншими творчими людьми, які приходять сюди поділитися як серйозним досвідом, так і веселими історіями з життя!"

Навіть містечко Копичинці на Тернопільщині започаткувало свою "літературну кав'ярню":

20 березня цього року, напередодні святкування Всесвітнього дня поезії 21 березня, літературний проект Руслани Савки «Музей запрошує… на каву» знову скликав тих, хто не байдужий до художнього слова. Продовжуючи традицію живого звучання поетичного слова, цей проект поставив собі за мету не тільки об’єднувати однодумців, популяризувати твори відомих авторів, а й допомогти поетам-початківцям зробити перший крок до свого читача. Гості березневої мистецької «кав’ярні» переважно не мають збірок, не друкуються у пресі, пишуть для рідних і близьких, прагнуть у слові знайти відраду для душі. Багатьом з них було так не просто відкрити для сторонніх очей те сокровенне почуття, що застигло у слові і зродило вірш.

На згадку про зустріч Руслана Мирославівна подарувала кожному учаснику літературних читань маленьку «захалявну» книжечку, яку повинен мати, на її думку, кожен поет. Можливо, такі ж потаємні книжки з’являться і у тих, хто у кав’ярні пані Руслани вперше помітив, що йому посміхнулася муза. Напевно ж перший рядок у тих книжечках, мабуть, затремтить у полум’ї свічки ніжним силуетом танцівниці, розіллється музикою на папері і нестерпно смачно, чарівно запахне кавою.

А літературний проект «Музей запрошує… на каву» буде і надалі об’єднувати небайдужих до художнього слова, до творчості, відкривати нові імена, нові таланти.

Наостанок не можна не навести цитати з вірша сучасної поетеси Тетяни Мельник "Чорна кава":


^ Як ся маєте,

Ваша Незвичносте?

Кава чорна

Холоне з роками…




Сторінка1/5
Дата конвертації14.03.2013
Розмір1.51 Mb.
ТипДокументы
  1   2   3   4   5
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи