Т. К. Кічко кандидат філософських наук icon

Т. К. Кічко кандидат філософських наук



Схожі
  1   2   3   4
Т. К. Кічко

кандидат філософських наук


ІУДАЇЗМ І СІОНІЗМ





ТОВАРИСТВО «ЗНАННЯ» УКРАЇНСЬКОЇ РСР

Київ— 1968





Іудаїзм як релігійне віровчення завжди служив інтересам експлуататорських класів. У наш час його найреакційніші постулати взяли на озброєння сіоністи — єврейські буржуазні націоналісти. Іудаїзм і сіонізм стали ідеологічною основою мілітаристського напівтеократичного режиму в Ізраїлі і його агресивних дій, спрямованих проти арабських народів на Близькому Сході.

У брошурі показуються ідейні джерела і реакційна суть сучасного іудаїзму й сіонізму, викривається антинародна політика єврейських буржуазних націоналістів у країнах капіталу як вірних слуг і зброєносців імперіалізму в боротьбі проти соціалізму і національно-визвольного руху в усьому світі.

Розрахована на широке коло читачів.


Сучасний стан історичного розвитку суспільства характеризується загостренням боротьби між двома ідеологіями — буржуазною і комуністичною. Під прапором антикомунізму об'єдналися всі сили реакції — від американських імперіалістів і західнонімецьких реваншистів до різного роду буржуазних націоналістів і реакційних клерикалів.

Одним з найактивніших загонів антикомунізму є єврейський буржуазний націоналізм — сіонізм. Він часто прикриває свою ворожу ідеологію різними постулатами з іудейського віровчення, яке, як і інші релігії, служило і служить експлуататорським класам.

Прикриваючись вченням іудаїзму, пропагуючи створення єдиної надкласової єврейської держави, лідери сіонізму намагаються довести, що євреї всіх країн становлять наче б «єдину єврейську націю», пропагують класове співробітництво і відвертають увагу трудящих євреїв від сумісної з народами тих країн, де вони живуть, класової боротьби проти своїх і чужих гнобителів, від боротьби за демократичні свободи і мир.

Наклепницькими вигадками про переслідування євреїв та іудейської релігії в Радянському Союзі та інших соціалістичних країнах сіоністи разом з ідеологами імперіалізму намагаються затьмарити свідомість трудящих євреїв, паралізувати їх волю в боротьбі за соціалізм і комунізм, ведуть пропаганду, спрямовану на підрив єдності народів соціалістичних країн.

У боротьбі проти ідей комунізму сіоністи взяли на своє озброєння не тільки ідеологію єврейського буржуазного націоналізму, а й космополітизм та навіть антисемітизм, маскуючи все це віровченням іудаїзму.

Не останню роль в імперіалістичних і расистських планах сіоністів відіграють реакційні догмати іудейського віровчення про «богообраність» єврейського народу, його зверхність над іншими народами світу, про «землю обітовану», наступний прихід міфічного месії та інші.

Дана брошура має на меті допомогти читачеві, який цікавиться походженням іудейської релігії, розібратися в питаннях ідеології і моралі іудаїзму та його переплетення з сіонізмом — політикою реакційної єврейської буржуазії.

^ ІУДАЇЗМ У ПЛАНАХ РЕАКЦІЇ

Іудаїзм і сіонізм поняття не тотожні. Іудаїзм — віросповідання переважно євреїв, а сіонізм — реакційна націоналістична ідеологія єврейської буржуазії.

Щоб повніше з'ясувати суть іудаїзму, коротко розпо­вімо про його історію та зміст цього віровчення, що стало офіційним культом у сучасному Ізраїлі.

Іудаїзм, як система релігійних поглядів стародавніх семітських племен, виник у другому тисячолітті до нашої ери і розвивався протягом багатьох століть, відбиваючи нашарування різних історичних епох.

Повна залежність кочівника аравійських пустель від природи важким тягарем лягала на його свідомість і породжувала фантастичні уявлення. Йому здавалося, що всі навколишні предмети наділені якимись надприродними силами і їх треба задобрювати, щоб знайти поряту­нок. У стародавніх скотарів-кочівників поступово створювалося уявлення, ніби тварини також мають якісь надприродні властивості. Семітські племена, або, як їх називає Біблія, «коліна», вважали тварин своїми родовими предками, обожнювали їх. Так, у першій книзі Біблії — Торі «коліна» (племена) Іуди, Дана, Веніаміна, Іссахора, Іосифа називаються: «молодий лев», «змій», «хижий вовк», «дужий осел», «галузка плодоносного дерева» і т. п.

Водночас семіти-скотарі вшановували Сонце, Місяць, численних добрих і злих духів. Вони вірили, що злі духи насилають страшні бурі — самуми, які засипають гарячим піском оазиси, джерела, що ці ж духи влаштовують землетруси, пожежі тощо. Особи, які вважалися в середовищі темних, неосвічених кочівників близькими до духів — жерці, у певні дні о спеціальних місцях займалися чаклунством для «умилостивлений» створених фантазією людини духів. Поступово у кожного семітського роду або племені виробилися сталі релігійні уявлення, обряди і свята.

У XV—XIII ст. до н. е. кочові племена семітів, відомі під назвою «апіру» («хабіру»), вдерлися до Палестини і частково завоювали її. Оселившись спочатку на околи­цях Палестини, де в той час жив досить культурний цивілізований народ — філістимляни, пришельці набули но­вої назви «іврим» (єврей), що означає «окраїнець», «той, що живе скраю», «по той бік» (за річкою Йордан).

Опинившись серед більш цивілізованих народів, євреї запозичили їх культуру, зокрема письменність, ремесла, землеробство, але в своєму суспільному розвитку у пер­ший період перебування в Палестині далі утворення со­юзу племен не пішли, та й не могли піти, бо для цього не було ще відповідних економічних умов. Все ж вони поступово перейшли від кочового до осілого способу життя.

Із зростанням продуктивних сил і виникненням при­ватної власності на засоби виробництва суспільство роз­кололось на протилежні класи — рабовласників і рабів. Дальший процес розвитку, а також війни з аборигенами країни — філістимлянами, ханаанцями та іншими су­сідніми народами, привели до утворення у євреїв рабовласницької держави. Отже, цей народ проходив ті ж етапи розвитку, що й інші народи. Між тим сьогодні іудейські богослови разом з єврейськими буржуазними націоналістами безпідставно твердять про якусь винят­ковість історії єврейського народу, про його відмінність від інших народів, про «богообраність» євреїв.

Одночасно із зміною виробничих відносин, з об'єднанням єврейських племен відбуваються певні зміни і в їх релігії, яка, на відміну від культів племінних богів, стає монотеїстичною.

Коли в XI ст. до н. е. з Палестині з союзу племен, що згуртувались навколо племені Іуди (Ієгуди), утворила­ся держава на чолі з першим царем Саулом, то божество цього головного племені Ягве (Єгова) було оголошене загальноєврейським богом. Звідси назва — іудей­ська релігія, іудаїзм. Ф. Енгельс писав, що «вся сукупність природних і суспільних атрибутів безлічі богів перемської мови Тора означає закон, а Хумеш — число, в даному разі П'ятикнижжя Мойсея).

У її першій книзі — Буття (Брейшис) розповідається про створення богом світу і перших людей та про їх життя. Друга книга Ісход (Шлюс) описує вигадане перебування нащадків Якова — Ізраїля в Єгипті і ісход їх звідти на чолі з «боговидцем» Мойсеем. Левіт (Бой-кро) — третя книга, яка присвячена законам, визначен­ню гріха, заповідям. У четвертій книзі Числа (Бамітвор) подано «історію» поневірянь євреїв після ісходу. На­решті, п'ята книга — Второзаконня (Двойрим), або дру­га книга законів (Мішен-Тора), повторює закони. В ній заповіді, законоположення і рішення переплітаються зі спогадами, повчаннями, настановами і т. д. До речі, уважно вивчивши Біблію в цілому, вчені прийшли до висновку, що слід говорити не про п'ятикнижжя, а про шестикнижжя, оскільки так звана книга Ісуса Навіна за стилем нічим не відрізняється від перших п'яти книг.

Які ж джерела Тори?

В історії ще ніколи не траплялося, щоб якесь релі­гійне віровчення мало лише свої національні джерела. Наука вже давно і неспростовно довела, що укладачі Тори, жерці, використали не тільки місцеві релігійні уявлення та сюжети, а й запозичили різноманітні ассіро-вавілонські, хеттські, єгипетські і фінікійські міфи, ле­генди, правові і релігійно-етичні твори та культові й обрядові правила. Отже, в Тору увійшли твори і запо­зичені, і складені іудейськими жерцями десь у X—V ст. до нашої ери. Що це так, свідчить сам текст Тори, особливо Второзаконня. Саме в цін книзі, що її ніби, як І попередні, написав Мойсей, говориться про ного ж смерть і навіть про поховання. У Второзаконні (глава 34, стихи 5—8) сказано: «І помер там Мойсей, раб Ягве, в країні Моавітській по слову Ягве. І поховано на долині в землі Моавіт проти Вефегора, і ніхто не знає могили його навіть до сьогодні».

Вірування стародавніх євреїв увібрали в себе багато уявлень з релігійних вірувань інших народів. І мова ів­рит, якою написано Біблію, містить в собі ряд елемен­тів з арамейської, хеттської, сірійської, халдейської, перської, парфянської і навіть грецької та латинської мов. Чотирикутні письмена, запозичені у ассірійців, самі євреї називають «ашуриф» — ассірійськими. Єврейський історик І ст. н. е. Йосиф Флавій свідчив, шо «священні манускрипти», які у 273 р. до н. е. були подані Птоломею Філадельфу, схожі з сірійськими. Саме таким арамейським письмом написана Біблія, частина її — Тора, а потім і Талмуд.

«...Єврейське так зване святе письмо є не що інше,— писав Ф. Енгельс,— як запис староарабських релігійних і племінних традицій, видозмінених внаслідок раннього відокремлення євреїв від своїх сусідів — які були споріднені з ними, але залишилися кочовими племенами... Основний зміст був арабським, або, вірніше, загальносемітичним» 1.

Записи релігійних традицій, обрядів, епізодів з істо­рії, законів світської влади і повчань верховних священиків були скомпільовані в одне ціле пророками, що жили приблизно у V ст. до н. е.

Цей упорядкований твір і дістав назву П'ятикнижжя. Оскільки основу його становили закони рабовлас­ницької держави, то їм таким чином навмисне приписувалось божественне походження, щоб надати більшого авторитету верховній владі іудейського царя-деспота.

То ж не дивно, що перша частина Біблії за своїм змістом є звичайним кодексом рабовласницького права; вона встановлює певні правила іудейського культу і старанно доводить монотеїзм Ягве.

Ідеологи іудаїзму оголошують ці еклектичні писання богонатхненною книгою і твердять, що Мойсей одержав те, що дістало потім назву Ветхого завіту, безпосередньо від бога на горі Сінай.

Чимало осіб і подій, описуваних у Біблії, мають не історичне, а скоріше міфічне походження, як це доводять порівняльні дослідження розповідей про різні племена і народи стародавнього Сходу. Наявність у Біблії багатьох міфів, тотожних шумерським, вавілонським, фінікійським розповідям, пояснюється не лише запозиченням, а насамперед тим, що всі вони мають одну загальносемітську основу.

Отже, стародавні євреї не були «обраним народом», яким їх зображає Біблія, зокрема її перша частина — Тора, а лише одним з семітських племен. Багато релігїйних вірувань, законів, обрядів і звичаїв спільні з стародавньою релігією предків арабів. Історія єврейського народу витлумачувалась авторами Тори в інтересах па­нівного класу рабовласників. Інакше кажучи, зміст Тори далеко не божественний.

Між тим один із сучасних ідеологів іудаїзму теолог Ієгуда Бергман, який видав в Ізраїлі книги «Іудаїзм» та «Фольклор», навіть в наші дні продовжує відстоювати божественне походження Тори. «Іудаїзм, — пише він,— заснований на божественній книзі, на Торі, яку дано нам зверху. Спочатку був бог, і все, що накреслено в Торі, від бога походить. Тому Тора є священною». Тора, пише далі Бергман, є «книгою, яку дав бог, і тому вона стоїть понад усі філософські міркування і трактати, що тільки е на землі; це є богонатхненна книга»2

Що це вигадка — неважко перевірити. Так, якщо припустити на хвилину існування бога, який нібито ко­лись дав Мойсееві цю книгу, то тоді вона повинна зали­шатись однаковою з того часу і до наших днів. Проте це не так. Колишній професор кафедри «святого письма» Ветхого завіту і староєврейської мови Ленінградської духовної академії магістр богослов'я Олександр Осипов писав: «Я, самостійно вивчаючи проблеми бібліїстики, побачив з доводів і відкриттів справжньої науки, що Біблія склалась поступово, розвивалась в процесі історичного життя єврейського народу вік за віком, що ок­ремі книги її належать зовсім не тим авторам, яким їх приписує традиція. Я побачив, що в Біблії, безперечно потрібній для історичної науки пам'ятці стародавнього письма, складно переплітаються міфи і казки стародав­нього Сходу, літописні і фольклорні перекази, зразки стародавньої літератури і поезії, магічні заговори епохи людського дикунства — словом, що вона не має нічого спільного з одкровенням бога на землі»3.

Римський імператор Флавій Клавдій Юліан (331 — 363 рр. н. е.), відомий під ім'ям Юліана Відступника, який написав трактат «Проти християн», не без підстави критикував у ньому також ідею «богообраностї» єврейського народу. «Бог турбується,— писав він,— не лише про євреїв, а й про всі народи, і євреям не дав нічого важливого, великого4. Якщо вже говорити про заслуги будь-якого народу, то більше переваг, вважає Юліан, мають елліни (греки). Саме у них надзвичайного розкві­ту порівняно з усіма народами античного світу досягли наука і мистецтво. «Чи треба називати,— писав він,— та­ких людей, як Платон, Сократ, Аристід, Кімон, Фалес, Лікург, Агесілай, Архідам, або, краще, ряд філософів, полководців, будівничих, законодавців?» І далі: «Або щодо громадянського законодавства, характеру суду, управління містами, краси.., успіхів науки, розвитку вільного мистецтва хіба євреї не є звичайними варвара­ми?»5. Розглядаючи історію древньоєврейського народу, Юліан відзначає, що, крім рабства і нещасть, у ній нічого не було. «Понад триста років євреї жили і працю­вали на своїй землі,— продовжує він,— а потім у мідян, після цього у персів і, нарешті, тепер у нас»6. Ні, робить Юлїан висновок, «бог євреїв у дійсності не творець всьо­го світу і не володар всесвіту... він обмежений, і владою, треба вважати, володів обмеженою поруч з іншими (ан­тичними. — Т. К.) богами». Інакше, чому ж «протягом десятків тисяч... років він не звертав уваги, що всі люди, перебуваючи в такому невігластві, поклоняються, як ви висловлюєтесь, ідолам, усі, від сходу до заходу і від півночі до півдня, за винятком невеликого племені, що живе навіть неповних 2000 років в куточку Палестини. Якщо він бог усіх нас і творець всього, чому він на нас не звертав уваги?»7.

Не заперечуючи ролі релігії взагалі і бога Ягве зокрема, Юліан вважає, що це не бог всесвіту, а місцевий бог, покровитель Палестини, такий, який є в кожного народу. А іудаїстське духовенство у «святому письмі» намагалось довести саме всесвітнє панування бога Ягве, Весною 1947 року п'ятнадцятирічний йорданський бедуїн Мухамед-ад Діб, шукаючи свою вівцю, що загу­билась, зайшов до печери «Хірбет Кумран» (руїни Кум рана) біля старого Ієрихона. В одній з штолень він на­трапив на глиняні посудини на зразок грецьких амфор, у яких були складені шкіряні сувої з письменами. Зві­стка про це привернула увагу істориків і археологів світу. Під час розкопок було знайдено тисячі стародавніх релігійних рукописів, текстів на шкірах, папірусах, че­репках, металі, кераміці, на кам'яних і дерев'яних посудинах, а також знаряддя праці і зброю. В печерах Кумрана знайдено майже всі складові частини Біблії — Ісход, Левіт, Буття (з П'ятикнижжя), причому в бага­тьох варіантах, а також книги «великих» і «малих» пророків, Второзаконня та ін. Для науковців, що досліджу­ють біблейські міфи, така знахідка виявилась справжнім скарбом. Нові матеріали розкопок підтвердили ви­сновки науки про довгий історичний шлях розвитку як самої релігії, так і «святого письма» — Біблії.

Матеріали кумранських розкопок ще до кінця не вивчені. Але й те, що зроблено, становить великий інтерес для науки. Кумранознавство, що виникло у зв'язку з кумранськими знахідками, далі розвінчує Тору як «святе письмо», як «богоодкровення». Виявилось, зокрема, що знайдені численні варіанти біблейських текстів істотно відрізняються від нинішніх редакцій. Вони ціл­ком заперечують іудейську легенду, нібито пророк Мойсей одержав від бога «святий» текст Ветхого завіту в готовому вигляді, І переконливо підтверджують науко­вий висновок про те, що становлення іудейської релігії, яка змінювалась у відповідності з духом часу і в за­лежності від соціально-економічних змін у житті наро­ду, було довготривалим процесом.

Аналіз Тори свідчить, що вона стала ідейною осно­вою рабовласництва. Щоб посилити її суспільну роль і залякати віруючих, жерці від імені бога написали в ній: «Якщо знехтуєте мої настанови.., то я всемірно збільшу кари за гріхи ваші... Небо ваше зроблю як залізо, а зем­лю вашу як мідь; і марно буде виснажуватись сила ваша, і земля ваша не дасть проростань своїх, і дере­ва... не дадуть плодів своїх».

Тора стала типовим виразом системи релігійних за­борон, що існували тоді на Сході. Вона приписувала іудеям чинити особливі обряди, виконувати особливі ритуали, щоб закріпити в свідомості євреїв ідею про ви­нятковість прихильників бога Ягве. Тим самим Тора збудувала духовний мур навколо євреїв, що призвело до відокремлення в їх свідомості свого буття від життя і прагнень інших народів стародавнього Сходу.

Проте дальший розвиток продуктивних сил у Пале­стині, зростання товарного виробництва розширили зно­сини євреїв з сусідніми народами, оскільки цього не в останню чергу вимагали інтереси імущого класу — рабовласників, купців, лихварів.

Прийнято вважати, що перше велике розселення єв­реїв по країнах Сходу почалось після завоювання Ізра­їльської держави Ассірією. У 722 році до н. е. ассірійський цар Саргон II продав багато Ізраїльтян у рабство в різні країни Середземномор'я, Так почалася діаспора — розсіяння євреїв по інших країнах.

У 586 році до н. е. південна єврейська держава Іудея також була повойована цього разу Месопотамією. За наказом вавілонського царя Набу Кадур Уссура (Навуходоносора), було зруйновано єрусалимський храм Соломона. Згодом Іудея взагалі перестала існувати як держава. Родову іудейську знать (близько 750 чоловік) відправлено у вавілонський полон8. Сільське ж населен­ня Іудеї (хліборобів, виноградарів тощо) залишено на місці, частина його навіть одержала землю. Потім ці звичайні на ті часи події — падіння Єрусалима, «ваві­лонський полон» — іудаїсти видавали ледве не за сві­тову катастрофу, яка нібито визначила дальшу долю й хід історії суспільства в цілому. Ототожнюючи з усім єврейським народом жменьку відведених у полон рабо­власників і жерців, сіоністські історики зображують епо­ху «вавілонського полону» як період особливого «напру­ження єврейського духу», коли «виковувалася світова релігія іудаїзму», створювався «етичний монотеїзм» і т. д,, і т. п. Насправді становище основної маси насе­лення Палестини в ті часи нічим не відрізнялось від умов життя населення інших малих держав, яке грабу­вали і підкоряли економічно сильніші рабовласницькі держави.

Після падіння Вавілону, у 538 році до н. е., чимало потомків полонених єврейських аристократів з дозволу нового володаря Сходу — перського царя Кіра по­вернулись на батьківщину і навіть з рабами. В той же час трудящі євреї Палестини, рятуючись від своїх і чу­жих гнобителів, переселялись в інші сусідні країни.

Економічні зв'язки Палестини, що займала вигідне становище як приморська країна, з іншими державами Близького Сходу привели до того, що процес розселен­ня євреїв відбувався не лише під впливом нападів більш сильних сусідів, айв силу чисто економічних причин. Так сталося, що певна кількість трудящих євреїв роз­селилась в Месопотамії, Вавілоні, Єгипті та інших краї­нах Сходу і Північної Африки, а також на островах Се­редземного моря. Протягом VI—IV ст. до н. е. за часів панування династії Ахеменідів розселення євреїв по країнах Середземномор'я тривало.

Коли Палестина була завойована Римом (кінець І ст. до н. е.), кількість євреїв в різних країнах світу вже набагато перевищувала чисельність населення Палести­ни. Як доводить радянський історик Я. Ленцман, на по­чатку нашої ери у межах Римської імперії мешкало загалом 4—4,5 мільйона євреїв, тоді як у самій Пале­стині їх було не більше 700 тисяч. (Тільки у Єгипті, на­приклад, євреїв нараховувалось понад мільйон)9.

Далі діаспора розширилась на всю Європу, а в нові часи — і на західну півкулю, тобто практично на весь світ. Вирішальну роль тут відігравали економічні при­чини. Характерно, що саме з тих же суспільно-економіч­них причин трудящі євреї діаспори протягом віків не квапились до Палестини, бо не хотіли потрапити у подвійне гноблення своїх та іноземних поневолювачів (перських, римських, а пізніше, з 1517 року, турецьких завойовників тощо).

Зміни умов життя в діаспорі, спілкування з навколишнім населенням вимагали дальшої переробки і пристосування іудаїзму до нових умов. Виникла потреба реформувати релігію. Тому вже з IV ст. до н. е. з'явилась нова форма релігійної общини — синагога, яка спочатку розглядалась не як заміна храмової організації, а як доповнення до неї. Замість відвідування єрусалимського храму віруючі збиралися в молитовний будинок (синагогу), де приношення жертви замінювалось про­голошенням молитов та хвалебних гімнів на честь бога Ягве або ж читалися певні розділи Тори, які духовенство тут же тлумачило, пояснювало. Особливого значення набуває спеціальний день для молитовних зібрань — субота, святкування якої запозичено у вавілонян. Це свя­то стає обов'язковим для кожного віруючого єврея.

До Ветхого завіту додаються нові релігійні документи (решта частин Танах — Пророки і Писання). Служителі іудаїзму поступово перетворюють Ягве з божества племені в універсального бога, єдиного «володаря неба і землі». Сойфери (книжники, писці) і рабини присто­совують біблейське вчення до нових умов рабовласницького суспільства. Зважаючи на життєву практику в умовах діаспори, вони обплутують віруючих новими, ще складнішими обмеженнями і заборонами.

Як у свій час іудейські жерці та пророки, так тепер рабини у своїх проповідях старанно затушковують на­явність протилежних, антагоністичних класів у єврейському народі, підміняючи ідею класовості суспільства ідеєю єдності усіх євреїв перед богом, який нібито однаково «турбується» про всіх синів своїх.

На початку III ст. н. е. приблизно у 210—220 рр. зводяться в одне ціле галахи (галаха — припис, закон, за яким віруючий повинен діяти, походить від староєврейського «галах» — йти) і тлумачення до них, що дійшли до нас під назвою Мішни (повторення мойсейового за­кону). Таке зведення галах у Мішну приписується пат­ріарху Ієгуді (Іуді) Ганасі (150—220 рр. н. е.). Потім виникає Гемара (збірка тлумачень Мішни, додаток до неї).

У сучасному вигляді Мішна поділена на шість розділів (седарім), які складаються з 63 трактатів (месса-хот). Кожний трактат має глави (перакім), а глави — свої параграфи (мішни).

Тора, яка відображала життя євреїв при первісно­общинному ладі і на початку рабовласницького суспіль­ства, тепер перестала відповідати вимогам часу. В епоху еллінізму потрібне було нове ідейне знаряддя поневолення мас. За цих умов протягом III—V ст. н.е. об'єднуються Мішна і тлумачення до неї — Гемара в Талмуд. Слово «талмуд» походить від дієслова «ламед», що означає «вивчення». Звичайно, йдеться тут не про вивчен­ня об'єктивних закономірностей світу, а про вивчення тлумачень Тори. Талмуд являє собою кодекс релігійних, побутових і правових приписів іудаїзму. Він містить в собі легенди і міфи про бога, вигадані розповіді про «потойбічний світ» і загробне життя, повчальні притчі тощо.

Основний зміст догматів іудаїзму — це ставлення людей до бога. За вченням іудаїзму, людина без бога немічна, безсила; лише в релігії, у вірі в Ягве вона, мовляв, може знаходити опору і силу. Зводячи все до божих велінь, іудаїзм заперечує об'єктивний характер законів навколишнього світу. За твердженням богословів, все в природі визначається волею і бажанням «творця», який нібито може в будь-який час змінити існуючі закономірності, порушити їх чи діяти наперекір їм. Тора і Талмуд рясніють розповідями про «незбагненні чудеса», які «творять» то сам бог Ягве, то його довірені — пророки. Ісус Навін, наприклад, зупиняє Сонце. Мойсей проводить євреїв через море, «яко по суходолу». Сам бог Ягве протягом шести днів «творить» найбільше чудо — Всесвіт і т. п.

Абсурдність креаціонізму, тобто такої релігійно-ідеалістичної ідеї, яка визнає, що все в світі і сам світ ство­рено богом та ще й протягом всього шести днів, очевидна.

Не менш абсурдно, антинауково пояснює іудаїзм, наприклад, створення богом людини. Ось що написано про це в Талмуді: «Яким чином був створений Адам?» — запитує рабин Натан і відповідає: «Протягом першої години був створений прах, за другу годину — його образ, за третю — зроблений голем (кістяк), за четверту — зв'язані члени його, за п'яту — розкрились його отвори, за шосту — дано йому душу, за сьому — він став на ноги, за восьму — йому дано Єву, за дев'яту — він відведений до раю, за десяту — одержав заповідь, за одинадцяту — согрішив, а о дванадцятій — його вигнано і він пішов»10.

Чимало релігій проголошує фіксизм — незмінність світу. Іудаїзм також твердить, що світ назавжди зали­шився таким, яким нібито його створив бог, і що люди­на, мовляв, безсила змінити природу. Для підтвердження цієї тези Талмуд забороняє людині перетворювати рослинний чи тваринний світ, створювати нові форми організмів, яких раніше не було на землі. Ідеолог іудаїзму, талмудист-рабин Маймонід у своєму тлумаченні «Плхат Берахот і Біккурім» писав, що «немає більшої розпусти, як зміна виду»11. Отже, іудаїзм перешкоджає науковому дослідженню природи і суспільства, гальмує опанування таємницями навколишнього світу.

Талмуд вніс мало істотних змін у ту форму іудейської релігії, що склалась в Іудеї і в діаспорі на кінець І століття. Ці зміни відображали, головним чином, нові суспільні умови, в яких опинились євреї на той час. Крах сподівань народу на визволення Іудеї від римського ярма і нездійсненність надій на відновлення Єрусалим­ського храму Талмуд, слідом за Торою, пояснює як кару божу за гріхи Ізраїля. Таке розуміння Талмуда завжди культивувалось і культивується в інтересах експлуата­торів. Адже Тору і Талмуд складали і редагували слу­жителі релігії в інтересах багатих, експлуататорів. Та й самі автори були з багатіїв. Наприклад, редагування Талмуда взяв на себе рабин Аші бен Сімон (352— 427 рр.), що був «гаоном» (главою єврейської академії) і дуже багатою людиною. Як пише іудаїст С.Бернфельд, про Аші говорили потім, що «з часу смерті пат­ріарха рабина Ієгуди (Іуди) І до рабина Аші ніколи знання закону і багатство не сполучались в такій мірі у одній особі»12.

Цілком зрозуміло, чому Талмуд пройнятий презирством до праці і до трудящих, простолюдинів — «ам-гаарців». Наведемо лише декілька з численних висловлю­вань Талмуда з цього приводу: «Коли ам-гаарець навіть благочестивий, не живи все ж таки у сусідстві з ним»13. Або: «Жодне нещастя не траплялось з Ізраїлем без того, щоб у ньому не винні були ам-гаарці»14. В одному з розділів Талмуда сказано: «Коли хтось залишив робітників у своєму домі, то дім нечистий»15. В розділі Моед говориться, що «ам-гаарцям не доручають бути свідками, не призначають їх опікунами над сиротами і не беруть собі в супутники під час подорожі»16.

Освячуючи соціальну нерівність, вихваляючи бага­тих, Талмуд безмежно принижує, засуджує ам-гаарця. «Хай людина продасть все, що у неї є, — повчає Талмуд,— і візьме собі за жінку дочку сильних світу цього; не знайшовши дочки сильних світу цього, хай візьме доч­ку керівників синагоги або дочку казначея добродій­ності, або дочку меламеда (вчителя малих дітей). Але хай не бере дочки амгаарця, бо ам-гаарці — підлі, їх жінки — гадюки. Сказав раббі Єлізар: ам-гаарця дозво­ляється убити навіть в судний день, що випав на суботу. Сказав раббі Іоханан: ам-гаарця можна роздерти, як рибу»17.

Разом з тим Талмуд, як і Тора, проповідує «гармо­нію» інтересів всього єврейського народу, «гармонію» класових інтересів за умов експлуататорського ладу, приховує класові суперечності. «Святе письмо» завжди закликало і закликає трудящих євреїв миритися з важ­ким життям, бо «шляхи господні несповідимі і незбаг­ненні».

Іудаїзм так само, як і християнство, іслам та інші релігії, завжди освячував іменем бога рабство й екс­плуатацію, з одного боку, і неробство експлуататорів — з другого. Багатство і бідність він оголошує однаково непорушним і вічним «божественним» законом.

Іудаїзм, як і всяка релігія, вчить мовчки підкоряти­ся експлуататорам, засуджує протест і боротьбу за волю. В книзі Соломона, наприклад, говориться: «Бійся, сину мій, господа і царя, з заколотниками не знайся»18, тобто не спілкуйся з ворогами експлуататорів.

Все законодавство Талмуда зводиться до захисту ін­тересів заможних, до охорони приватної власності. Тал­муд містить у собі трактати, присвячені цивільному пра­ву: Баба Кама, Баба Меція і Баба Батра. З питань, що там розглядаються (про права і обов'язки суб'єкта як власника, що володіє полем; про накладення арешту на майно боржника тощо), видно, що Талмуд захищає інтереси рабовласників, феодалів, поміщиків, купців. От чому він знайшов таке значне поширення в період середньовіччя.

Якщо до цього додати вчення Талмуда про підлег­лість рабовласницьким законам, про заклик до миру між гнобленими і гнобителями, проповідь непротивлення злу насильством, про прощення ворогів і любов до них, то стане цілком ясно, що арсенал талмудистських ідей служив «сильним світу» не гірше, ніж їх озброєні загони. Таке вчення пізніше виявилось цілком придат­ним і для буржуазії.

Прогресивні мислителі минулого неодноразово ви­ступали з критикою догматів іудаїзму і біблейських міфів. Ще в глибоку давнину Еліша бен Абуя, один з танаїв (тлумачів Тори), який жив у І ст. до н. е., поділяючи світогляд грецьких філософів-матеріалістів, піддав сміли­вій критиці Тору. За це іудаїсти віднесли його до числа тих, хто назавжди позбавлений «майбутнього життя».

У IX ст. н. е. у місті Балкі (тепер місто Балх в Афга­ністані) єврейський учений Хіві Габалкі першим підрахував суперечності в Торі і висунув 200 заперечень проти її божественного походження.

Критикуючи вчення Ветхого завіту, Хіві вказував на наявність в ньому абсурдних положень, приписів та ін­ших нісенітниць. Заперечуючи культ, ритуали і обряди, Хіві Габалкі іронічно запитував: «Чому, поки тіло людини ціле, вона не вважається богоугодною, а коли ча­стину тіла обріжуть, вона стає богоугодною?»19. Оскіль­ки рабини вважали погляди Хіві небезпечними, вони спалили його твори, а самого автора прозвали презир­ливо Хіві ал Калбі, тобто собакою20.

У місті Толедо (Іспанія) видатний мислитель, мате­матик і поет Аврам Ібн Езра (1093—1168 рр.) звернув увагу на те, що Мойсей не міг написати Тору, оскільки в його четвертій книзі змальовано смерть і оплакування самого Мойсея — цього міфічного «боговидця». Та Езра знав, що за антирелігійні дослідження його чекають пе­реслідування й жорстокі кари, і тому свої відкриття за­шифрував.

У XVII ст. твори Езри вперше розшифрував голланд­ський філософ Барух (Бенедикт) Спіноза. Виразник ін­тересів передової буржуазії, яка вступала в боротьбу з феодалізмом і релігією, він продовжив і розвинув кри­тику іудаїзму, скеровану проти самого існування релі­гійних уявлень.

Спіноза піддав ґрунтовній критиці іудейські твори, показав їх міфологічний характер. Він зірвав ореол свя­тості з цих книг. З неприхованою ненавистю і люттю рабини зустріли його головний твір — «Богословсько-політичний трактат», в якому мислитель зосередив увагу на аналізі не первісних вірувань, а священної книги іудаїзму — Тори. Спіноза довів, що П'ятикнижжя з його су­перечностями написане не Мойсеєм. Ясніше за денне світло видно, писав він, що П'ятикнижжя написане іншим, тим, хто жив на багато років пізніше Мойсея (існу­вання якого Спіноза помилково визнавав). «Оскільки в П'ятикнижжі багато такого, що не могло бути написано Мойсеєм, то звідси висновок, що необгрунтоване і абсо­лютно суперечливо розумові твердити, ніби Мойсей є ав­тор П'ятикнижжя»21.

Спіноза досконало вивчав текст кожної книги Тори, порівнював, зіставляв їх зміст, робив висновки. «Раби­ни,— писав він,— абсолютно безумствують; коментатори ж, яких я прочитав, говорять дурниці, вигадують і, зрештою, цілком спотворюють навіть мову»22.

Іудейські священнослужителі прокляли Спінозу і цькували його, як «апекойреса» (безбожника).

За книгу «Безсмертя душі» в Амстердамі був доведе­ний до смерті інший філософ-атеїст Урієль д'Акоста, який у 1623 році виступив проти Тори, Талмуда і запе­речував релігійні свята й обряди. Амстердамські рабини розправились з д'Акостою за те, що він виступив проти основних положень релігійного світогляду.

Нещадно розправлялись рабини і з іншими своїми противниками. Так у XIX ст. письменник-атеїст І. Ертер і вчений С. Рапопорт були відлучені від общини з оголошенням їм «херему» (піддали анафемі). За наклепниць­кими доносами проповідники іудаїзму домоглись арешту відомого єврейського письменника А. Діка, засудження до заслання поета Л. Гордона, а твори цих авторів спа­лили як ворожі іудаїзмові.

Проти іудаїзму виступало багато інших прогресив­них євреїв, у тому числі письменники Іосель Лінецький (твір «Польський юнак»), Аксенфельд («Обманутий світ»), Шолом Алейхем («Райське життя», «Учитель Боаз» та Ін.), І. Л. Перетц («Набожна кішка», «Мораль»). Названі автори викривали антинаукову, антинародну, реакційну суть іудейської релігії. За це релігійні фана­тики переслідували їх, оголошували антисемітами. Іоселя Лінецького, наприклад, вони схопили і кинули у річ­ку, намагаючись втопити.

Методи, до яких вдавалися іудаїсти в боротьбі проти своїх противників, перевершують навіть католицьку ін­квізицію. Згаданий вже «теоретик» іудаїзму рабин Мойсей бен-Маймун — Маймопід (1135—1204 рр.) в книзі «Хазака» («Міцна рука») давав такі людиноненависниць­кі настанови для віруючих євреїв: «Тих, хто заперечує П'ятикнижжя і пророцтво, слід вбивати; хто в силі вби­вати їх відкрито мечем, повинен це робити, а хто ж ні, то повинен користуватися різними обставинами, щоб за­подіяти їм смерть; якщо, наприклад, єврей бачив, що хтось з людей цього роду упав у криницю, в якій е дра­бина, він повинен не допустити його порятунку і забрати драбину, виправдовуючись перед ним тим, що йому по­трібна драбина, щоб зняти сина з даху, і що він потім поверне її йому»23.

Така настанова проповідників іудаїзму цілком від­повідає «святому письму» Талмуда, який повчає: «Хто гудить слова законовчителів, заслуговує природної смерті; хто сміється над словами талмудичних мудреців, того покарати киплячим виверженням; того, хто пере­стає вивчати слова Тори, щоб зайнятись розмовою, на­годувати розжареним вугіллям»24.

До речі, старанність Маймоніда в боротьбі з інако­мислячими не врятувала його самого від переслідуван­ня рабинів. Характерно, що в боротьбі проти його прихильників рабини звернулись за допомогою до като­лицької інквізиції.

Не витримує наукової критики також учення іудаїзму про месіанізм. Ідею месіанізму в іудаїзмі було оформ­лено складачами Талмуда в період панування Риму, тобто тоді, коли Іудея остаточно позбулась своєї полі­тичної незалежності і коли будь-який опір велетенській Римській державі був безнадійним.

Саме в цей період складачі Талмуда висуну­ли релігійну ідею про «небесного рятівника», який повинен судити всіх живих і мертвих, а праведників при­вести в «землю обітовану».

З того часу ідея месіанізму в іудейській релігії зай­має чільне місце. Месія («мешіах») в перекладі з древньогрецької мови означає Христос, тобто помазаник.

Під месією в іудаїзмі до останнього часу розуміли наступне пришестя «небесного рятівника» знедолених, поневолених євреїв. Пришестю месії, за вченням рабинів, повинен передувати прихід дев'яти передвісників — пророків з неба: Іллі, Єноха та ін.

Хоча в Торі жодного посилання на месію як небесно­го рятівника немає, ізраїльський рабинат разом з сіо­ністськими пропагандистами викручується, намагаючись обгрунтувати сучасний месіанізм посиланням на Тору. Вони згадали, що у П'ятикнижжі Мойсея та в де­яких найдавніших пророчих книгах месіями називались національні вожді, жерці та пророки, які були урочисто посвячені в це звання. Месіями називались царі Саул, Давид, Соломон. Тлумачення месіанізму сучасними ідео­логами іудаїзму — шкідлива богословсько-сїоністська пропаганда, яка закликає євреїв всього світу до класово­го миру і зустрічі месії в Палестині.

Керівні сіоністські діячі Ізраїлю і зараз люблять посилатись у своїх промовах на Тору та її месіанські пророкування. Так, наприклад, колишній прем'єр-міністр Ізраїлю Бен-Гуріон (Давид Грін) у своїй промові в липні 1957 року заявив: «Єврейський народ зберігся, і було створено державу згідно месіанським передреченням пророків Ізраїлю»25.

Згодом в Палестині та інших країнах єврейські рабини заходились «удосконалювати» Талмуд. Виникла так звана палестинська Агада26 — тлумачення біблейських пророків. Якщо пророки у своїх проповідях — галахах припускали мотиви гніву, то Агада не виражає гніву, а лише тихо скаржиться на важке становище Ізраїлю і покірливо висловлює впевненість, що бог не відхилить чоло своє від «обраного народу».

Згодом у діаспорі агадичні елементи було вилучено з Талмуда у спеціальну збірку під назвою «Око Якова». Виникли також Мідраші — агадичні збірки у самій Палестині.

Агада кличе назад, до епохи «єднання Ягве з Ізраїлем» в Єрусалимському храмі. Тепер ця реакційна ідео­логія поєднується з отруйною проповіддю шовінізму, її об'єктивне призначення, як і всього талмудистського віровчення,— пом'якшити гострі класові суперечності все­редині єврейського народу мотивами необхідності національного єднання. Проповідники іудаїзму, по суті, намагаються всіляко обгрунтувати шовіністичну ідею про «богообраність» єврейського народу.

Спекулюючи на релігійних почуттях, марновірстві віруючих, капіталістичні монополії тепер широко вико­ристовують реакційні клерикальні організації в боротьбі проти комунізму. Користуючись Торою і Талмудом, реакційні іудейські клерикали звертаються до віруючих із закликами підтримати традиції Іудаїзму в боротьбі з «апекойресами».

Ідеологи іудаїзму і сьогодні твердять, що Талмуд, як і Тора, нібито має божественне походження. Так, керів­ники ізраїльської синагоги в Єрусалимі, випустивши в світ 8-томну Енциклопедію Талмуда, переконують своїх читачів, що «в Талмуді чути голос Тори, він — свята свя­тих і в ньому втілено живі слова бога».

Прагнучи врятувати іудаїзм від краху, частина рабинів нині стала на шлях його дальшого «вдосконален­ня», «осучаснений».

Рабини-модернізатори так само, як і модернізатори з числа протестантських священиків, демагогічно засу­джують негативні сторони капіталізму. В той же час вони беззастережно підтримують приватну власність, ли­цемірно закликаючи буржуазію бути доброю до трудя­щих, а від трудящих вимагають любові до буржуазії, проповідують «співробітництво класів» у боротьбі проти комунізму і атеїзму.

Модернізм у релігії взагалі і в іудаїзмі зокрема — не новина. Протягом історії релігії доповнювалися, під­правлялися, підредаговувалися там, де тільки це було можливо. Але якщо модернізація в минулому відбува­лась обережно, без зайвих розмов, не привертаючи до себе уваги, то сучасна модернізація йде значно глибше, робиться більш рішуче і являє собою предмет численних дискусій.

Так, модерністські тлумачення Тори мають начебто завдання довести, що вона висловлює абсолютні істини, але в алегоричній формі, в мінливих поняттях і категорі­ях, які потребують, мовляв, перекладу на сучасну мову. Модернізація в іудаїзмі пішла так далеко, що іудейські богослови в 1959 році скликали навіть спеціальну конфе­ренцію під такою гучною назвою: «Наука, філософія і ре­лігія». Після тривалого обговорення було вирішено, що іудаїзм потрібно «осучаснити на основі досягнень на­уки»27.

Хитання іудаїзму між «ортодоксією» і «модернізмом», його загравання з наукою, як і відверті наскоки на неї, переконливо свідчать про кризу релігійної ідеології вза­галі, що є передвісником остаточного зникнення релігій­ного світогляду.

Характерною особливістю сучасного іудаїзму є шу­кання ним єдності з християнством. У США, наприклад, серед віруючих євреїв спостерігаються переплетення іудейських релігійних свят, звичаїв і обрядів з христи­янськими, як-от: святкування разом «пасхи» чи зимових свят — «різдва» і «хануки» та ін.

Прихильники встанов­лення дружнього союзу між синагогою і церквою, між християнством і іудаїзмом переслідують мету об'єднання зусиль для боротьби проти атеїзму, вплив якого невпин­но зростає.

Але головна тенденція сучасних іудейських теологів полягає у прагненні відновити і зберегти іудейську релі­гію в її «ортодоксальному» вигляді зі всіма середньо­вічними приписами і нісенітницями, властивими й іншим релігіям. Вони оголошують іудаїзм виключно національ­ним світоглядом, «завершеною духовною культурою єв­рейського народу».

Підчищаючи чи реформуючи своє вчення, іудаїсти намагаються створити для нього нові основи, якусь «Ду­ховну», «моральну» релігію. «Висловлюючись коротко і ясно,— писав теолог-іудаїст М. Каценельсон у 1914 році,— іудаїзм є системою релігійно-етичних ідей, а іс­торія іудаїзму — це історія еволюції релігійно-етичних ідей і пов'язаної з цією еволюцією народної творчості»28.

Захисники іудаїзму і сьогодні твердять, ніби він є богоодкровенним ученням, а його культ і свята, мовляв, виходять з глибин «народної душі». Так, сучасний ізраїльський богослов М. Бегін, який увійшов до складу «на­ціонального» уряду Ізраїлю, пише, наприклад, що «іуда­їзм грунтується на божественній книзі, на Торі, яку дано нам згори», а тому кожна «єврейська дитина народжує­ться віруючою»29. Головний рабин держави Ізраїлю Ісер Ієгуда Унтерман та запопадливий проповідник іудаїзму Йосеф Бург не перестають твердити, що євреї букваль­но з волі бога є послідовниками іудейського віровчення, що це віровчення властиве євреям за природою. Нареш­ті, рабин однієї з московських синагог у свій час та­кож проголосив, що в кожному євреї є «ніцоц елохім», тобто «іскра божа», а тому віра в Іудаїзм «всіяна» в душу єврея самим богом Ягве на вічні часи30.

Всі ці І їм подібні проповіді розраховані на те, щоб переконати євреїв, і насамперед молодь, в тому, що іудаїзм — одвічний атрибут їх психіки, а синагога — одна з найважливіших підвалин сучасного суспільства.

Іудейські клерикали разом з єврейськими буржуаз­ними націоналістами робили і роблять все, що в їх си­лах, щоб утримати зараз трудящих євреїв капіталістич­них країн в полоні догматів, створених талмудистами, рабинами, цадиками. У цьому вони йшли і йдуть єдиним фронтом з найреакційнішими силами панівних експлуататорських класів.

Верховоди сіоністських організацій та їх покровите­лі в капіталістичних країнах весь час галасують про якісь «релігійні гоніння», «переслідування» іудейської релігії в СРСР. Пропагандисти антикомунізму настирливо шукають «факти» для підтвердження своїх наклеп­ницьких вигадок. Вони галасують про те, що науково-атеїстична пропаганда і критика іудаїзму, мовляв, озна­чають критику євреїв взагалі.

Але радянська наука ніколи не ототожнювала будь-яку релігію з народністю чи її культурою, як це роблять іудейські клерикали разом з сіоністами. Навмисне плутаючи поняття релігії і народності, сіоністи намагаються оголосити критику іудейської релігії «замаскованим ан­тисемітизмом».

У нашій країні релігії, в тому числі й іудаїзм, назав­жди втратили свій колишній вплив, бо Велика Жовтнева соціалістична революція підірвала їх соціальну осно­ву — класову нерівність людей. Процес відмирання ре­лігії відбувається у зв'язку з історичним розвитком су­спільства, в результаті невпинного розвитку науки, не­ухильного піднесення матеріального і культурного рівня трудящих.

Релігія не відмирає і не відімре «за приписом звер­ху». Вона перестане Існувати з революційним перетво­ренням світу, коли, за виразом К. Маркса, «відносини практичного повсякденного життя людей виражатимуть­ся у прозорих і розумних зв'язках їх між собою і з при­родою. Устрій суспільного життєвого процесу, тобто ма­теріального процесу виробництва життя, скине з себе містичне туманне покривало лише тоді, коли він стане продуктом вільного суспільного союзу людей і перебуватиме під їх свідомим планомірним контролем»31.

Комуністи завжди були і залишаються противника­ми примусової асиміляції. В. І. Ленін ще у 1913 році в статті «Критичні замітки з національного питання» писав: «Той не марксист, той навіть не демократ, хто не визнає і не відстоює рівноправності націй і мов, не бо­реться з усяким національним гнітом або нерівноправ­ністю. Це безперечно. Але так само безперечно, що той ніби-марксист, який на чім світ стоїть лає марксиста іншої нації за «асиміляторство», на ділі являє собою просто націоналістичного міщанина... Проти асиміля­торства кричать тільки благоговійні споглядачі єврейської «задньої»32. А перед цим він зазначав: «Хто прямо чи посередньо ставить лозунг єврейської «національної культури», той (хоч би які були його добрі наміри) — ворог пролетаріату, прихильник старого і кастового в єврействі, пособник рабинів І буржуа. Навпаки, ті євреї-марксисти, які зливаються в інтернаціональні марк­систські організації з російськими, литовськими, україн­ськими та ін. робітниками, вносячи свою лепту (і по-ро­сійському і по-єврейському) у створення інтернаціо­нальної культури робітничого руху, ті євреї — всупереч сепаратизмові Бунду — продовжують кращі традиції єврейства, борючись проти лозунга «національної куль­тури»33.

Саме з цих позицій всі, кому дорога справа людсько­го прогресу, ведуть і вестимуть боротьбу проти іудаїзму та сіонізму, який є одним з активних загонів антикомунізму.

Керівники Всесвітнього єврейського конгресу (ВЄК), на чолі з сіоністом Наумом Гольдманом, а за ними рабин єврейського центру з Нью-йоркського району Бронкс Ізраель Міллер розгорнули шалену антирадянську кампанію з приводу так званого «становища євреїв у Радянському Союзі». Переконавши 25 єврейських організацій США, Міллер створив так звану «Американ­ську єврейську конференцію», присвячену «радянському єврейству», став її головою і повів широку наклепниць­ку кампанію проти Радянського Союзу та його націо­нальної політики вигадками про «антисемітизм», «дис­кримінацію», «переслідування» євреїв у СРСР.

Позбавлені реальних фактів, що підкріпляли б по­дібні вигадки, деякі єврейські газети доходять до нісе­нітниць, намагаючись навіть нагородження орденом Леніна Єврейської автономної області подати як ... «під­твердження антисемітизму в СРСР», а відправу іудей­ського релігійного свята «Сімхас Тори» у московській синагозі намалювати як «демонстрацію протесту проти переслідування євреїв»34. Перед цим лондонський уповно­важений «Джюїш Адженсі» («Єврейське агентство») Левенберг і депутат ізраїльського парламенту Мінтц галасують, що єврейське населення нашої країни нібито не користується свободою віросповідання, що воно не може святкувати роковини утворення держави Ізраїлю (до якої, до речі, це населення не має ніякого відношен­ня), що в СРСР відсутнє релігійне навчання тощо. З цих нісенітниць член американського єврейського конгресу Іоахим Іринц робить наклепницький висно­вок: «Треба визнати, що євреї в Радянському Союзі не мають ніяких культурних прав».

Протягом ряду років Всесвітній єврейський конгрес, керуючи сіоністськими організаціями, намагався різни­ми способами встановити офіціальний зв'язок з іудей­ськими общинами в Радянському Союзі. Розсилаючи ан­кети з запитаннями: чи є в державному апараті і в армії євреї, які зв'язки підтримує єврейська молодь з Ізраї­лем тощо, сіоністи сподівались на неабияку «поживу». Але подібні їх витівки викликали глибоке обурення се­ред євреїв у нашій країні, переважна більшість яких усвідомлює, що іудейська релігія є чужою їм, шкідли­вою, антинауковою, реакційною ідеологією, яка заважає будівництву комунізму, а сіонізм є ворогом трудящих євреїв.

Подолання іудаїзму — це не просто його заперечен­ня. Це тривалий і складний процес. Він вимагає глибо­кого наукового «пояснення» релігії, зокрема іудейської, причин її виникнення і шляхів відходу від неї трудящих. Це заміна антинаукового світогляду науковим, консер­вативних традицій — новими, прогресивними, звільнен­ня здорових традицій і звичок від релігійної оболонки в ім'я щастя людини.

Відмирання антинаукового релігійного світогляду і утвердження світогляду науково-матеріалістичного, ате­їстичного, поступове звільнення трудящих соціалістич­ного суспільства від релігійних пережитків є нездолан­ною прогресивною тенденцією при переході від соціаліз­му до комунізму. А це, зрозуміло, викликає занепокоєн­ня реакційних сил капіталістичного світу. Ось чому осіонізовані служителі іудейської релігії, щоб зберегти свій вплив і посилити позиції клерикалів, продовжують спроби далі реформувати її. Деякі з них плекають мрію про об'єднання всіх тих, хто вірує в бога.

Якщо раніш клерикали, в тому числі й іудаїстські, займалися головним чином поширенням релігійного ві­ровчення взагалі, то нині для врятування своїх позицій вони висувають на перше місце моральний, етичний бік релігії. На думку одного з стовпів сучасного іудаїзму в США М. Вінера, настав час, щоб вузьконаціональну, повну заборон релігію перетворити у «раціоналістичну, універсальну, чисто етичну релігію». Вінер, як і інші іудаїстські богослови США, робить ставку на Талмуд.

З численних повчань Талмуда він рекомендує взяти нор­ми і принципи для універсальної «етичної» релігії. Цей богослов, як і ряд інших шанувальників Тори і Талмуда, розуміючи неспроможність релігії перед наукою, гово­рить про необхідність доповнити науку релігійною, саме іудейською, етикою і мораллю.

Оскільки віровчення Іудаїзму про будову Всесвіту, походження людини та з інших питань зазнало остаточ­ної поразки, оскільки в сучасних умовах важко захищати біблейські уявлення про світ (неспроможність їх ціл­ком очевидна), то рабини наголошують нині саме на моральних доктринах релігії, на етичних засадах іудаїз­му, підносять на щит стару вигадку про те, що без ре­лігії нібито немає моралі. В людині, як переконують клерикальні соціологи, діє певна «п'ята колона» (егоїзм, пихатість, лінощі тощо), яка визначає всі інші недоско­налості. Від цього клерикали перекидають місток і до суспільно-політичних питань. Богослови-іудаїсти твер­дять, що будь-яку соціальну проблему можна правильно розв'язати лише з позицій релігії.

Так, у Торі є книга Екклезіаста, що по-єврейськи називається «Когелет». Вона сповнена презирства до праці, яка нібито є земною суєтою. У цій «святій книзі» є притча про те, як один цар заклав виноградник, виро­стив сади і гаї, насадив у них різні плодові дерева. Коли ж він подивився на всі справи і на працю свою, то вирішив, що все те «суєта і томління духа»35, «зненавидів я всю працю свою, якою трудився під сонцем, тому що повинен залишити її людині, яка буде після мене»36. Така думка подається у «святому письмі» щодо праці.

Іудаїзм відверто проголошує соціальну нерівність в суспільстві, іменем бога освячує поділ людей на хаверів (товаришів, близьких), до яких належать рабини, і на ам-гаарців, обмежених у всіх правах, тобто на панів і рабів.

Тора, канони якої покладені в основу іудаїстського віровчення, вважає працю карою божою за якийсь первородний гріх Адама і Єви. Вкусивши плід із забороненого «дерева пізнання», вони накликали на себе лютий гнів «всемогутнього» бога, який назавжди прокляв і при­рік на важку підневільну працю і на вічні молитви увесь рід людський.

Але ж людина, людське суспільство потребують не молитов, а праці. Праця — основа людської моралі.

Іудаїзм, навпаки, вважає високоморальною таку лю­дину, яка, не працюючи на благо суспільства, віддає весь свій вільний час молитвам і виконанню релігійних обрядів. Для іудаїзму не праця, а молитва є вищим проявом моралі.

Служителі іудаїзму претендують на роль монополь­них охоронців і тлумачів моралі. Цю монополію рабини обумовлюють посиланням на Тору, яка повчає: «По закону, якому навчать вони тебе, і за визначенням, які дадуть вони тобі, роби, не відхиляйся ні праворуч, ні ліворуч від того, що вони скажуть тобі»37.

Якщо ж віруючий відхилиться, вчить іудаїзм, то його чекає смертна кара. «А хто вчинить так зухвало, що не послухає священика, який служить перед госпо­дом, богом твоїм, той заслуговує смерті. Отак викорі­нюй лихо в Ізраїлі»38,— повчають проповідники іудей­ської моралі. Основу цієї моралі вони вбачають у Торі, а саме: в десяти заповідях, які нібито Мойсей від імені бога дав людям. Без цих заповідей, мовляв, люди мог­ли б перетворитися в дикунів, у звірів.

Крім Тори, іудейську мораль викладено у Талмуді. Саме в цих книгах наведено вказівки про те, які життєві правила, приписи повинен виконувати правовірний іу­дей, щоб не порушити свого зв'язку з богом, не прогні­вати його. Моральні принципи Талмуда грунтуються на основних догмах і віросповідних положеннях іудаїзму. Талмудисти нескінченно повторюють одну й ту ж біблейську версію, ніби правила моралі було відкрито богом Ягве пророку Мойсею на горі Сінай. Записані у формі заповідей в Торі, вони, мовляв, є непорушними і пічни­ми, придатними для всіх людей на всі часи саме тому, що їх дано на безлюдній горі.

Але будь-яка мораль, що існує в людському суспіль­стві, є сукупністю принципів і норм поведінки, які охоплюють ставлення людей один до одного і до суспіль­ства. У класовому суспільстві мораль відображає Ідео­логію певних класів. При цьому релігія освячує норми поведінки людей, що вигідні панівному, експлуататор­ському класу. Тому боротьба проти релігії — це бороть­ба насамперед за те, щоб перетворити людей, як свого часу чудово сказав Л. Фейербах, «з віруючих — у мис­лителів, з молільників — у працівників, з кандидатів потойбічного світу — в дослідників цього світу»39.

Мораль іудаїзму не пов'язана з реальними потреба­ми та інтересами людей. Більше того, вона протилежна їх інтересам, є своєрідним виявом індивідуалізму та его­їзму, що характерні для антагоністичного суспільства. Іудаїзм не може бути взірцем моральності, оскільки, з одного боку, він лякає людей «божою карою» за гріхи, а з другого — сам освячує гріхи, коли це в інтересах ре­лігії та експлуататорських класів.

Чи не найкраще ілюструється антилюдяність іудаїзму мораллю самого пророка Мойсея. Про цю найсмиреннішу «святу людину» у Торі розповідається, що своїми діями вона привела до страти тисячі єгиптян, а євреїв завела у пустелю, де вони опинилися на краю загибелі: «Як тільки вони починають ремствувати проти його розпоряджень, він іменем бога чинить над ними найлютіші жорстокості. Він вбиває їх тисячами; масовими вбивст­вами він приводить їх до покори; він сковує їх по руках і ногах і віддає їх на поталу тиранії і в жертву здирства жерців, тобто його власної сім'ї і племені. Під знамена­ми релігії він прищеплює ізраїльтянам отруйну нена­висть до всіх інших народів; він зобов'язує їх бути не­людяними, людиноненависними, кровожерливими; він навчає їх злодійству, зраді, підступності; він наказує їм узурпувати землі ханаанян, переконуючи їх, що бог обі­цяв ці землі їх батькам»40.

У Торі розповідається й про те, що, поки Мойсей розмовляв з богом на горі Сінай, його брат — левіт Аарон піддався вимогам ізраїльтян і зробив їм ідола, якому євреї стали поклонятися. Спустившись з гори, Мойсей розгнівався. Братові він зробив докір за вчине­ний «гріх», а щодо народу, то цей пророк наказав леві­там винищити тисячі ізраїльтян, щоб спокутувати зло­чин їх кров'ю.

Іудаїзм закликає людину миритись з важкими умо­вами життя, бо «шляхи божі незбагненні». Він привчає людину до думки, що на землі немає і не може бути справедливості, що лихо, зло, війни, вбивства мільйонів людей вчиняються з волі самого Ягве. Є прямий зв'язок між такою мораллю іудаїзму і тим, що роблять ізра­їльські сіоністи на практиці. Хіба не за Торою діяли ізраїльські екстремісти під час останньої агресії проти арабських народів? Хіба не релігійними повчаннями вони керуються, вчиняючи нові провокації на Близькому Сході?

«Окупований Єрусалим приречений ворогом на непо­сильні муки, — пише у відкритому листі «Всьому світу від імені Єрусалима і його мешканців» араб-патріот Нансі Абу Хайдор.— Ворог робить все для того, щоб змінити його зовнішній вигляд, вбити його дух. Ця мета досягається різними шляхами... Військові бульдозери зрівняли з землею житла більш як 250 родин мароккан­ського кварталу... Таким же чином було зруйновано квартал, який заважав проїздові до Стіни Плачу, чиє ім'я символізує сьогодні нові страждання єрусалимців... Знищено табір біженців... сотні житлових будинків. Ти­сячі людей позбулися жител»41.

Отже, якщо віра в бога не може зупинити такі зло­чини, то хіба можна говорити про неї як про основу моралі?

Часто-густо релігія оголошує тяжким злочином те, чого вимагає природа чи суспільство. Разом з тим вона спонукає робити те, що суперечить природі і що зава­жає, шкодить суспільству. Так, релігія вважає шляхом до морального удосконалення людини відмовлення від радості життя, готовність бути нещасним тут, на землі, заради щастя в потойбічному світі. У відповідності з цим релігійна людина не повинна проявляти інтерес до нав­колишнього світу, до батьківщини, а невпинно звертати погляд на небо, до «небесної вітчизни».

Як написано у Торі, Ягве після створення світу без­перервно воює зі своїм народом. Він тільки те й робить, що проклинає, вбиває, спалює і топить людей. Навіть Сатана чинить менше лиха, ніж бог, який влаштовує для людей різні пастки, заманює їх туди, а потім жор­стоко карає і навіть знищує.

Саме так діяв біблейський Ісус Навін. Так вчинив і пророк Давид, який після вбивства царя Саула сам став царем Ізраїлю. Давид, цей «святий», підступний, нахабний і жорстокий правитель, розгромивши одного разу вороже євреям плем'я, наказав дві третини насе­лення перебити, перетворивши решту в рабів. Таку по­літику проводять навіни XX століття — сучасні ізраїль­ські екстремісти, знущаючись над арабами, експропріюючи власність на окупованій території, оскверняючи до­рогі арабам духовні і моральні цінності.

Сьома заповідь Тори повчає: «не перелюбствуй». Але у тій же Торі підкреслюється, що «праведник» Да­вид знищував молодих чоловіків, коли бачив у них кра­сивих жінок. У другій книзі Царств так розповідається про життя цього «святого» іудейського царя: знеславив­ши чужу жінку — дружину Урії-хеттеянина, Давид, щоб прикрити злочин, організував вбивство чоловіка — вірного воїна своєї армії, який за нього ж, Давида, на війні кров проливав.

Як же до цього поставився Ягве? Покарав Давида? Так, покарав: вбив дитину, яка народилась в результаті цього перелюбства. Виходить, ніби винна дитина, а не Давид. Він же продовжував далі жити з жінкою заби­того ним чоловіка. Зате другу дитину від цього співжит­тя бог дуже полюбив. Це був знаменитий син Давида цар Соломон, теж «святий», як свідчить Тора. У нього було 700 жінок і 300 наложниць. Виходить, вимога «не перелюбствуй» до «сильних світу цього» не застосовна. Втім «не перелюбствуй», за Торою, означало: не спокушай заміжню чи хоч би наречену після того, як платню за неї внесено. Спокусити ж незаміжню жінку чи рабиню — це не перелюбство. Тут мова скоріше йде не про мораль, а про порушений права власності. Бо якщо було спокушено рабиню, то її господар мав право вимагати грошову винагороду.

Отже, релігія не лише не сприяє моральності, а, нав­паки, релігійні канони дуже часто використовуються для виправдання аморальності. Релігія переконує людину, що яким би не був тяжким злочин, бог може простити. Досить простого молитовного покаяння. Саме це дозво­ляє нестійким у моральному відношенні людям знаходи­ти в релігії виправдання своїх вчинків. Чого ж варті піс­ля цього розмови, що віра в бога і страх перед ним роблять людину чесною?

Ідеологи іудаїзму люблять багато говорити про заповідь, що забороняє брехливо свідчити. Проте, коли йдеться про добробут іудея, псевдосвідчення і навіть псевдоприсяга дозволяються. «Хто дав присягу перед іновірцем — не відповідає, бо сказано (Левіт, 5, 1): «со­грішить... якщо не скаже, а не согрішить, якщо скаже»42. Як тлумачать талмудисти, «преблагословенний турбується про майно іудеїв (тлумачення Раші по книзі Чисел XX, 18), І той, хто врятує душу одного ізраїльтянина,— рятує весь світ, а хто згубить одного ізраїльтянина,— цілий світ губить»43. Треба лише під час псевдопрнсяги, повчає «святе письмо», серцем, думкою заперечити цю присягу, і клятва не матиме ніякого значення. А робити це треба так, щоб від цього не постраждала «слава Іме­ні бога Ізраїлю, честь і достоїнство іудейської релігії і народу ізраїльського» (тлумачення Раші по книзі Чисел XX, 18).

Одна Із заповідей іудаїзму говорить: «не вкради». Проте, як тлумачить Хошен Мішпат, красти не можна лише у хаверів, тобто у ближніх. А в іновірців, гоїв, можна забрати все, бо, як записано в «святому письмі», Ягве з гори Сеїра і Форана освятив і передав іудеям усе багатство неіудеїв. Якщо ж іудеї і не прибрали всього до своїх рук, то тільки тому, що не хотіли позбутися робочої сили в особі робітників-гоїв. При цьому іудаїзм втлумачує віруючому, що його призначення полягає виключно у вивченні Тори і що коли б євреї завжди займа­лися лише вивченням закону Мойсея, то господь приму­сив би усіх інших людей працювати виключно на них.

Талмуд навіть не вважає іновірця людиною, а лише людиноподібною істотою. Гой ніколи не може стати іу­деєм по самій своїй природі, адже він походить не від Євп-Хави, «праматері» людей, а від перелюбства Адама з чортихою Ліліт. Тому спілкування іудея з іновірцем навіть через їжу уже оскверняє першого і є неприпустимим.

Хоч заповіді іудаїзму повчають не красти, не шахра­ювати, проте в ряді місць Ветхого завіту виправдується звичайний грабіж, якщо він вчинений синами Ізраїлю. Так, Тора розповідає, що коли євреї нібито збиралися виходити з Єгипту, бог інструктував Мойсея: «Підкажи народу (таємно), щоб кожний у ближнього свого і кож­на жінка у ближньої своєї випросила речей срібних і речей золотих»44. Євреї так і вчинили. «І зробили сини ізраїльські по слову Мойсея, і просили у єгиптян речей срібних і речей золотих ї одягу. Господь же дав милість народу в очах єгиптян, і вони давали йому, і обібрав він єгиптян»45.

Рівень і зміст моральних понять визначаються економічним ладом і умовами матеріального життя суспіль­ства. Ф.Енгельс писав, що «з того моменту, як розвинулася приватна власність на рухоме майно, для всіх суспільств, в яких існувала ця приватна власність, повинна була стати спільною моральна заповідь: Не кради. Чи стає від цього наведена заповідь вічною моральною заповіддю? Зовсім ні. В суспільстві, в якому усунено мо­тиви до крадіжки, де, отже, згодом крадіжку чинитимуть хіба тільки душевнохворі,— як би сміялися там з того проповідника моралі, який захотів би урочисто проголо­сити вічну істину: Не кради!

Тому ми відкидаємо всяку спробу нав'язати нам яку б то не було моральну догматику як вічний, остаточний, віднині незмінний моральний закон, під тим приводом, що і світ моралі так само має свої неминущі принципи, які стоять над історією і національними відмінностями. Навпаки, ми твердимо, що всяка теорія моралі була досі кінець кінцем продуктом даного економічного становища суспільства»46.

Цілком ясно, що заповіді, які талмудисти підсовують як нібито дані людям від бога, в дійсності склалися в епоху розвитку рабовласницького суспільства. А оскільки це було класове суспільство, яке розвивалось на ан­тагоністичних суперечностях, то і мораль іудаїзму є класовою, яка виправдовує панування та інтереси кла­су експлуататорів.

У Торі, цій «святій книзі», розповідається, наприклад, як бог, привівши євреїв до Ханаану, віддав їм на поталу всю країну з землями і містами, садами і виноградника­ми. Винищивши людей, що створили все це своєю пра­цею, євреї скористались їх майном при безпосередній участі бога, про що останній нагадує людям через Ісуса Навіна: «І дав я вам землю, на якій ви не трудились, і міста, яких ви не будували, і ви живете в них, з вино­градних та маслинових садів, яких ви не засаджували, ви їсте плоди»47.

То ж хіба не за Біблією діють екстремістські кола Ізраїлю в наш час, намагаючись вирішити складну су­спільну проблему єврейсько-арабських взаємин шляхом, вигнання арабів з Палестини і загарбання арабських земель? І хіба не за «святим письмом» вирішили в Тель-Авіві розв'язати спірне питання: відвести води ріки Йордан, яка протікає, крім Ізраїлю, по території араб­ських держав — Лівану, Сірії та Йорданії? Чому ж не стримала «добропорядна» мораль Тори ізраїльських загарбників від злочинних антилюдських намірів позбави­ти людей навіть води?

Свідченням того, як сіонізм використовує у своїй практиці догматичні положення іудаїзму, є вся історія ізраїльського мілітаризму. Прикриваючись повчанням Іудаїзму, сіоністи докладають багато зусиль до того, щоб перетворити Ізраїль у сліпу зброю імперіалістич­них монополій.

Ще у 20-х роках нинішнього століття один з лідерів сіонізму Макс Нордау, звертаючись до англійських імперіалістів, так сформулював місію сіоністського руху: «Ми знаємо, чого ви чекаєте від нас, — хочете, щоб ми охороняли Суецький канал. Ми повинні охороняти ваш шлях до Індії через Близький Схід. Ми готові виконати це складне завдання. Проте необхідно, щоб ви дозволи­ли нам стати силою для того, аби ми змогли виконати свій обов'язок»48.

Теперішній президент Всесвітньої сіоністської орга­нізації Гольдман ще в 1946 році заявив: «Сіоністи ладні надати Британії повне право для створення військових, військово-морських та військово-повітряних баз в Пале­стині з умовою, якщо вона погодиться на утворення єв­рейської держави на 65 процентах палестинської території. Створення військових баз у Палестині пропонуєть­ся також і Сполученим Штатам Америки, якщо вони го­тові взяти на себе обов'язок по її охороні»49.

Отже, догматичні положення, моральні настанови іудаїзму сіонізм перетворив у практику проімперіалістичної єврейської буржуазії.

Мораль іудаїзму не засуджує і такі ганебні вчинки, як лицемірство та обман. За Талмудом, іудей, якому за­грожує фізична кара, для свого врятування має право брехливо свідчити, хоч цим буде осквернено ім'я бога Ягве. Разом з тим іудейські священнослужителі твер­дять, що «голос совісті мають тільки релігійні люди». Але факти свідчать про інше.

Про яку совість, наприклад, може йти мова відносно французького мультимільйонера, «віруючого» Едмона де Ротшільда, що звернувся до французьких євреїв із закликом ввести особливий податок на користь Ізраїлю як прояв солідарності із загарбниками. Цей правовірний іудей закликав євреїв відчути «величезну гордість» за воєнну перемогу ізраїльських окупантів. Ротшільд пи­шається тим, що він належить до «обраного народу».

Мораль іудаїзму пройнята вузьким практицизмом, жадобою до наживи, духом егоїзму. К. Маркс писав: «Що було, само по собі, основою єврейської релігії? Практична потреба, егоїзм... Бог практичної потреби і своєкорисливості — це гроші. Гроші — це ревнивий бог Ізраїля, перед лицем якого не повинно бути ніякого іншого бога. Гроші зводять всіх богів людини з висоти і обертають їх у товар... Гроші — це відчужена від люди­ни сутність її праці та її буття; і ця чужа сутність панує над людиною, і людина поклоняється їй»50.

Та й в самому іудейському культі, як і в будь-якій іншій релігії, грошам відводиться чільне місце. Продаж маци чи аукціон по збуту розділів Тори (аліє), обряди поховання чи обрізання, шлюбу чи розлучення — всюди на першому місці — гроші. І це цілком узгоджено з прин­ципами іудейської моралі. Повчаючи інших вдовольнятися невеликим, самі служителі іудаїзму далекі від того, щоб відмовлятися від всіляких життєвих благ — розкіш­них особняків, автомобілів, смачної й ситої їжі тощо.

Чужим, глибоко шкідливим, аморальним в наших умовах є також ставлення іудаїзму до жінки. З того часу, як матріархат змінився патріархатом, а жінка ста­ла в сім'ї і в громадських справах підлеглою, релігія за­кріпила її становище як нижчої істоти. Жінка, за визна­ченням А. Бебеля, стала «першою людською істотою, що потрапила в рабство». Іудаїзм оголосив це рабське ста­новище жінки встановленим «законом божим». Взяти хоча б легенду про створення першої жінки Єви. Адама бог начебто зробив з «праху земного» і вдихнув в нього свій дух, а Єву — з адамового ребра і духа свого їй не вдихнув.

Чому ж бог не зробив Єву, як і Адама, з глини? Кли­нописні таблички, викопані на руїнах Вавілону, відпові­дають нам на це питання. Виявляється, історія ця похо­дить з комічного непорозуміння. У шумерському міфі, звідки іудейські рабини запозичили своє вчення, розпо­відається, як у бога Енки заболіло ребро. На шумерській мові останнє слово звучить «ті». Богиня, яку покликали вилікувати ребро у бога Енки, зветься Нін-ті, тобто «дати життя».

Стародавні єврейські жерці замінили Нін-ті Євою, яка була для них легендарною праматір'ю людства, тобто «жінкою, що дає життя». Разом з тим якось збереглося в пам'яті євреїв і друге значення імені Нін-ті («жінка з ребра»). Так і пішла версія, що Єва зроблена з ребра Адама. По-древньоєврейськи Єву ще звуть Хавою, що означає «ребро». Звідси і пішло твердження, ніби жінка — не повноцінна людина, а лише частина її. Древні євреї називали жінку «ішша», тобто «від чоловіка зроблена». Це ще один доказ того, як багато запозичили стародавні євреї з легенд народів Месопотамії51.

Зневажливе, презирливе ставлення до жінки іудейська релігія проповідує досить послідовно. Оголосивши людство проклятим за так званий «первородний гріх», іудаїзм намагається довести, що саме з вини жінки прокляття бога лягло на весь людський рід. Зважаючи на це, за­значає «святе письмо», жінка не може бути рівною з чо­ловіком, бо вона винна у всіх злигоднях, які тільки трап­ляються у суспільстві,— у голоді, хворобах, війнах тощо. Десять заповідей Ветхого завіту звернені лише до чоловіка. У дев'ятій заповіді жінка згадується разом з наймитами і свійськими тваринами (чоловік не повинен бажати ні дружини ближнього, ні слуги його, ні тварини його, ні осла його, нічого іншого, що належить ближньому). Жін­ка, таким чином,— частина майна.

«Все, що чоловік хоче робити з жінкою, він робить,— як з м'ясом, одержаним з бойні: хоче їсти з сіллю — їсть, хоче їсти засмаженим — їсть, вареним — їсть»52,— повчає іудаїзм. Чоловік може розлучитись з жінкою, коли йому заманеться. Підставою для цього може бути навіть підгоріле м'ясо, яке готувала дружина. Чоловік має право зажадати розлучення у тому разі, коли йому сподобалась інша вродлива жінка. За Талмудом, вдова не може знову одружитись, якщо не має двох надійних свідків, які під­твердили б смерть чоловіка.

За вченням іудаїзму, дівчина повинна коритись бать­кові, ставши дружиною — чоловікові, а овдовівши — синові. Батько мав право продати свою дочку у рабство, ви­дати заміж, не питаючи її згоди. Справа продажу й купівлі жінки, за вченням іудаїзму, завершувалася підпи­санням торговельної угоди — «кетуби». «Дружину можна придбати трьома способами: за допомогою грошей, письмового акта і статевих зносин, раба — за допомогою грошей і акта»53.

Жінка недостойна навіть вивчати Тору, бо, як твердять рабини, вона за природою своєю розпусна. Один з авторів Талмуда, рабин Ісус, говорить: «Жінка віддає перевагу кабу (два кілограми хліба. — Т. К.) з розпустою, ніж 9 кабам з помірністю». І взагалі «не варто за­хоплюватися жінкою.., разом з нею з'явився на світ і Са­тана». Рабин Ізмаїл бен-Кліша запевняє, що «літера «С», якою починається слово «Сатана», не зустрічається у свя­тому письмі до розповіді про створення жінки, і лише після цього «С» з'являється у Біблії».

Благочестивий рабин нізащо не подасть руки жінці, щоб не осквернити себе дотиком до нечистої істоти. Ось чому віруючий єврей і сьогодні щоранку молиться: «Хай славиться ім'я твоє, господи, владико наш і всього світу, що ти не створив мене жінкою». Єврейка ж повинна сми­ренно молити бога: «Всевишній, твоя воля була створити мене жінкою, а не чоловіком, і я підкоряюсь твоїй волі».

У книзі «Премудрості Ісуса, сина Сірахова» наводять­ся висловлювання, що характеризують аморальне став­лення іудаїзму до жінки. «Всяка злість ніщо порівняно зі злістю жінки... Від жінки початок гріха і через неї всі ми помираємо... Якщо вона не ходить під рукою твоєю, то відітни її від плоті твоєї»54. І далі: «Як з одежі виходить міль, так від жінки — лукавство жіноче. Краще лютий чоловік, аніж ласкава жінка»55. Про це ж написано у кни­зі Екклезіаста: «Гіркіше смерті жінка, тому що вона — тенета, і серце її — пастка, руки її — кайдани; добрий пе­ред богом врятується від неї, а грішник спійманий буде нею»56.

Тора і Талмуд вважають жінку бруднішою від твари­ни. Так, у Талмуді сказано:. «У худобині в череві помер її плід, і пастух простяг свою руку і доторкнувся до нього, нечиста чи чиста скотина — він чистий; у жінки померла в утробі дитина, і повитуха простягла свою руку і доторк­нулася до неї — повитуха нечиста семитижневою нечистотою»57.

Правда, в наш час внаслідок посилення процесу відходу євреїв від іудаїзму клерикали змінюють свої погляди на жінку. Раніше рабини вважали жінку «посудиною скверності». Тепер вони проголошують її «посудиною релігійності». В багатьох синагогах дозволяють жінкам мо­литися разом з чоловіками, а подекуди навіть почали ви­бирати жінок І до синагогальних рад. Служителі іудаїзму вдаються до всіляких викрутасів, пристосовуючись до обставин. При вінчанні у синагозі проголошується, що молодий бере наречену за дружину «по закону Мойсея», Але ж за цим законом жінка повинна цілком коритись чоловікові як рабиня. Тому сучасний рабин, який живе в нашій країні, тут же пояснює: молодий повинен пам'я­тати, що він живе в соціалістичній країні, де всі люди рівні, і що дружина його — людина, як і він.

В Ізраїлі і сьогодні рабини забороняють цивільний шлюб, заперечуючи тим рівноправне становище жінки в сім'ї і в суспільстві.

Ізраїльські клерикали дійшли до того, що виступили навіть з вимогою заборонити жінкам купатися в басей­нах загального користування, щоб вони... «не оскверняли воду»58.

Шкідливими є й етичні повчання іудейської релігії, яким сучасні клерикали хотіли б надати універсального характеру. Відомий богослов Ф. Гетц так формулює сут­ність етики іудаїзму: «Етика — це душа іудаїзму, це са­мий зміст іудейства... Грек ідеалізував реальний світ, єврей реалізував ідею...»59. Іудейська етика далека від будь-якої розпливчастої сентиментальності і туманної чутливості. Вона, повчають рабини, керується сталими вічними законами людського розуму за приписом: «бідно­му не потурай в тяжбі його»60.

Проповіді іудаїзму є проповідями етики рабовлас­ницького ладу. Якщо жити за цією етикою, то віруючий єврей справді повинен скидатися на первісну людину-дикуна: не стригти волосся на голові, не голитися. В Біблії так і сказано: «Не стрижи голови твоєї навколо і не псуй кінців бороди твоєї»61. А Талмуд застерігає: «Кінці боро­ди твоєї і волосся на голові не обрізуй. За бриття бороди карі підлягаєш і за стрижку голови — подвійній: одна кара за один бік, дві — за другий»62.

Щоб переконати читача у вічності цієї шкідливої ети­ки іудаїзму, Ф. Гетц пише: «Якого б напрямку не набула культура, якими б шляхами вона не пішла, поки людський розум, людська природа залишаються ті ж, поки вічні за­кони мислення не зміняться, до того часу єврейська етика не втратить свого значення і ніколи не стане віджилою»63.

Служителі іудаїзму запевняють, що моральні закони і закони етики дані людині богом. Релігія поділяє людей на грішників і праведників. За якою ж ознакою відбуває­ться цей поділ? За мірилом, чи відповідають поведінка і вчинки людини волі бога. Якщо так, значить вона пра­ведник і заслуговує на райське життя, а якщо ні — гріш­ник і на неї чекає пекло. У ранніх текстах Тори бачимо мораль патріархальних пастухів-кочівників, у більш піз­ніх текстах Тори і Талмуда — мораль класів рабовлас­ницького суспільства, а далі — феодалізму і капіталізму, В кожному окремому випадку синагога, претендуючи на монополію тлумачень моралі і етики, охороняє інтереси панівних класів. Звідси ті численні факти, коли за «волю бога» видавались і видаються своєкорисливі вчинки екс­плуататорів.

Кілька років тому в Нью-Йорку вийшла книга Є. Бергера «Іудаїзм чи єврейський націоналізм», в якій наво­диться така заява одного релігійного діяча-реакціонера: «Зброї і доларів уже не досить, щоб зупинити загрозу комунізму. Для цього нам потрібна моральна й ідеологіч­на сила. Без неї Азія і Африка будуть втрачені, а з ними, можливо, і Західна Європа. В наш час християнський і мусульманський світ відкриває очі на небезпеку атеїзму, що поширюється під іменем комунізму. Іудаїзм може стати дуже важливою ланкою зв'язку між монотеїстич­ними вірами в їх боротьбі з атеїстичним комунізмом»64.

Виступаючи в ролі старанних слуг єврейського капі­талу в Америці та й у всьому світі, деякі апологети іуда­їзму намагаються з позицій сіонізму довести зверхність, загальнолюдську, громадську цінність іудейської релігії. Вони знову й знову висувають на перший план «теорію» зверхності, богообраності єврейського народу. Так, відо­мий іудаїст, прихильник іудейської ортодоксії, Арон Варт в роботі «Сучасні євреї перед лицем вічних проблем» пише: «Бог склав свій союз зі всіма народами і в рамках цього союзу особливий союз з нами. Цим визначається становище людства і нашого народу в центрі його». Варт іде далі, підкреслюючи: «Ми повинні стати партнерами бога в питанні удосконалення світу»65, в якому, мовляв, повинен панувати єврейський народ.

Апологети іудаїзму говорять навіть про якісь обов'яз­ки інших людей перед євреями-іудаїстами. Так, у статті «Ейкуменічні перспективи іудаїзму» Юджін Сміт пише: «Незмірна глибина християнського обов'язку перед єв­реями. Істини, що змінюються, істини, що бог єдиний, що він праведний, що його любов вища за його гнів,— все це єврейські розумування, на яких засновано позитивні цін­ності сучасної цивілізації»66. Сміт радить при вивченні історії єврейського народу користуватися творами рабинів для з'ясування її краси і сили, вести діалог з іудеями для з'ясування питання, чому бог зберігає свій завіт з ними. Все це потрібно, твердить він, щоб зрозуміти зна­чення «відродження іудаїзму в наші дні».

Звичайно, Сміт видає бажане за дійсне — присмерк іудаїзму за його відродження. Він радить створити спіль­ні іудейсько-християнські групи, в яких євреї розтлума­чили б християнам іудейські засади християнства. Все це нібито сприяло б утвердженню іудаїзму через християн­ство. Сміт шукає в такий спосіб для іудаїзму ще одне русло на зразок того, як іудаїзм вже продовжив своє іс­нування в християнстві через Біблію. Нарешті, Юджін Сміт вважає вкрай необхідним «вивчення іудейських ка­тегорій думок»67, закликає підкоритися іудаїзму: «Хай наше підкорення допоможе підготувати той день, коли ми будемо жити спільно не як євреї і неєвреї, а в поді­леній свободі, в якій Христос прагнув зробити нас віль­ними»68. Завуальована ейкуменічною словесною еквіліб­ристикою пропаганда іудаїзму має одну мету: довести пріоритет «іудейських категорій думок».

Як бачимо, клерикальні філософи та соціологи від релігії шляхом спекулятивних маніпуляцій, використання «біблейських концепцій», «концепцій Ізраїлю» тощо намагаються винайти щось на зразок «пророчого соціа­лізму», «соціалізму любові», «капіталістичного маніфе­сту» і т. д. Ці ідеологи твердять, ніби тепер капіталізм прагне до здійснення «справедливих принципів», основа яких, мовляв, лежить в релігії, і в першу чергу в іуда­їзмі.

У капіталістичному світі нині стала досить модною спекуляція терміном «соціалізм». Ідеологи різних релі­гійних систем тією чи іншою мірою стають прихильника­ми так званого «пророчого», зокрема «іудейського соціа­лізму». Однак це не заважає їм зводити наклепи на краї­ни соціалістичної співдружності, фальсифікувати політи­ку комуністичних партій, цькувати демократичні органі­зації і навіть активно виступати на підтримку агресорів.

Використовуючи релігію для захисту капіталістичного ладу, західні політики висувають її на передній край бо­ротьби з комунізмом. Буржуазно-клерикальні організації випускають релігійні бюлетені, сповнені лютих проклять на адресу соціалістичних країн, а нині і країн арабського світу.

Протягом багатьох років зусилля деяких церковних ієрархій спрямовувалися на те, щоб допомогти імперіалі­стам ідеологічно підготувати нову руйнівну війну. Клери­кальні пропагандисти намагаються виправдати з точки зору релігійної моралі політику гонки ракетно-ядерного озброєння, яку ведуть агресивні кола Заходу. В міру зро­стання багатств релігійних організацій капіталістичного світу зростає їх апарат ідеологічної диверсії, удоскона­люються пропагандистські засоби, посилюються наклеп­ницькі кампанії проти соціалістичних країн і марксист­сько-ленінського вчення.





Сторінка1/4
Дата конвертації15.12.2012
Розмір1.23 Mb.
ТипДокументы
  1   2   3   4
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи