Т. К. Кічко кандидат філософських наук icon

Т. К. Кічко кандидат філософських наук



Схожі
1   2   3   4

^ СІОНІЗМ НА СЛУЖБІ ІМПЕРІАЛІЗМУ


Як вже вказувалось, одним з найактивніших загонів антикомунізму є єврейський буржуазний націона­лізм — сіонізм.

Термін «сіонізм» походить від назви пагорба «Сіон» (сіон — камінь, скеля) поблизу міста Єрусалима в Пале­стині, де колись, за переказами, була резиденція єврей­ського царя Давида та іудейський храм.

Виник сіонізм як реакційна буржуазно-націоналістич­на течія наприкінці XIX століття у зв'язку з боротьбою єврейської буржуазії за місце на світовому ринку та прагненням її в союзі з усією європейською буржуазією зупинити наростання революційного руху серед трудя­щих (у тому числі і євреїв) таких країн, як Росія, Німеч­чина, Англія, Франція, Австро-Угорщина.

З самого початку свого виникнення сіонізм як полі­тична течія взяв курс на імперіалізм. Сіоністські ідеї були швидко підхоплені в США не тільки верхівкою єв­рейської буржуазії, а й іншими монополістами, що праг­нули до світового панування і намагалися використати нову політичну течію як одне із знарядь свого проникнен­ня в країни старого світу.

Підтримувана імперіалістами, єврейська буржуазія використала віровчення про «землю обітовану» у пропа­ганді ідеї колонізації євреями Палестини. Проте усі намагання створити там землеробські колонії спочатку, як правило, кінчались крахом, тому що нечисленні єврей­ські колоністи, які потрапляли туди, зовсім не знайомі були ані з землеробством, ані з умовами життя в цій краї­ні. До того ж основні маси трудящих євреїв не хотіли їхати до Палестини. Вони залишались жити і працювати в країнах, де народились.

У процесі розвитку капіталізму в Європі, особливо в період імперіалізму (кінець XIX століття), становище трудящих, в тому числі і євреїв, різко погіршало. Саме це досить хитро використала єврейську буржуазія. Одна з течій палестинофільства дала напрямок так званому «духовному сіонізму». Його носії вважали головним у своїй діяльності підвищення «національної свідомості єврейського народу», а Палестину оголошували об'єдную­чим центром, звідки повинно виходити «божественне ві­ровчення».

В умовах наростання масового революційного руху експлуататори не могли вже тримати трудящих у покорі за допомогою релігії. Тому буржуазія шукала нові форми поневолення. Однією з таких форм і виявився «політич­ний сіонізм».

Знайомлячись з конкретними проявами антисемітизму в Європі, син австрійського купця, буржуазний журна­ліст, юрист за освітою Теодор Герцль висунув реакційну теорію «єдиної єврейської нації» і створення «вогнища», тобто суверенної єврейської держави.

Ця «теорія» знайшла прихильників серед єврейської буржуазії і схвальне ставлення з боку світової імперіалі­стичної буржуазії. Розгортаючи пропаганду ідей сіоніз­му, Герцль і його прихильники створили мережу сіоніст­ських організацій в Росії та інших країнах Європи і Аме­рики. Сіонізм, як буржуазно-націоналістична політична течія, оформився у 1897 році в м. Базелі (Швейцарія) на І Міжнародному сіоністському конгресі у «Всесвітню сіо­ністську організацію».

Прикриваючись Торою і Талмудом, ідеологи сіонізму розгорнули пропаганду створення буржуазно-аристокра­тичної єврейської держави, якій будуть підкорені «усі народи».

Перед цим, у 1895 році, згадуваний Теодор Герцль — редактор відділу фейлетонів віденської газети «Нейєфрайє» — видав брошуру-маніфест сіонізму «Дер юденштат» («Єврейська держава») з детально розробленим планом створення єврейської аристократичної держави.

Спираючись на окремі постулати іудаїзму, сіоністи створюють свою модернізовану ідеологію, покликану вне­сти розлад в ряди трудящих, забезпечити територіально- колоніальні прагнення і задовольнити вимоги своїх імпе­ріалістичних замовників і натхненників. Посилаючись на Тору, Герцль та інші сіоністи у своїй пропаганді широко використовують іудейську релігію та її інститути, а про­відні ідеологи іудаїзму, в свою чергу, йдуть пліч-о-пліч з сіоністами.

Не ототожнюючи іудаїзм з сіонізмом, розрізняючи всередині сіонізму різні відтінки, течії і напрямки, почи­наючи від більш поміркованих і кінчаючи крайньо пра­вими, неприховано реакційними, напівфашистськими, ми повинні бачити, що сучасний сіонізм використовує віро­вчення іудаїзму в плані пропаганди саме расистсько-ре­акційних буржуазно-націоналістичних засад антикому­нізму. Для агресивних кіл єврейської буржуазії реформований іудаїзм виявився досить зручною фор­мою зв’язку між ідеологією іудаїзму і практикою сіо­нізму та нинішніми агресивними діями правлячих кіл су­часного Ізраїлю.

Головний зміст цього «реформованого» іудаїзму, що знайшов своє політичне втілення в ідеології сіонізму, по­лягає у відродженні в Сіоні «невмирущого єврейського духа та його носія — єврейського народу»69 де він нібито має здобути свою державність, а згодом — духовно під­корити собі все людство.

Засновник так званого «духовного сіонізму» відомий єврейський буржуазний письменник-публіцист У. Гінцберг, що виступав під псевдонімом Ахад-Гаам (один з народу), закликав створити в Палестині «духовний центр», щоб звідти посилено пропагувати іудаїзм, кли­кати євреїв всього світу до Сіону. Втім сіонізм розгля­дався ним лише як знаряддя для створення об'єднавчого націоналістично-духовного центру всього єврейства, біль­шість якого мала залишатись на попередньому місці меш­кання. «Не переселяючись поки що до Сіону де-факто,— писав У. Гінцберг,— можна постійно мати його за духов­ний центр своїх думок, прагнень, почувань і відповідно до цього удосконалюватись в ім’я Сіону, на славу Ізраїлю»70.

Підтримуючи ідею сіоністів щодо створення буржуаз­ної держави у Палестині, їх духовні колеги — сіонізовані рабини прагнуть при цьому до попередньої духовної об­робки євреїв. «Наш народ,— писав сіоніст І. А. Штейн,— за дві тисячі років голуса (цим терміном позначається в сіоністській літературі так званий «стан єврейської при­низливості». — Т. К.) досить забруднився, досить запа­скудився, заялозився від своїх сусідів, і тому треба ре­тельно очиститися до того, як він піде у своє нове житло, йому треба відродитися духовно і морально»71. Цього ж домагалися і «політичні» сіоністи. Один з них, історик сіоністських конгресів С. Пен, ще в 1897 році писав: «По­літичний сіонізм вимагає передусім повернення євреїв в іудейство, а потім уже повернення у єврейську краї­ну»72. Він вказував, що конгрес займається пошуками «духовних засобів для відродження єврейської національ­ної самосвідомості. Ми не збираємось поступитися жод­ною п'яддю в галузі наших культурних надбань»73.

Науково неспроможні твердження про надкласову «єврейську національну самосвідомість», про «загально­народну єврейську культуру» в умовах капіталізму, як і про існування «всесвітньої єврейської нації», були спро­бами сіонізму затуманити свідомість трудящих євреїв, відлучити їх від боротьби проти «старого і кастового в єврействі», зробити їх пособниками рабинів і капіталі­стів.

У праці «Критичні замітки з національного питання» В.І.Ленін відзначав: «В кожній національній культурі є, хоча б не розвинені, елементи демократичної і соціалі­стичної культури, бо в кожній нації є трудяща і експлуа­тована маса, умови життя якої неминуче породжують ідеологію демократичну і соціалістичну. Але в кожній на­ції є також культура буржуазна (а здебільшого це чор­носотенна і клерикальна) — притому не у вигляді тільки «елементів», а у вигляді пануючої культури»74.

Якщо взяти до уваги, що за умов капіталізму про­гресивні елементи демократичної і соціалістичної куль­тури придушувались, то лозунг національної культури був просто шкідливим, бо обстоював ідеї буржуазної культури. В. І. Ленін писав: «Відстоюючи лозунг націо­нальної культури, будуючи на ньому цілий план і прак­тичну програму так зв. «культурно-національної автоно­мії», бундівці на ділі виступають провідниками буржу­азного націоналізму в робітниче середовище»75.

Між тим якраз сіоністи вбачали «культурно-націо­нальні надбання» єврейського народу саме в ідеології іудаїзму. Завдання сіоністів разом з ідеологами іудаїзму, за висловом заступника голови сіоністського конгресу Макса Нордау — діяльного поплічника Т. Герцля, поля­гало в тому, щоб «приготувати Палестину для євреїв, а євреїв для Палестини».

Прагнення сіоністів зводилось до одного — об'єдна­ти євреїв за расовою ознакою незалежно від того, де вони проживають, ізолювати трудящих євреїв від між­народного робітничого руху, який бурхливо розвивався в державах, де вони живуть, і, зрештою, разом з інши­ми силами використати їх проти цього руху.

Цьому сприяють і іудаїстські заклики: «Сьогодні раби — завтра вільні», «Сьогодні тут — завтра на волі», «Дай, боже, в цей день у наступному році бути в Єруса­лимі». їх підхопили сіоністи для обгрунтування необхід­ності створення буржуазної єврейської держави, так само, як це вони роблять сьогодні, рекламуючи Ізраїль — буржуазну маріонетку американського імперіалізму.

Дехто намагається заперечувати той факт, що соці­альна суть ідеології іудаїзму включається в сіонізм і об­слуговує його. Робляться при цьому посилання на те, що в період виникнення і формування сіонізму деякі ра­бини, мовляв, виступали проти сіоністів. Так було на­справді. Але ці служителі бога Ягве виступали тоді не проти сіонізму, як ворога трудящих євреїв, їх непокоїло лише те, що в результаті політичної діяльності сіоністів правляча верхівка єврейських общин може позбутися свого впливу на віруючих євреїв. Окремі рабини побоювались, що внаслідок політичної Агітації сіоністів сина­гога позбудеться прихожан і, отже, тих величезних мате­ріальних благ, які здобувалися за рахунок віруючих. У своїх виступах вони доводили, що сіоністський рух ніби заперечує, підриває віру в месію, віру, яка навчає смиренно чекати приходу цього «визволителя».

Разом з тим значна частина рабинів вищого рангу, таких як Зеліксон, Ашкеназі та інші, вже на початку XX століття рішуче підтримувала націоналістичну ді­яльність сіоністів. Ця релігійна верхівка розуміла, що сіонізм — не конкурент месії і що самі сіоністи не зби­раються сваритися з рабинами. Навпаки, вони, спираю­чись на Тору і Талмуд, використовуючи ідеологію іуда­їзму, синагогу та інші інститути, були найближчими союзниками рабинату. І сіоністи, і ідеологи іудаїзму ставили своїм головним завданням одне і те ж — від­вернути трудящих євреїв від виступів проти єврейської (і неєврейської) буржуазії. Саме цим вони сподівались ізолювати їх від трудящих інших національностей, від загального робітничого руху проти капіталу, від бороть­би за демократичні права і свободи.

«Сіонізм, — писав відомий єврейський історик С.Дубнов, — це новий месіанізм, який перейшов з рук сп’янілих релігійних мрійників до рук політичних фан­тазерів»76

Про те, яке місце і роль відводили іудаїзму в своїх планах сіоністи, свідчить така характерна заява рабина Гастера на II конгресі сіоністів: «Ми виходимо тепер на вищу дорогу, на ідеальний шлях виховання, науки і віри,— говорив він, — ...ми повинні переконати єврей­ський народ, що сіонізм приносить з собою... вищі іде­альні прагнення. Ми повинні сполучати сіонізм з цими ідеальними прагненнями так міцно, щоб їх ніколи не можна було розлучити»77. І далі: «Глибоко в нашому серці лежить релігійна віра. Якщо по ній ударити.., то здригнеться вся будова сіонізму. Тому ми не повинні по ній стукати і вдаряти... Лише тоді сіонізм задовольнить усі напрямки»78.

Реакційні настанови ідеології іудаїзму давали і да­ють сіоністам релігійну санкцію на їх дії. Сіоністи, у свою чергу, віддячують тим рабинам, які обстоюють ці настанови сьогодні своєю всебічною підтримкою. Вза­ємність ця цілком закономірна. Вона випливає з тих догматів іудаїзму, з тих його мотивів у повчаннях ще біблейських пророків, у тлумаченнях Талмуда, з релі­гійних обрядів, які взяв на своє ідеологічне озброєння сіонізм.

Саме життя спростувало і містичний характер голуса — «стан принизливості», «одвічного страждання» єв­реїв. Про яке «страждання» таких російських євреїв- багатіїв, як Гінзбург, Бродський, Поляков, або таких мільйонерів і мільярдерів, як Ротшільди, Моргентау, Лімени та інші, може йти мова взагалі? Один лише пе­релік цих прізвищ говорить сам за себе. Єврейська екс­плуататорська верхівка в різні історичні епохи, від ра­бовласництва до сучасного капіталізму, не зазнавала жодних соціальних страждань, які припали на долю трудящих євреїв.

Не витримують ніякої критики також теорія так зва­ної «всесвітньої єврейської нації» і міф про «богообраність народу», що покладені у фундамент сіонізму.

В.І.Ленін ще в 1903 році у своїй праці «Становище Бунду в партії» переконливо довів наукову неспромож­ність сіоністської концепції єдиної «всесвітньої єврей­ської нації». Критикуючи твердження Бунду, що лише він здатний захищати інтереси єврейського пролетаріа­ту в партії і в зв’язку з цим повинен бути федеративною частиною партії, Ленін зазначав, що Бунд апелює до ідеї єврейської нації, а «ця сіоністська ідея — зовсім хибна і реакційна по своїй суті... реакційна щодо свого політичного значення, ...суперечить інтересам єврейського пролетаріату»79.

Розвінчуючи іудаїстсько-сіоністські твердження про «расову єдність» євреїв різних країн, В. 1. Ленін цілком слушно посилався на французького історика і філософа Ернеста Ренана, який говорив: «Особливі риси євреїв і уклад їх життя багато більше є результатом соціальних умов.., які впливали на них протягом століть, ніж расо­вою відмінністю»80.

В. І. Ленін у згаданій праці наводить також ряд ар­гументів французького єврея, радикала Альфреда Наке, який, полемізуючи з антисемітами і сіоністами, заявляв, що у євреїв немає ні території, ні спільної мови, що єв­реї німецькі і французькі зовсім не схожі на євреїв польських і російських і що, коли б було дозволено ви­знати євреїв за націю, це була б штучна нація. З при­воду цього В. І. Ленін іронічно зауважує, що претензії Бунду на оголошення євреїв особливою нацією в нашій країні були б прийнятні, припустимі, коли б за мову їх визнати жаргон, а за територію — смугу осілості.

* * *

Однією з засад сіонізму, яку він бере в ідеології іудаїзму, є ідея месіанізму. Спершу це була ідея народ­них мас, що виражали в ній надію на реального, земно­го рятівника «з дому царя Давида», який має відновити політичну незалежність іудейської держави. Народні маси вбачали в ній також божественне звільнення від рабовласників і єрусалимського жрецтва.

«З того часу,— писав Ф. Енгельс,— як для народу Ізраїля настали в цьому світі тяжкі часи, починаючи з на­кладення на нього данини ассірійцями і вавілонянами, зруйнування обох царств, Ізраїля і Іудеї, і аж до поне­волення Селевкідами, отже від Ісайї до Даниїла, кожно­го разу під час лиха пророкується поява спасителя. У Даниїла, XII, 1—3, є навіть пророкування про зішестя Михаїла, ангела-хранителя євреїв, який врятує їх від великого лиха; багато хто воскресне з мертвих, настане свого роду страшний суд, і вчителі, які наставляють на­род на праведну путь, вічно сяятимуть як зорі»81.

Демократичні елементи ідеї месіанізму, що мали місце в народних віруваннях, виправляються пророка­ми — укладачами Тори і остаточно зникають у Талмуді. Тут ідея месіанізму набрала реакційно-рабовласницького, націоналістичного змісту. В наші часи в руках сіо­ністів ця ідея має войовничий, суто агресивний харак­тер. Проголосивши своїм завданням створення єврей­ської держави, яку сіоністи інакше не мислять, як бур­жуазно-націоналістичну, вони заявляють, що Ізраїль повинен не тільки відновити іудейську державу, але й утворити імперію «від моря до моря».

Ось як висловлювали цю свою мрію про перекрою­вання карти Близького Сходу і створення сіоністської імперії, експансіоністську ідею про кордони майбутньо­го єврейського «національного вогнища» лідери сіоніз­му ще в лютому 1917 року. Журнал «Палестина», що був тоді рупором англійської сіоністської організації і пропагував ідеї Герцля, у статті «Кордони Палестини» так викладав ці давні задуми попередників сучасних із­раїльських загарбників: «Кордони, про які ми говори­ли,— це кордони Палестини завтрашнього дня. Землі, в яких ми маємо потребу, включають спадщину 12 колін Ізраїлевих, про яких згадує Біблія. Поруч з цим мова йде і про інші території, потрібні нам, щоб забезпечити єдність і безпеку нашої батьківщини. Ось наші кордони: на заході — Середземне море; на півночі і на сході — межа, яка іде з півночі від Сайди на південь до Дамас­ка і спускається до Тиверіади і Мертвого моря...»82.

Інакше кажучи, ставилося завдання відновити «Па­лестину Давида і Соломона», або, як писав Т. Герцль у II томі своїх «Мемуарів», «територія Ізраїлю повинна простягатися від Нілу до Євфрату... Як тільки єврей­ське населення складатиме дві третини цього населення (Палестини. — Т.К.), можна буде встановити політичне панування євреїв»83.

Сіоніст І. Сапір писав: «Ще за чотириста років до сформування єврейського народу Палестину було обі­цяно нащадкам Авраама, родоначальника цього народу. Ця обітниця повторювалась спадкоємцям з роду в рід до Мойсея, а потім неодноразово нагадувалась пророка­ми, і вона служить коренем догмату віри. Надія на здійснення цієї обіцянки, тобто на перетворення ідеї сіонізму в доконаний факт, не залишає єврейський на­род протягом усього його вигнання; про настання цього часу євреї щоденно молились, а очікування його надало їм сили перенести весь свій довгий і неповторний мар­тиролог» 84.

Ідея повернення до Палестини, слідом за Торою, підтримувалась ученням Талмуда, яке, крім того, прищеплювало євреям діаспори ненависть до інших наро­дів, серед яких вони мешкали. На цей бік іудаїзму його ідеологи почали робити надзвичайний наголос у період капіталізму, особливо в другій половині дев'ятнадцято­го століття. Майже всі іудейські книги того періоду, по­дібно до Талмуда, мали своїми кінцівками так званий «кіцім» — міркування про те, коли прийде час вряту­вання євреїв від голуса, звільнення з діаспори і пересе­лення до Палестини.

У середині XIX століття робиться спроба колоніза­цію Палестини поставити на практичні рейки. У 1855 році англійський колонізатор Мозес Монтефіоре (Мой­сей Блюмберг) купує ділянку землі в Палестині для розведення там баяри (саду). У 1857 році він організо­вує дві сільськогосподарські колонії у Сафеді і Тіберії.

У світ виходить ряд праць палестинофілів. Одними з перших авторів цих праць були рабини Гірш Калішер та Мойсей Гесс, які популяризують імена колонізаторів Палестини Монтефіоре, Ротшільда як добродійників, планують мережу колоній «від Суеца до Єрусалима, від берегів Йордану до берегів Середземного моря»85. Ці плани підтримують палестинофіли доктор Йосиф Тале­ві у Парижі, лорд Бікосфільд (Дізраелі) в Англії, а та­кож єврейський письменник Перец Смоленський, жур­наліст М. Лілієнблюм, лікар Л. Пінскер та інші в до­революційній Росії. Вони оголошують колонізацію Па­лестини «святою справою, якій в останній час цілком віддалися не лише люди старого складу і прихильники старовини. Люди з широкою європейською освітою бе­руть в ній активну участь»86. Сіоніст А. Берль писав: «Сучасний сіонізм зробив лише те, що підтримав релі­гійну і національну (націоналістичну. — Т. К.) тради­цію, яку ніколи не втрачали справжні євреї і яка була лише приспана, але ніколи не вмирала»87. Рабин з Франкфурта-на-Майні твердив: «Ми, звичайно, не всі підемо туди, а лише ті, кому треба буде йти, хто буде за­дихатися у цій чужій ворожій атмосфері. Покоління бу­дуть жити і народжуватись у вигнанні (діаспорі), а на­кип їх, гарячий і чутливий, світлий і гордий, буде відря­джатися до Палестини і там народжувати покоління за поколінням, зерно майбутнього Ізраїлю» 88.

Під впливом саме такої пропаганди в країнах Євро­пи і Америки створювались гуртки «Схід» («Кадіма»), «Друзі Сіону» (ховеве Ціон), які на початку 90-х років при активній участі барона Едмонда Ротшільда об’єд­нуються в Парижі в єдиний центр. Створене в ті роки єврейське колонізаційне товариство практично заходи­лось колонізувати Палестину.

З кінця 90-х років минулого століття, ставши на службу до імперіалістів, сіоністи прагнули використати згасаючу біблейську мрію про повернення євреїв до Сіону у своїх політичних, економічних і військових ці­лях, а іудаїзм в руках сіоністів використовується як ідеологія колонізації і пропаганди расизму. Дедалі більше рабинів включають до своїх проповідей і висту­пів думки та ідеї, навіяні, підказані сіоністами. Остан­ні, в свою чергу, також турбуються про збереження іудаїзму як ідеології. Згадуваний уже сіоніст І.Б.Сапір у 1903 році, виявляючи занепокоєння, писав: «Якщо щезне непрониклива броня віри, що в минулому захи­щала коли не тіло єврея, то, у всякому разі, душу його.., що... тоді з нами станеться»89. Таке ж занепокоєння ви­словлював раніше і палестинофіл Л. Больє. Він писав: «Що станеться з євреєм, якщо іудаїзм розтане? Чи не загрожує євреєві, який сформувався і зберігся завдяки його релігії, чи не загрожує йому небезпека зникнути разом з іудаїзмом?»90.

Сіоністи вживали заходів до модернізації і збере­ження іудейської релігії в своїх класових, суто реакцій­них цілях. На VI конгресі сіоністів зазначалось, що іудаїзм навіть важливіший за сіонізм, який поставив завдання придбати Палестину для колонізації, але не поставив питання про відродження євреїв у голусі. «...Без країни ми все-таки зуміли пережити багато на­родів, а без Тори ми не проживемо і жити нам без неї немає рації»91.

Про лицемірство цієї останньої концепції сіоністів, про їх фарисейство і спекуляцію релігією в політичних цілях свідчить така характерна заява відомого палестинофіла І. Зангвілля на адресу засновника сіонізму Т. Герцля: «Сльози пана Герцля при погляді на святу землю вміщують в собі, мабуть, стільки ж релігійного почуття, скільки сльози найманих плакальщиць-голосильниць у похоронній процесії...»92

Гра сіоністів у набожність переслідує зовсім не «не­бесні», не релігійні, а досить земні, суто меркантильні цілі з практичним розрахунком — вплинути на задур­маненого релігією трудящого єврея в інтересах капіта­лу. В єврейському журналі «Восход» (за 1899 р., кн. 11, стор. 102) у звіті про II сіоністський конгрес наводиться заява одного з його учасників: «Я, коли хочете, атеїст. Але, розумієте, нам необхідно заручитися симпатіями набожних євреїв, які вбачають у відновленні Палести­ни здійснення пророцтв. Хай лише ці рабини і «довгопейсники» перейдуть на наш бік, а там ми поведемо спра­ву, як захочемо».

Історія переконливо свідчить, що ведуть сіоністи свою «справу» в інтересах крупної єврейської буржуа­зії, частина якої прислужувала німецьким, англійським, а після другої світової війни особливо старанно прислу­говує американським імперіалістам. Співробітництво з організаторами єврейських погромів за царату в Росії, служба у Петлюри та Денікіна в роки громадянської війни, змова з німецькими фашистами під час другої світової війни, а нині — з боннськими мілітаристами,— далеко не повний перелік «справ» сіоністів, які брехливо виставляють себе захисниками інтересів євреїв всього світу. Прикриваючись тогою уболівальників за єврей­ський народ, ці новоявлені «месії», як бачимо, прихову­ють за вченням Тори і Талмуда цілі, які не мають нічо­го спільного з інтересами трудящих євреїв у капіталістичному світі.

Що ж саме так вабило сіоністів у тенденційно скла­деній пророками Торі, в Талмуді, в ідеології іудаїзму? Передусім шовіністична теза «богообраності єврейського народу», пропаганда месіанства й ідеї панування над на­родами світу.

У сучасних ідеологів іудаїзму і сіоністів великим ав­торитетом користується теолог XII ст. Мойсей Маймонід, який у своєму поясненні до одного з розділів Мішни, в трактаті Сангедрін, писав, що «під днями месії тре­ба розуміти часи належного відновлення ізраїльської монархії, коли ізраїльтяни повернуться до святої землі.

Держава ця буде найбільшою з усіх. Столиця її буде в Сіоні, ім'я її прославиться і буде повне пам’яттю на­родів. Вона буде набагато краща за царство Соломона. У неї буде зі всіма народами мир, бо всі народи будуть прислуговувати ізраїльтянам... Кожного, хто буде про­тивитись ізраїльтянам, благословенний бог сокрушить і передасть їх владі».

Звичайно, жоден сіоністський ватажок не вірить, що імперіалістичні держави на чолі з США могли б допус­тити таку «велич» Ізраїлю, що монополії дозволили б утворитись справді могутній імперіалістичній державі у самому серці їх нафтових та інших стратегічних інте­ресів на Близькому Сході. Але трудящому єврею продовжують забивати свідомість вигадками про зверхність Ізраїлю над іншими народами. Іудаїст Л. Морейнес пи­сав: «Кожний єврей призначений богом бути месіаніс:том і навчителем інших народів, які, рано чи пізно, всі без винятку визнають його велике вчення. Поки ж на­стане цей блаженний час, великодушний ментор має право вважати усіх підвладними йому істотами, подібно усій природі, створеними господом богом для його (єв­рея. — Т. К.) користі і блага»93.

Такі ж і подібні їм «ідеї» іудаїзму прищеплювались євреям спочатку жерцями, потім рабинами протягом сторіч і прищеплюються сіоністами сьогодні, виховуючи їх у дусі зневаги і навіть ненависті до інших народі», щоб не допустити їх єднання з трудящими інших націй у їх спільній боротьбі проти експлуататорів. І це цілком зрозуміло, якщо виходити з повчань Тори і Талмуда.

Так, твердячи, наприклад, що сама назва «Ізраїль» в перекладі означає «він бачив бога» і є доказом ідеї «богообраності єврейського народу», рабини наголошують, що іудеї, як «народ божий», не можуть перестати бути ним. «Заповіт, укладений з ними богом, як знамен­ня їх обрання, зберігає свою силу і не був взятий на­зад». Цей народ, мовляв, в силу того, що з ним спіл­кується сам бог, «відокремлений від усіх інших сил і властей і, будучи екстериторіальним послом божим, не може перейти в інший табір»94.

Щоб більш вдало використати релігію в інтересах монополістичного капіталу, сучасні сіоністи разом з ін­шими апологетами капіталізму виступають за посилен­ня ейкуменічного руху, де б іудаїзм посів чільне місце. Ось як про це заявив професор Гольвітцер на церков­ному з’їзді у м. Кельні в 1965 році: «В наш ейкуменічний вік... ми не маємо права проходити повз перший і найглибший розкол, який роз'єднав народ божий, повз розрив між іудеями і християнами. Без євреїв ейкуменічне суспільство неможливе. Ми повинні визнати жи­вотворну дію слова божого також у іудеїв і домагатися спільного свідчення іудеїв і християн у цьому світі»95

Наводячи виступ професора Гольвітцера, Рудольф Пфінстерер супроводжує його таким твердженням: «Із­раїль був колискою ейкумени. Це поняття так щільно пов’язане з Ізраїлем, що ейкуменічний рух одріже себе від свого першоджерела, якщо не перегляне свого став­лення до цього народу». Без Ізраїлю церква, мовляв, «не може повною мірою відчути свій ейкуменічний ха­рактер»96, скерований на захист досить хитких підвалин капіталізму.

Саме для залучення широких мас трудящих євреїв до цього ідеалу — встановлення світового панування — сіоністи висунули шкідливу і брехливу теорію «спокон­вічного страждання» євреїв в голусі, про те, що відро­дження «невмирущого єврейського духа» та його но­сія — єврейського народу відбудеться в Сіоні, де євреї, мовляв, знову здобудуть свою державність, а згодом підкорять собі інші народи. Ця «теорія», а також пропа­ганда концепції «всесвітньої єврейської нації», ідеї ра­сової чистоти і винятковості євреїв, культивування по­рочної уяви, ніби кожний єврей в силу свого походжен­ня є сіоністом, а народи, серед яких живуть євреї, — антисемітами, кваліфікація кожного антисіоністського ви­ступу як «брудного акту антисемітизму»,— все це, за планами сіоністів, має сприяти посиленню потягу маси євреїв світу до переселення в Палестину і створення там «світової єврейської держави».

Щоб не було жодного сумніву, «святе письмо» ще й ще раз нагадує «слова божі»: «Не з вами одними я складаю цей заповіт і цю клятвену угоду. А з ними, які сьогодні тут з нами стоять перед лицем господа бога нашого, і з тими, яких нема тут з нами сьогодні»97. По­чинаючи з міфічних прабатьків — Авраама, Ісаака, Яко­ва — і кінчаючи кожним правовірним іудеєм, єврей­ський народ на цій підставі вважається «богообраним». Він сам має вірити й повинен інших переконувати в то­му, що, коли Ягве поверне євреям всю землю, яку він обіцяв батькам їхнім, увесь світ стане царством іудей­ських священиків, а євреї — народом святим.

Оголосивши, за Торою і Талмудом, перевагу євреїв над усіма народами не лише в моральному, а й у фізич­ному відношенні і обіцяючи їм чужу землю, ідеологи іудаїзму, за «святим письмом», повчають віруючих єв­реїв ненавидіти людей іншої віри і навіть винищувати їх. «Коли введе тебе господь бог твій у землю, в яку ти йдеш, щоб оволодіти нею, і прожене від лиця твого чис­ленні народи.., які численніші і дужчі за тебе, і віддасть їх тобі господь бог твій і ти поразиш їх,— тоді піддай їх прокляттю, не, вступай з ними в союз і не щади їх... Але вчиніть з ними так: жертовники їх зруйнуйте, стовпи їх сокрушіть, святі гаї вирубайте, а ідолів (богів. — Т. К.) їх спаліть вогнем. Бо ти народ святий у господа бога твого. Тебе обрав господь бог твій, щоб тч був його власним народом із всіх народів, що є на землі»98.

Ці, як і багато інших місць Тори, виявились компедіумом, настановою для заводіїв сіонізму і для ниніш­ніх ізраїльських агресорів. Адже іудаїзм повчає, що єв­реї повинні примусити поневолені народи на загарбаних землях працювати на себе як на народ священиків. «І прийдуть іноземці, і будуть пасти отари ваші, а сини чужоземців будуть вашими землеробами і вашими ви­ноградарями. А ви будете зватися священиками госпо­да, служителями бога нашого будуть називати вас. Бу­дете користуватися багатством народів і славитися сла­вою їх»99. «Сини іноземців будуватимуть стіни твої...»100.

Якщо ж поневолені не захочуть підкорятися, Тора вирішує цю проблему коротко, ясно і винятково антилюдяно: «Народ і царства, які не захочуть служити тобі, загинуть, і такі народи будуть повністю знищені»101.

Що це далеко не пусті слова, які нібито стосуються сивої давнини, свідчить ізраїльська агресія проти араб­ських народів. Прикриваючись Торою, ізраїльська вояч­чина чинить нині криваві розправи над арабами на за­гарбаних землях.

Незважаючи на рішучі протести з боку світової гро­мадськості, на рішення Ради Безпеки від 22 листопада 1967 року з вимогою негайного виведення ізраїльських військ з захоплених ними земель, тель-авівські «ястру­би» продовжують свою розбійницьку політику анексії, нагнітаючи напруженість на Близькому Сході, гарячко­во озброюються з американських та західнонімецьких арсеналів, готуючись до дальшої війни проти арабських народів.

Озброєні, за Торою і Талмудом, догматом «богообраності єврейського народу», ізраїльські агресори на Близькому Сході прокладають західним монополіям шлях до нового поневолення арабських народів.

З моменту створення держава Ізраїль має яскраво виражений мілітаристський характер. Це проявляється і в масовій військовій підготовці молоді, і у всіх інших сторонах життя країни. Ізраїль є єдиною в світі держа­вою, де обов'язкову військову повинність запроваджено не лише для чоловіків, а й для жінок. Уже з чотирна­дцяти років юнаки і дівчата проходять військове на­вчання. Зараз переважна частина молоді Ізраїлю пере­буває в армії. Коли не тягар мілітаризації, то муки без­робіття переживає тут молоде покоління. Тим часом керівні сіоністські кола і рабинат Ізраїлю роблять все для того, щоб затьмарити свідомість єврейської молоді, перетворити її у слухняне гарматне м’ясо.

Вихована на законах Тори і на сіоністських ідеях, частина ізраїльської молоді із спотвореним світорозу­мінням виявилась сліпою зброєю в руках чергових авантюристів на зразок Моше Даяна, оголошеного сіоніста­ми під час агресії Ізраїлю проти арабських країн влітку 1967 року біблейським «месією на білому коні». Перед цією агресією американський учений Георг Тамарин, який довгий час працював в Ізраїлі, склав 1066 анкет однакового змісту, на які письмово відповіли 563 хлоп­чики і 503 дівчинки з різних шкіл Ізраїлю. Анкети сто­сувались біблейської «Книги Ісуса Навіна», яку тут ви­вчають з 4-го по 8-й клас. Коротко навівши біблейські розповіді про винищення військом Навіна населення завойованих ним країн, Тамарин попросив учнів відпо­вісти на два запитання анкети, а саме:

  1. «Ти вважаєш, що Ісус Навін і ізраїльтяни вчини­ли правильно чи неправильно? Поясни, чому ти саме так думаєш?»

  2. «Припустимо, що ізраїльська армія захопила під час війни арабське село. Добре чи зле вчинили з меш­канцями цього села так, як Ісус Навін (що винищив там усе живе)? Поясни, чому?»

Автор наводить відповіді. Так, учень з школи м. Шарона писав: «Мета війни полягає в тому, щоб повоювати країну для ізраїльтян. Тому ізраїльтяни вчинили добре, завойовуючи міста і вбиваючи населення. Небажано, щоб в Ізраїлі був чужий елемент. Люди різних релігій могли вчинити непотрібний вплив на ізраїльтян».

Як бачимо з відповіді, вплив сіонізму досить щільно переплетений з впливом іудаїзму.

Дівчина з кібуца (сільськогосподарська колонія в Ізраїлі) Меучаб писала: «Ісус Навін вчинив добре, що убив всіх людей в Ієрихоні, бо йому треба було за­воювати цю країну і в нього не було часу займатися полоненими».

Таких відповідей, повідомляє Тамарин, було отри­мано від 66 до 95 процентів в залежності від конкретної школи, кібуца чи міста. На запитання про можливість в наші часи винищення всього населення арабського села 30 процентів учнів відповіли категорично «так». Ось що писали діти: «Я вважаю, що все було зроблено правильно, бо ми хочемо підкорити своїх ворогів і роз­ширити наші кордони, і ми також убивали б арабів, як Ісус Навін та ізраїльтяни». Це думка учня 7-го класу. Учень 8-го класу вважає: «На мою думку, в арабському селі наша армія повинна зробити так само, як Ісус На­він, оскільки араби — наші вороги, і тому навіть в по­лоні вони будуть вишукувати можливість розправитись зі своєю вартою».

«Цей матеріал,— писав наприкінці автор дослі­дження,— є суворим звинуваченням проти існуючої (в Ізраїлі. —



Сторінка2/4
Дата конвертації15.12.2012
Розмір1.23 Mb.
ТипДокументы
1   2   3   4
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи