Тема: Художня культура в цілісній системі культури icon

Тема: Художня культура в цілісній системі культури



Схожі
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

^ 1. Стиль барокко в європейському мистецтві.

На зміну гуманістичній добі Ренесансу прийшло інше світобачення. Відчуття плинності, мінливості стало характерно для Нового часу, в якому утвердилася механістична картина світу. Наукові досягнення XVII ст. зумовила поворот у свідомості, коли людина сприймала себе, немовби розчинною в природі і суспільною довкіллі, усвідомлювала минущість життя, порівняно з безмежністю Космосу. Це й склало духовний зміст нової культурної епохи барокко.

Стиль барокко сформувався в Італії, де митці були тісніше пов’язані з центрами духовної і світської влади, яка активно цікавилася мистецтвом, адже воно могло служити ореолом її могутності. Цим пояснюється урочистість і піднесеність італійського барокко – виразника спротиву релігійним перетворенням, руху за відновлення культу католицької церкви.

У перекладі з італійської «барокко» означає «примхливий», «вибагливий», «дивний».

Мистецтво барокко втілювало уявлення про вічну мінливість Всесвіту. в побуті утвердився годинник як символ плину часу. Відповідно часові види мистецтва посіли пріоритетне місце в культурі.

У літературі поширюється жанр роману; в музиці – фуги з її неперервністю руху, сюїти й концерту – завдяки змаганню контрастних тем, опери з ідеєю музичної драматургії.

Бароковий живопис орієнтувався на зразки високого Відродження, вивищуючи класичні сюжети й теми на новий щабель.

Проте, якщо ренесансні твори тяжіли до емоційної рівноваги й гармонії, то у барокових – навпаки: митці прагнули людських потрясінь, емоційного захоплення і душевної бентежності. Видатний італійський живописець доби барокко Караваджо (1568 – 1609) першим відмовився від властивих релігійному живопису символів елементів, ідеалізації своїх персонажів, помістивши їх у буденніші обставини.

Архітектура барокко, запозичивши елементи античного класицизму – трикутні фронтони, арки, колони, стає асиметричною. З’являються лінії й овали, фасади потопають у декоративних деталях, за якими інколи годі роздивитися саму конструкцію. Значну роль у зовнішньому оформленні архітектурних творів відіграють скульптури, пластичний орнамент і монументальний живопис. Хвилясті лінії, вигини поверхонь, надмірний декор в архітектурі породжували ілюзію просторового руху, неспокійного динамізму. Пишно оздоблені екстер’єри й інтер’єри будівель, сади з каскадами фонтанів – усе це підкреслювало вибагливу розкіш палаців і храмів. різнобічно обдарованим генієм епохи барокко вважають скульптора, архітектора, живописця й поета Лоренцо Берніні (1598 – 1680).

Характерним для світської архітектури бароко є подальший розвиток міського палацу. Цікавими зразками цього типу є церква Сан-Лоренцо (1624–1683), палаццо Каріньяно в Турині, які спорудив великий майстер пізнього бароко, архітектор і вчений Гваріно Гваріні (1624–1687).

В епоху бароко було створено багато вражаючих своєю красою будівель: церква Санта Марія делла Вікторія у Римі, церква Санта Марія делла Салюте у Венеції, будинок Рубенса, Єзуїтська колегія в Саламанці, церква святого Карла Борромея у Відні, палаццо Пезаря у Венеції, палац Бельведер у Відні, палац Цвінгер у Дрездені, Зимовий палац у Санкт-Петербурзі й ансамблі Царського Села (архітектор Варфоломій Растреллі (1700–1771)). Будівлі (церкви Сан-Карло алле Куатро Фонтане, Сант-Іво у Римі) за проектами італійського архітектора Франческо Борроміні (1599–1667) поєднували химерну пластику й оригінальну форму, були прикрашені численною ліпниною і різьбою, скульптурою, горельєфами і барельєфами.

Тісно з архітектурою була зв’язана скульптура. Динамізм скульптури бароко, на відміну від ренесансної скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття могутності, величі, можливостей людини, а захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальністю, неземною привабливістю.

Одним із цікавих жанрів барокової скульптури був портрет. Насамперед, це – роботи, образне втілення яких не виходило за межі однобічно витлумаченої урочистості, станової належності. Проте і серед них було чимало яскравих і виразних образів (портрети герцога Моденського Франціско д’Єсте та Людовіка ХІV, виконані Берніні). Значне місце у світській скульптурі епохи бароко посіли статуї для міських фонтанів (фонтан Треві у Римі) та садово-паркова пластика.

Живопис. В європейському живопису доби бароко значного розвитку досягають побутовий жанр, пейзаж, натюрморт, портрет. Нові образи вимагали нові способи зображення реальних об’єктів через мову і організацію живописного твору. На матеріалі жанрів реальної дійсності розвивається позаміфологічна концепція картин світу. Міфологічна картина світу на основі християнської (Рембрандт) і античної традицій (Пуссен) співіснують у рівновазі з позаміфологічною концепцією, що принципово відрізняє ХVІІ ст. від ХVІІІ ст., і ХІХ ст., коли міфологеми уступили місце образам реальної дійсності.

Видатними представниками бароко в живопису були італієць Мікеланджело Караваджо (1573–1610) і голландець Пітер Пауел Рубенс (1577–1640). На початку століття вони обидва працювали в Римі. Молодий художник пише натюрморти, портрети, сюжетні картини (“Хворий Вакх”, “Хлопчик, що чистить грушу”, “Продавець фруктів”).

Поступово Караваджо тяжіє до монументальних творів. Наприкінці 90-х років художник написав такі монументальні роботи, як “Жертвоприношення Авраама”, “Марія Магдалина кається”, “Відпочинок по дорозі в Єгипет”. Головною вимогою Караваджо стало звернення до реальної дійсності: простої людини, персонажів типу картярів, шулерів, ворожок тощо. У циклі картин, присвячених діянням апостолів, Караваджо зображує їх простакуватими, народними типами, зморшкуватими, незграбними. За євангельськими оповідями, апостоли були простими людьми, рибалками. Він любив усе справжнє, неприкрашене, тілесне, міцне. Його герої життєво достовірні: святі часто схожі на ремісників, селян. Зображаючи цих людей, митець поклав початок глибоко реалістичному побутовому живопису (“Лютняр”, “Гравці”). Караваджо першим у європейському мистецтві почав писати станкові натюрморти.

Рубенс Пітер Пауел – великий фламандський живописець, неперевершений колорист і рисувальник, глава фламандської школи живопису в стилі бароко. Він же архітектор, видатний колекціонер, знавець нумізматики, державний діяч і дипломат.

Початкову художню освіту Рубенс отримав у живописців місцевого значення. У 1600 р. Рубенс їде в Італію вдосконалювати свою художню освіту. Зупиняється при дворі герцога Мантуанського Вінченцо І Гонзанга, де спочатку копіює картини великих майстрів. З 1605 р. Рубенс навчається в Римі до 1608 р. Восени 1608 р. він отримує з дому листа – важко хвора мати. Поспіхом залишає Італію і, як зясувалося, назавжди.

Вісім років, проведених Рубенсом в Італії, не тільки визначили його живописну манеру, але й принесли йому успіх і визнання, закріпили віру у власні сили. Вони були періодом формування його мистецтва. Майстер намагався об’єднати різні школи, як античні, так і сучасні, і на такому синтезі творити своє, власне художнє бачення.

Його живопис дуже характерний для бароко, але має свої національні особливості: насамперед, домінування почуття над безпристрасністю, цілковита відстороненість від містики, фізична сила, почуттєвість, захоплення природою ( “Герцог Лерма на коні” (іл.12), “Поставлення хреста” та “Зняття хреста”, “Персей та Андромеда”, “Поклоніння волхвів ” тощо). Усі композиції ніби в русі. Навіть античні сюжети митець вибирав динамічні.

У Рубенса був улюблений учень – Антоніс Ван Дейк (1599–1641). Народився в багатій купецькій сім’ї. Антоніс отримав хорошу освіту, Крім фламандської мови він володів іспанською, французькою, італійською, англійською, знав історію, теологію і світову культуру. У віці 19 років юнак стає самостійним майстром.

З 1621 р. Ван Дейк подорожує по Італії (Римі, Неаполі, Турині, Палермо, Флоренції, Венеції, Генуї) до 1627 р., де завоював несподіваний успіх як портретист, особливо в Генуї, серед генуезької аристократії. У портретах та автопортретах художник підкреслював аристократизм, тендітність, вишуканість, витонченість форм. Вони є психологічно виразними і водночас декоративно насиченими. Своїх героїв він показує у багатих інтерєрах, ефектних позах, яскравому та багатому вбранні.

Ван Дейк повернувся на батьківщину вже знаменитим. Писав великі картини на міфологічні і релігійні теми, але вони занадто театральні і поступаються портретам.

Останнє десятиріччя він жив в Англії, де Карл І подарував йому звання головного королівського живописця, дав рицарське звання. На віддяку Ван Дейк створив галерею парадних портретів англійської придворної аристократії: 35 портретів Карла І, 20 портретів королеви і їхніх дітей та портрети членів двору. Роки, проведені художником в Англії, були наповнені величезною працею. За цей час він написав близько 400 полотен.

Продовжувачем фламандської живописної школи був Якоб Йорданс (1593–1678). Відомий живописець народився у великй бюргерзькій сім’ї в Антверпені. Художню освіту здобував у місцевого живописця Адама ван Ноорта, відомого в основному тим, що був учителем Рубенса.

Перші картини Йорданса відображали життя реального світу. Навіть в релігійних сюжетах художник зображував правдиві життєві ситуації і персонажі («Святе сімейство з Св.Анною», «Святе сімейство», «Святе сімейство з пастухами», «Чотири Євангелісти», «Втеча в Єгипет»).

Йорданс написав велику кількість портретів на замовлення фламандських бюргерів, а також сімейні («Портрет чети Зурпель», «Сімейний портрет»). Його твори – втілення фламандського життєлюбства. Серед багаточисельних творів кінця 40-х рр. («Блудний син», «Св.Павло в Лістрі», «Діоген шукає людину») – останній спалах самобутнього таланту життєлюбного фламандця.

У 1652 р. Йорданс виконав грандіозний цикл монументально-декоративних робіт в замку вдови принца Оранського, Амалії Холмс. Величезна алегорична композиція (8,5х8,2м) “Тріумф принца Фредеріка Хендріка Нассауського” вражає кількістю персонажів і преметів.

Відомим фламандським живописцем, видатним майстром натюрморта, анімалістом був Франс Снейдерс (1579–1657). З його іменем зв’язаний один із яскравих періодів фламандського натюрморта. Більшість творів художника умовно можна назвати натюрмортами, оскільки вони одночасно є картинами анімаційного жанру і побутовими сценами. Снейдерс – новатор натюрморта. Він оживив цей жанр, облагородив сюжет.

Майстерність у передачі розмаїття живої природи, пристрасність в оспівуванні земних щедрот, життєрадісність ставлять роботи Франса Снейдерса в один ряд з найкращими творами видатних фламандських живописців.

Нове в жанровий живопис вносить Ян Вермеєр (1632–1675), відомий в історії мистецтва як Вермеєр Дельфтський. Шедеврами Вермеєра пишаються найкращі колекції світового живопису. А про автора, який жив у центрі Європи, відомо майже не збереглося. Завдяки архівним і церковним документам установлені окремі факти з його життя. Наскільки мало відомостей про творчість, настільки велика слава одного з найбільших представників золотого періоду голландського живопису.

Художник своєю творчістю прославив рідне місто. Вермеєр з натури малював види Амстердама, писав побутові сценки з життя: «Молочниця», «Лютнистка», «Урок музики», «Концерт», «Офіцер і усміхнена дівчина». До першого періоду творчості належить «Христос у домі Марти і Марії», «Діана з німфами», які зображені у вигляді образів своїх сучасників. Шедевром його залишається «Вид Делфта», безмежна відданість в любові до свого міста. Митець умів створити ілюзію розчинення предметів у світлоповітряному середовищі, що й визначило його славу у ХІХ ст.

Вершиною голландського мистецтва ХVІІ ст. стала творчість Рембрандта Харменса ван Рейна (1606–1669). Художньому ремеслу спочатку навчався у місцевого лейденського живописця Якоба Сваненбрюха (Сваненбурха), а продовжив навчання в Амстердамі у знаменитого живописця Пітера Ластмана.

У 1625 р. Рембрандт повертається в рідний Лейден, дев’ятнадцятилітній юнак стає незалежним художником. Разом зі своїм земляком Яном Лівенсом відкриває майстерню, набирає учнів, отримує замовлення. Кожну роботу молодого художника лейденського періоду без перебільшення можна назвати шедевром. Це полотна – «Побиття Святого Стефана», «Притча про нерозумного багача», «Христос в Еммаусі», «Плач Ієремії у зруйнованому Єрусалимі», «Портрет матер», «Іуда повертає тридцять срібляків», «Валаамська ослиця».

В Амстердам Рембрандт повертається після смерті батька, в 1631 р. У столиці він разом з своїм новим другом Хендріком ван Ейленбюрхом засновує так звану академію живопису, реставрації і торгівлі картинами. У перші роки амстердамського життя художник працює переважно як портретист. Серед десятків портретів, написаних живописцем з 1631 по 1635 рр., найбільш цікавими є «Портрет Бургграфа», «Портрет корабельного майстра і його дружини», «Портрет Мартіна Дай», «Портрет Мартена Соольманса», «Портрет художника Жака де Гейна». Всюди, окрім передачі ідеальної схожості, Рембрандт знаходить яскраву соціальну характеристику портретованих.

Вершиною портретного мистецтва митця стає картина «Урок анатомії лікаря Тульпа», написана на замовлення корпорації хірургів. Його картини щасливого періоду життя – кохання до юної дружини (романтичні портрети Саскії та автопортрети в розкішному вбранні «Автопортрет з Саскією на колінах», «Портрет дружини в 21 рік», написаний на третій день після весілля, з сяючими обличчями, з радістю буття) – написані в стилі бароко.

Знамените полотно художника “Даная”, написане 1636 р. і переписане ним після смерті Саскії 1645 р. викликало велику кількість суперечок. Багато спеціалістів твердить, що зображений на ньому сюжет не відповідає міфу про дочку аргосського царя Акрісія, до якої у вигляді золотого дощу проникає Зевс, адже його образ на картині відсутній.

Творчість другого періоду – період високої майстерності художника. У творах цього часу він зображує повсякденне життя з усіма його принадами. У сюжетах, взятих із Святого Письма, змалював звичайний побут, простих людей, глибоко розкриваючи їх психологічний стан («Святе сімейство», «Жертвоприношення Авраама», «Бенкет Валтасара», «Осліплення Самсона філістимлянами»).

Останній період у житті Рембрандта був складним і навіть трагічним, але це пора його шедеврів. Образи цих років монументальні і величні, глибоко філософські і високо поетичні («Пейзаж з руїнами на горі», «Пейзаж з млином», «Зречення апостола Петра», «Аман, Ассур і Есфір», «Євангеліст Матфій», «Апостол Варфоломій», «Портрет Ієремії Деккера», «Єврейська наречена»). Головними виражальними засобами для митця був колір і світло. Композиція живописних робіт будувалася на рівновазі кольорових гам. Новизна картин Рембрандта полягала в реалістичному зображенні людей з різних прошарків суспільства, в глибокому відображенні їх внутрішнього духовного світу.

Графічна спадщина Рембрандта не менш значуща, ніж живописна. Це в основному біблійні та євангельські сюжети, але малюнки часто жанрові. Офорти сповнені філософського змісту, вони присвячені таємницям буття, трагізму людської долі. У них часто звучить співчуття знедоленим («Сліпий Товіт», «Зняття з хреста» «Поклоніння пастухів» та ін.). Як офортист Рембрандт не має собі рівних у світовому мистецтві.

Творча спадщина становить понад 600 картин, 300 офортів і близько 2000 рисунків. Рембрандт залишив близько 100 автопортретів, виконаних у різних техніках.

Рембрандт вважається вершиною голландського реалізму. Твори Рембрандта за змістом, сповнені внутрішнього драматизму і філософських узагальнень, емоційні за колоритом. Рембрандт – майстер групового портрета. Писав картини на біблійні та міфологічні теми

Коріння іспанської духовної культури «золотого віку» сягає в епоху доби реконкісти – національно-визвольної боротьби іспанців з арабами. Ще на зорі середньовіччя увесь Піренейський півострів був завойований арабами. Корінні іспанці не могли протистояти завойовникам. Маленький клаптик землі в горах на півночі Піренеїв – єдиний, що задишився у VІІІ ст. незавойованим, самостійним, став цетром упертої, стійкої, яка тривала понад сім століть, реконкісти, тобто зворотного відвоювання Іспанії у маврів (так називали арабів). Рухаючись з півночі на південь, освоєння території зростали, і, нарешті, залишилась остання цитадель арабів – Гранадський халіфат, яка теж впала у кінці XV ст.

Таким чином, уся середньовічна історія Іспанії, все становлення цієї нації проходило в постійній боротьбі проти іга чужоземців. Народ, який пройнявся усвідомленням своєї гідності і своєї значущості, в центрі уваги мала перебувати людина – реальна і водночас героїзована.

Об’єднання країни як завершення реконкісти сталося наприкінці XV ст. З початку XVІ ст. Іспанія – наймогутніша держава Європи, а в другій половині XVІ ст. – форпост загальноєвропейського контрреформаційного руху. У самій країні лютувала інквізиція, яка чинила страшенні жорстокості. Такою була Іспанія в період «золотого віку». І при цьому – злет національного художнього генія наприкінці XVІ – першої половини XVІІ ст., не бачений раніше і надалі не пережитий іспанською культурою.

Основоположником «золотого століття» іспанського живопису вважають Доменіко Теотокопулі (Доменікос Теотокопулос), якого прозвали Ель Греко (був грецького походження) (1541–1614). написані «Оплакування Христа», «Благовіщення», «Портрет Вінченцо з Анастаджи». Він малює релігійні сюжети («Моління про чашу», «Трійця», «Воскресіння Христа», «Вознесіння Марії», «Святе сімейство»), найчастіше вівтарні образи, рідше античні («Лаокоон»), види Толедо, багато портретів.

Наступним представником іспанського живопису та одним з найкращих офортистів Європи епохи бароко був іспанець Хусепе де Рібера (1591–1652).

У Неаполі займається графікою і здобуває визнання як художника-графіка («Оплакування», «Роз’пяття апостола Петра», «Чоловіча голова з пов’язкою», «Святий Ієронім за читанням»). В експресивному стилі написані композиції, які оригінально інтерпретують караваджистські принципи («П’яний Сілен»), і твори, в яких світлі кольорові тони, покладені широкими площинами, нагадують про вплив венеціанських майстрів. У його стилі появляються м’якість і одухотвореність барочного характеру завдяки впливу Рубенса і Ван Дейка. У 1637 р. створені «Аполон і Марсій», «Свята трійця» із серії картин, замовлених монастирем Сан Мартіно – одне з найкращих його творінь. Цікава його галерея філософів та апостолів: «Філософ», «Діоген», «Демокріт», який сміється з «Філософа з дзеркалом» – Сократ зображений у несподіваному ракурсі, його Сократа, попри непривабливу зовнішність, сповнена величі, значущості і сили.

Сучасником Рібери був живописець, один із найяскравіших представників севільської школи, майстер монументальних композицій – Франсіско Сурбаран (1598–1664). Художню освіту Сурбаран отримав у маловідомого художника Педро Вільянуева в Севільї. Живучи в Севільї, Сурбаран пише багато картин на замовлення домініканського монастиря Сан-Пабло Ель Реаль. Майстерно зумів передати глибоке і водночас особисте, духовно напружене релігійне почуття, причому його образи відрізняє суворість і деяка архаїчність, об’єми виділені сильними контрастами світлотіні, «Народження Богоматері», «Христос-хлопчик», «Непорочне зачаття», «Свята Касильда» . Ці стилістичні риси характерні і для натюрмортів.

Найвидатнішим представником іспанського живопису «золотого століття» був Дієго Родрігес де Сільва Веласкес (1599–1660). У 1622 р. Веласкес переїжджає до Мадрида. Знайомиться з картинною галереєю, на той час однієї з найбагатших у Європі, копіює роботи Леонардо да Вінчі, Веронезе, Рафаеля, Рубенса, Тиціана. Знаток і цінитель мистецтва Філіпп ІV назвав севільського художника прекрасним портретистом і висловив бажання позувати йому. Веласкес сорок років служив придворним художником при Філіппі ІV. Але це не завадило йому йти творчим шляхом у мистецтві. Композиційно-новаторською була його картина «Здача Бреди», присвячена переможній події у безславній для іспанців війні з голландцями: переможці і переможені подані достойно, на рівних.

На зміну портрету-ідеалу епохи Відродження бароко висуває портрет людини у всій її складності.

Одночасно з портретами придворної знаті художник створив серію пейзажів («Алея в королівському саду», «Фонтан в королівському саду»). Творчості Веласкеса притаманна яскраво виражена світська спрямованість. Він вважається одним з творців жанру парадного портрета. Зображення його монументальні та лаконічні, сповнені барокового психологізму. Відомими творами Веласкеса є «Венера з дзеркалом», «Меніни» (фрейліни). Однією з останніх робіт Веласкеса стала картина «Прялі» (1657) – одна з перших робіт, присвячних жінкам-трудівницям.

Завершує період «золотого віку» у другій половині ХVІІ ст. один з найвидатніших художників Мурільо Бартоломео Естебан (1618–1682), майстер релігійного та жанрового живопису. 1640 р. Мурільо на п’ять років відправляється в Мадрид. Там доля звела його з великим Веласкесом, який допоміг молодому художникові отримати дозвіл на копіювання у королівських палацах полотен Тиціана, Рубенса, Ван Дейка.

У 1645 р. художник виконав перше важливе замовлення – серію картин для дворика монастиря Сан Франциско в Севільї. У севільській школі панував реалістичний стиль, зв’язаний з творчістю Сурбарана, у якого Мурільо запозичив інтерес до сильних світлових контрастів і скульптурно чіткої передачі об’ємів «Мадонна дель Росаріо». У творах наступних років, наприклад, «Різдво Богородиці», світло і тіні передані м’яко, гнучко, явно під впливом Ван Дейка.

Для вільного продажу ним були написані різні варіанти мадонн – «Мадонна з немовлям», «Мадонна з немовлям і хлопчиком Іоанном», «Мадонна з яблуком».

Взагалі ХVІІ ст. увійшло в історію як «золоте століття» живопису. Видатні майстри живопису, які працювали у цей період, втілили в своїй творчості нові пошуки.

Музика. Важливу віху залишили ХVІІ–ХVІІІ ст. в історії музики. Це був час виникнення нових музичних жанрів.

На межі ХVІ–ХVІІ ст. в Італії (Флоренції) виникла опера, синтетичність якої дозволяє найбільш повно відобразити багатомірну картину дійсності та складні внутрішні переживання людини.

Оскільки опера є витвором професійного мистецтва, то й саме слово «опера» італійською мовою означає праця, справа. Опера це синтез музики, слова, акторської гри, живопису. Можна сказати, що опера повертала традиції первісного синкретичного мистецтва, але вже на іншому витку історії – професійному.

Перші зразки опери називалися «драма на музиці», «драма через музику». Їх створення було пов’язане з прагненням відродити давньогрецьку трагедію. У них діють герої грецької міфології. Творцями опери вважалися композитор і співак Якопо Пері (1561–1633) та поет і драматург Оттавіо Рінуччіні (1563–1621). Перша їх опера «Дафна» не збереглася, друга «Евридіка» дійшла до наших днів. Її прем’єра відбулася у Флоренції в 1600 р., і ця дата вважається роком народження опери.

Італія в той час була джерелом нових явищ в музичному житті Європи. У другій половині ХVІІ ст. опера досягає розквіту у Франції. У Німеччині та Австрії розвивались такі форми музичних творів, як ораторія, меса і концерт.

Найвизначніші тогочасні композитори Італії – Александро Скарлатті (1660–1725), у Франції – Жан-Батіст Люллі (1632–1682), у Німеччині – Генрі Шютц (1585–1682), а в Англії – Генрі Перселл (1658–1695). Це справді національні митці, що прекрасно виразили себе і епоху в своїх творах.

Постійний оперний театр був відкритий у Парижі в 1669 р. Творцем французької опери був Жан Батіст Люллі. Свої опери називав «ліричними трагедіями». Найвідоміші з них – «Альцеста», «Психея», «Арміда». Сюжети опер написані переважно на основі античних міфів. Один з найвизначніших представників французької опери ХVІІІ ст. був також Жан Філіпп Рамо.

У Німеччині в цей період панувала італійська опера. У 1678 р. в Гамбурзі – найбільшому культурному центрі Німеччини – відкрився оперний театр. Національні зразки німецької опери виявились у зінгшпілі (спів з грою). Її героями ставали прості жителі міста і села, сувора мораль яких протиставлялася розбещеності аристократії. У такому ж плані звучали й австрійські – віденські зінгшпілі.

В усіх операх згаданих композиторів узаконюються античні мотиви. Одночасно з оперою розвивається ораторія та кантатавокально-інструментальні жанри (для солістів, хору та оркестру) на релігійні, біблійні, а іноді й на світські сюжети. Бурхливо розвивається також інструментальна музика для органа, клавесина, смичкових інструментів.

У другій половині XVІІ – початку XVІІІ ст. опера збагатилася таким різновидом як опера-серіа (буквально – серйозна опера). Для неї характерні помпезність, пишне оформлення, зображення батальних сцен, стихійних лих. Її героями були боги, імператори, полководці. Центром оперного мистецтва стає Неаполь. Найкрупнішим представником оперної школи був Александро Скарлатті. Крім цього виникає новий жанр – опера-буффа (комічна опера). Її перший автор – Джованні Баттіста Перголезі, який написав оперу “Служниця-господиня”.

Інструментальна музика епохи бароко вражає розмаїттям жанрів, форм та інструментальних ансамблів. З минулих віків у ХVІІ ст. перейшов орган – клавішно-духовий інструмент. Головним жанром органної музики стала фуга (біг, швидка течія) – найбільш розвинута форма поліфонічної (багатоголосої) музики. У багатьох європейських країнах з’явилися талановиті композитори і виконавці органної музики. Італійські, французькі, німецькі, нідерландські церкви часом перетворювалися в концертні зали, де слухачі із захопленням сприймали віртуозну гру музикантів.

Популярним інструментом епохи бароко були також клавікорд і клавесин – попередники фортепіано. У клавірному репертуарі велике місце посідали танці, які об’єднувались у сюїту (послідовність). Це одна з різновидностей багаточастинних форм інструментальної музики. Паралельно з сюїтою виникає соната (звучати) – один з основних жанрів сольної або камерно-інструментальної музики. Поряд з цими жанрами народжується також концерт (змагання) – твір для багатьох виконавців, в якому менша кількість інструментів чи голосів або один соліст протистоїть більшості.

Уже у ХVІ ст. стиль бароко поглиблює, розвиває і переробляє найбільший представник епохи, німецький композитор Йоганн Себастьян Бах (1685–1750). Змінюючи тематику, трактування форм, засоби музичної виразності, він створює власний стиль, не схожий на пишну, важку манеру старих майстрів, підноситься до вершин мистецтва поліфонії, наповнюючи свої численні твори гуманістичними ідеями, живими образами, жанровими епізодами. Великий німецький композитор та органіст створив сотні музичних творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п’єс для органа, скрипки, флейти, клавесину.

Упродовж всього життя Бах писав музику для попередника сучасного фортепіано – клавіру. Цей інструмент був поширеним у домашньому музикуванні як серед музикантів-професіоналів, так і серед любителів. Чимало творів композитор написав для різних складів оркестрів.

Творча спадщина Баха становить величезну кількість творів різних жанрів і різних спрямувань – це сотні композицій для органа – фуги, токкати з фугами, хорали; для клавесина – сюїти, варіації, фантазії. У жанрі вокально-інструментальної музики Бах дав світові 200 кантат, пов’язаних із протестантським релігійним культом, 24 світських кантати підкреслено гумористичнонго змісту, цикл із 48 прелюдій і фуг. Оркестрова спадщина складається з багатьох інструментальних концертів для клавесина, скрипки, віолончелі, флейти та ін. Розмаїта його творчість у камерному і вокальному жанрах. Титанічна спадщина його обіймає близько 1700 творів у всіх жанрах музики, за винятком опери.

Творча індивідуальність більшості майстрів того часу складалася в надрах бароко. Бароковими були образи й колізії опер, які створив німецький композитор і органіст Георг Фрідріх Гендель (1685–1759), його інструментальна музика.

Музика Генделя, в якій особливо глибоко синтезовані на німецькій основі елементи англійської, італійської та французької мелодики, відзначається широким диханням, могутнім звучанням, шляхетною витонченістю.

Визначальними в музиці бароко стають піднесені, величні образи, сильні почуття й емоції. Тому провідними є монументальні, масштабні жанри, в яких людський голос поєднується з можливостями оркестру та хору – опера, ораторія, меса тощо.

У центрі музичної культури стає композитор, виконавець, які безпосередньо звертаються до слухача. Продовжується процес його професійного становлення, розгортання музичного життя, освіти, нотодрукування. Інтенсивно розвивається інструментальна музика.


^ 2. Класицизм як мистецький напрям ХVІІ століття

У XVII ст. виникає й активно розвивається класицизм. Як цілісна система смакових уподобань він сформувався у Франції при королівському дворі і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл всієї Європи. При французькому дворі натуралістичні та ірраціональні крайнощі культури бароко було засуджено як "італійське божевілля", від якого необхідно звільнитися. Історичним грунтом класицизму був абсолютизм, який сприймався тоді як гарант стабільності, миру, злагоди. Це давало митцям привід бачити в державі уособлення розуму нації, завдяки чому служіння державі та її символу, й королю, сприймалося як найголовніший обов´язок кожного, як виконання громадського обов´язку, що лежить вище за особисті інтереси. Недивно, що держава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіційним художнім методом. Створювалися навіть цілі заклади, що повинні були розвивати класицизм в тій чи іншій сфері мистецтва. Так, перший міністр французького короля Людовіка XIII кардинал Рішельє створює Французьку академію (1634), що об´єднала вчених-філософів та письменників. Трохи згодом були створені також Королівська академія живопису та скульптури (1648) і академія наук (1666).

Класицизм базується на такому принципі відбору, узагальнень і оцінки життєвих явищ, який визнає прагматичний розум єдиним мірилом усього сущого. Культу державних, громадянських чеснот приносилися у жертву почуття та особисті інтереси людини. Художня доктрина класицизму частково спиралася на пристосовану до обставин придворного мистецтва інтерпретацію раціоналістичної філософії, передусім, видатного французького мислителя Рене Декарта (1569-1650). Він вважав єдиним критерієм істини розум, стверджуючи перевагу духу і мислення над матерією. Почуття людини не є тривкими, все особисте, індивідуальне − це збіг життєвих випадковостей, звідси мірилом цінності людини є розум. Вище за все в людині класицизм ставив розумову, раціональну здатність панувати над своїми пристрастями, подавляти особисті почуття в ім´я обов´язку, підкоряти приватне спільному, державному.

^ Художня культура класицизму була суворо регламентованою. Митці повинні були дотримуватися певних вимог та привил. Головним їх завданням вважалося належне наслідування поданим раніше зразкам. Зразковим вважалося античне мистецтво. Завдання художників, скульпторів та літераторів класицизму полягало в тому, щоб наблизитися до цього ідеалу. Звідси походить і назва цього напрямку: classicus - зразковий. Не дивно, що переважна більшість сюжетів літературних і мистецьких творів класицизму базується на мотивах античної міфології та історії.

У різних видах класицистичного мистецтва дія нормативних принципів цього напрямку проявлялася по-своєму. Найменше нормативність позначилася на архітектурі. Архітектура класицизму - це світ гармонії та симетрії. Перед архітекторами від самого початку постала проблема співвідношення ансамблю палацу та парку. Однією з перших спроб вирішити її було спорудження Луї Лево та Андре Ленотром палацового комплексу Воле Віконт (1657-1661). Він став прообразом головної пам´ятки класицистичного будівництва - Версапьського палацу (1668-1669).

У досить пустельній місцевості, у 18 км від Парижа, виріс казковий палац з велетенським парком і фонтанами. Власне палац будували Лево і на останніх етапах - Ардуен Мансар, а парк спроектував Андре Ленотр. Декоративні роботи у Версалі очолював директор академії живопису та скульптури Шарль Лебрен. Він виконав ескізи килимів та гобеленів, картки для шпалер, малюнки для меблів.

Класицистична архітектура намагається відродити римський звичай будувати тріумфальні арки до визначних подій (див. на мал. ліворуч Арку-ворота у Сен-Дені під Парижем, 1672, архітектор Ф.Блондель). У наступному столітті найвідомішими спорудами у стилі класицизму стали у Франції церква святої Женев´єви у Парижі, збудована архітектором Ж.Суффло (з 1791 - Пантеон, місце поховання видатних людей Франції, інтер´єр купола див. на мал. праворуч) і Паризька застава Де ля Віллет архітектора Ніколя Ладу. У Росії представниками класицизму в архітектурі були В.І.Баженов (палац у Царицині), М.Ф.Казаков (Петровський палац у Москві), І.Старов (Таврійський палац у Петербурзі).

Засновником класицистичного напрямку у живописі був французький художник Ніколя Пуссен (1594-1665). Його герої - люди сильних характерів, високого почуття обов´язку перед суспільством і державою. Мистецтво Пуссена - це мистецтво значної думки та яскравого духу. Міра та порядок, композиційна врівноваженність стають основою живопису класицизму. Пуссен обирає такі сюжети, які надають йому можливість показати героїчні та зразкові характери ("Смерть Германіка", "Танкред та Ермінія" - див. на мал.). Сюжетом останньої картини послугував епізод з поеми італійського маньєриста періоду пізнього Відродження Торквато Тассо"Звільнений Ієрусалим". Доблесного лицаря Танкреда, важко пораненого під час бою, знаходить на полі битви його кохана Ермінія, яка відрізала своє волосся, щоб перев´язати рани героя і врятувати його. Врівноваженими та упорядкованими є композиції картин "Царство Флори", "Венера та сатири". Міфологічні герої, зображені на них, вражають своєю красою та величчю. Але їх краса якась холодна, вільна від чуттєвості. Холодною та суворою тугою сповнена славнозвісна картина Пуссена "Аркадські пастухи" ("І я теж був у Аркадії") - На ній зображено трьох юнаків-пастухів та дівчину, які несподівано знайшли могильну плиту з написом "Et in Arcadia ego" ("І я теж був у Аркадії", тобто "І я також був молодим, гарним, щасливим та безтурботним - пам´ятай про смерть"). Але попри таке суворе нагадування про марність життя герої картини не впадають у розпач. Вони застигли, немов античні статуї. На їх обличчях туга і роздуми, а не страх. Ретельно дібрані деталі, врівноваженість композиції, рівне освітлення - все це створює певний піднесений настрій, якому чуже усе марне і швидкоминуще. Стоїчне примирення З роком споріднює класицизм з античним світосприйняттям.

Відомими художниками-класицистами XVIII ст. були французи: Жак Луї Давид (1748-1825), який створив багато славнозвісних полотен: "Клятва Гораціїв", "Клятва у залі для гри у м´яч", "Смерть Марата", "Викрадення сабінянок" тощо; Жан Огюст Доменік Енгр (1780-1867), серед картин якого вирізняються "Посли Агамемнона", "Фетіда перед Юпітером", "Обітниця Людовіка XIII"; українці Д.Г.Левицький (1735-1822) (портрети Дідро та Катерини II) і А.П.Лосенко (1737-1773) ("Володимир переД Рогнідою", "Прощання Гектора з Андромахою"), росіянин Ф.С.Рокотов (портрет В.Майкова).

Найбільшій регламентації підлягала література класицизму. Теоретичне обґрунтування класицизм отримав у поемі-трактаті Ніколя Буало-Депрео "Поетичне мистецтво" (1674). Головним призначенням літератури Буало вважав наслідування природі та зразкам. Треба вчитися у майстрів минулого. В ім´я цього усі жанри було розділено на "високі" та "низькі". До перших, де зображувалося життя королів та героїв, відносилися ода, трагедія, героїчна поема. До других, в яких розповідалося про менш привілейовані верстви населення, − комедія, байка, сатира, ідилія. Змішувати елементи поетики "високих" та "низьких" жанрів не дозволялося. Герої класицизму - абстрактні, узагальнені типи. В них підкреслювалися універсальні, абсолютні риси життєвих явищ. Вимагалося, щоб у драматичних творах, насамперед у трагедії, дія відбулася у давні часи або у далекій країні, щоб знайоме глядачам життя не заважало їм сприймати твір.

Від наслідування зразкам походило й правило трьох єдностей: місця, часу та дії. Згідно з вимогою єдності місця, вся Дія п´єси повинна відбуватися в одному місці: кімната, площа, палац. Єдність часу передбачала, що всі події твору повинні відбутися протягом однієї доби. У драматичному творі не мало бути нічого зайвого: ані прохідних епізодів, ані другорядних діючих осіб - усе повинно бути спрямоване на розвиток головного сюжету. Ця вимога єдності дії повинна мала слугувати більш ясному сприйняттю "розумної" основи п´єси. Звісно, ці та інші вимоги певною мірою сковували творчу уяву письменників, заважали їм. Але справжні митці навіть за таких умов створювали шедеври світової літератури.

Серед письменників-класицистів XVII ст. помітно виділяються французькі драматурги Корнель, Расін та Мольєр, поет Лафонтен.

П´єр Корнель (1606-1684) творив у часи зльоту французького абсолютизму. Провідною темою його драматургії стало уславлення героя-громадянина, який жертвує усім в ім´я обов´язку. Найкращими трагедіями Корнеля вважаються "Сід", "Горацій", "Цинна", "По-лієвкт". Так, сюжет "Сіда" базується на мотивах середньовічного іспанського героїчного епосу. Головним героєм твору є дон Родріго Діас де Бівар, якого супротивники-маври прозвали Сідом (паном, господарем). Вбивши на двобої батька своєї нареченої Хімени, він стає її ворогом. Обов´язок вимагає від дівчини помститися за батька. Лише подвиги Родріго, який врятував Іспанію від ворожої навали, - та особисте втручання короля приводять до щасливої розв´язки.

У другій половині XVII ст. загострюються суперечності абсолютистського ладу. Віра у розумність монархії похитнулася. Саме в цей час починає творити другий французький трагік Жан Расін (1639-1699). Найвідомішими його творами є "Федра", "Андромаха", "Британік", "Гофолія". Провідним тут також був конфлікт почуття та обов´язку.´ Але якщо раніше обов´язок завжди виходив переможцем у цій боротьбі, то у творах Расіна все частіше перемагає почуття. Причому почуття не високе, як у Сіда та Хімени, а руйнівне, темне. Воно примушує Федру шаленіти та втрачати розум. Вона обмовляє свого пасинка Іполіта, який не відповідає на її почуття. Юнак гине, проклятий батьком Тезеєм, але гине й цариця Федра, яка забула свій обов´язок перед чоловіком, піддавшися злочинному почуттю. У полоні пристрастей перебуває й герой "Британіка" імператор Нерон, який нехтує своїм обов´язком государя. Злочинним шляхом він намагається заволодіти нареченою свого зведеного брата Британіка Юнією, наказавши отруїти суперника.


Лекція 13

Тема: Художня культура епохи Просвітництва

План

1. Витоки та основні засади Просвітництва.

2. Стильові і жанрові особливості мистецтва ХVІІІ ст.


Література

1. Культурологія: Навчальний посібник / За ред.   Т.Б.Гриценко. – Київ: Центр навчальної літератури, 2008. − С.149-161.


1. Переломним моментом в історії людства вважається ХVІІІ ст., коли розгорнувся інтелектуальний соціально-політичний рух, який назвали Просвітництвом. Термін «просвітництво» використовують Вольтер, Гердер, остаточно ж він закріплюється після статті І.Канта «Що таке Просвітництво?» (1874).

У широкому значенні під цим терміном розуміють просвіту широких верств населення, прилучення їх до культури, наук, мистецтва. У вужчому, історико-культурному значенні цей термін використовується для означення ідейного руху, що розгорнувся у країнах Європи під гаслом подолання закоснілих форм соціально-політичного, соціально-економічного і соціокультурного життя в ім’я ідеї всебічного соціального прогресу.

Хронологічно – це приблизно друга половина XVII - XVIII ст. Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в другій половині ХVІІ ст. під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині ХVІІІ ст., а завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна революція.

Англія, Франція, Німеччина – провідні країни, діючі у європейському культурному просторі, їм належать головні досягнення епохи Просвітництва.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, справедливості, рівності. Просвітництво в різних країнах мало специфічні відмінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим в культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

^ Французьке Просвітництво, що визначилось, насамперед, своєю ідейно-організаційною завершеністю, послідовністю, висунуло ідеї буржуазної демократії. Спираючись на теоретичні положення Джона Локка (1632–1704) – видатнго англійського філософа-матеріаліста, просвітителя, засновника ідейно-політичної доктрини лібералізму, який розробив емпіричну теорію пізнання, просвітники висунули ідею свободи, свободи слова, совісті, друку, рівності, вільної праці на благо суспільства, розумного егоїзму та всебічного розвитку особистості, що знайшли втілення у «Декларації прав людини і громадянина» (1789).

Найвидатнішим діячем французького просвітництва був ^ Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694–1778). Усе ХVІІІ ст. називали «століттям Вольтера». Він залишив після себе колосальну як за обсягом (понад 70 томів творів), так і за широтою жанрової палітри творчу спадщину. Він писав у всіх жанрах – трагедії, вірші, історичні твори, філософські романи, сатиричні поеми, політичні трактати і статті.

Вольтер в основу теорії суспільного прогресу поклав ідею просвітління людського розуму, яке перебуває в постійному протистоянні з невіглаством та забобонами. У своїх творах Вольтер критикував клерикалізм, лицемірство офіційної церкви та її слуг, висміював позірне святенництво та релігійний фанатизм.

Поруч із Вольтером “патріархом” раннього французького Просвітництва справедливо називають письменника, публіциста і філософа Шарля Луї Монтеск’є (1689–1755). Беручи за зразок Англію, що пережила буржуазну революцію, він у своїй праці «Роздуми про причини величі римлян та їхнього занепаду» (1734) пропонував обмежити монархію конституційними установами й законодавчими діями двопалатного парламенту, підносячи ідеали римського республіканізму та стоїцизму, розвивав учення про залежність юридичних норм держави від типів державного устрою – республіканського, монархічного чи деспотичного. У своїх творах він піддав критиці феодально-абсолютистський лад Франції, сформулював ідеї політичної та громадянської свободи, поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Не меншу відомість отримав інший співвітчизник Вольтера Жан-Жак Руссо (1712–1778), ідеолог революційної дрібної буржуазії. Він став автором особливої світоглядної системи поглядів, яку було на його честь названо руссоїзмом. На думку Руссо, цивілізація не лише не дала людям щастя, а, навпаки, примножила їх вади.

Мистецтво революційної пори, яскрава сторінка світової художньої культури, логічно вписалося в художній контекст Просвітництва, з яким генетично пов’язане основними своїми ідеями.

Аналіз мистецтва епохи Просвітництва є перш за все розглядом французької художньої спадщини – яскравої, складної й самобутньої. У ній дістали розвиток усі ті процеси, що характеризували вступ європейських країн у нову епоху. У другій половині ХVІІ – першій половині ХVІІІ ст. європейська культура розвивалась під безпосереднім впливом двох революцій – Англійської та Французької. Революційні події наклали відбиток на творчість філософів, публіцистів, літераторів того часу. У роки Реставрації відроджується світський напрямок у літературі, музиці та образотворчому мистецтві, який в попередній період пригнічувався пануванням пуританської нетерпимості й суворої релігійної моралі.

Одним із наймогутніших засобів для цілей Просвітництва стала література, яка посіла провідне місце в системі видів мистецтва. Для літератури того часу характерне поглиблене осмислення дійсності, вироблення та розповсюдження нових жанрових форм, головною з яких став роман.

Жоден із представлених напрямів (класицизм, реалізм, сентименталізм) не міг стати єдиним виразником свого часу, відображаючи його по-своєму. Та всіх їх поєднувало прагнення наблизити літературу до життя, зробити її дійовим чинником формування суспільної моралі. Тому вона мала публіцистичний характер, несла високі громадянські ідеали, пафос утвердження позитивного героя.

Якщо у Франції Просвітництво послуговувалось засобами класицизму (О.Поп, Вольтер), то в деяких країнах виникає інший стильовий напрям, що дістав назву просвітницького реалізму (Д.Дефо, Д.Дідро, А.-Ф.Прево, Г.-Е.Лессінг), якому притаманні інша проблематика, своєрідна стилістика і поетика та течія сентименталізму (С.Річардсон, Л.Стерн, Ж.-Жак Руссо).

Суть реалізму полягає в зображенні характерів у їх взаємовідносинах з суспільством, а також в аналізі структури самого суспільства, його рушійних сил. У найдовершенішому вигляді просвітницький реалізм ми зустрічаємо в англійській культурі ХVІІІ ст. Англія вже з середини ХVІІ ст. стала на шлях капіталістичного розвитку. Тут сталися серйозні зрушення в суспільстві. Провідну роль починає відігравати – буржуазія. Її представники хотіли бачити у творах літератури та мистецтва зображення реалій повсякденного життя.

На службу Просвітництву була поставлена велика сила впливу, притаманна театрові. Філдінг, Гольдоні, Бомарше, Шіллер писали для демократичного глядача, зі сцени виносили вирок феодальному світові. Та, вихваляючи енергію, цілеспрямованість, міць людини нової епохи, вони не ідеалізували буржуа, використовуючи навіть злу пародію. Відкриттям ХVІІІ ст. стала міщанська драма, великого розквіту досягла комедія. Важливим було ХVІІІ ст. і для розвитку реалізму. Вимоги життєвої правди, глибокого пізнання людської природи знаходили вирішення в різних жанрах, у різних авторів.

Панівні тенденції у культурному розвитку Європи того часу звертають нашу увагу на Францію, батьківщину Вольтера, Дідро, Руссо, котрі уособили дух Просвітництва. Декілька поколінь мислителів і письменників формувалися під впливом ідей Вольтера. Життя письменника, філософа-Вольтера, стиль його мислення, світосприймання, система поглядів, особливості таланту зробили його символом передової думки свого часу. Він вважався першим поетом Франції ХVІІІ ст.

Загальну увагу до себе Вольтер привернув пропагандою прогресивної соціальної системи й передової філософії в книгах «Філософські листи» та «Основи філософії Ньютона». Авторитет провідного майстра слова закріплюється за ним великим успіхом історичних праць, пронизаної ідеями просвітницького абсолютизму історичної поеми “Генріада”, знаменитої поеми “Орлеанська діва”, що розвінчувала церковне трактування історичного прототипу. Минуле під пером письменника й філософа набуло чітко окреслених рис сучасності.

Офіційного визнання в літературі Вольтер досягає як драматург (“Едіп”, “Брут”,”Заїра”, “Смерть Цезаря”, “Фанатизм, або Пророк Магомета”), творець просвітительського класицизму, відмінного від класицизму ХVІІ ст.

Авторитет Вольтера як письменника, психолога, філософа культури й історії був величезним, вплив всеосяжним і довгочасним. Його ідеї великою мірою визначили ідеологічну палітру Великої французької революції, яка вшанувала його па’мять величним постаментом, складеним із каміння зруйнованої Бастілії над могилою письменника в Пантеоні.

Віддали свої яскраві таланти відкриттю нових шляхів розвитку людства, культури, літератури – французькі філософи-матеріалісти, письменники – Дені Дідро (1713–1784) й Жан Жак Руссо (1712–1778). Продовжуючи діяльність Вольтера, Дідро у творах “Лист про сліпих на науку зрячим”, “Розмова Д’Аламбера з Дідро” відкинув компромісну деїстичну версію про існування Бога як конструктора розумного устрою природи і став на позиції матеріалізму й атеїзму. Естетичні погляди Дідро мали надзвичайне значення для розвитку європейського мистецтва, зокрема літератури.

Руссо був представником радикального крила французького Просвітництва. Над усе автором ставиться моральна позиція героя, що гартується в зіткненні з дійсністю, з носіями протилежних поглядів, у конфлікті нового й старого. Це новаторське зображення людського характеру як арени боротьби суперечностей, добра і зла, стали епохальним досягненням європейського сентименталізму. Людина у Руссо – істота складна, суперечлива, здатна вступати у внутрішню боротьбу сама з собою.

^ Література Просвітництва створила такі жанри як роман, філософська повість, казка, сімейна і філософська драма, піднесла естетичні цінності, демократизувала літературу, наблизивши мистецтво слова до широких верств суспільства.

^ Просвітницький реалізм вивів на перший план героїв з демократичного середовища, показав їхню боротьбу за існування, за визнання в суспільстві, за утвердження почуття гідності.

З ідеологією та практикою Просвітництва тісно був пов’язаний енциклопедизмдуховно-інтелектуальний та освітній феномен європейської культури другої половини ХVІІІ ст. Енциклопедистами називали осіб, які входили до складу колективу авторів французької “Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв та ремесл” (1751–1780), опублікованої в 35-ти томах тексту з ілюстраціями. Дідро був головним редактором і натхненником “Енциклопедії”. Попри усі непорозуміння між багатьма видатними ученими, філософами, публіцистами, він зумів їх об’єднати і залучити до співпраці: Вольтера, Монтеск’є, Руссо, Тюрго, Гельвеція, Гольбаха, Ж. д’Аламбера, Дюкло, Бюффона, Доббантона і багатьох інших.

^ Отже, духовна культура Просвітництва була складною і водночас важливим етапом в розвитку світової культури. Епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, але й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, композиторів, художників, архітекторів людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні.


^ 2. Стильові і жанрові особливості мистецтва ХVІІІ ст.

На ХVІІІ ст. припадає виникнення нових художніх напрямківрококо і романтизму та утвердження класицизму. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва, але, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві.

Стиль рококо був продовженням стилю бароко в мистецтві. Виник на початку XVІІІ ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVІІІ ст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Цей стиль був досить популярним у феодально-аристократичних колах французького двору, хоч стилістично наближений до бароко. Деякі мистецтвознавці вважають, що рококо – це відгалуження пізнього бароко, що втратив монументальність великого стилю. Проте рококо склався у власну закінчену стильову систему, яка частково наслідувала бароко, але більше видозмінила його.

Рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне та інтимне, щире, пов’язане з побутом людини. Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. Світ мініатюрних форм рококо знайшов свій найбільший вияв у посуді, бронзі, меблях, порцеляні, шпалерах, оформленні інтер’єру. Мистецтво рококо побудовано на асиметрії, грі уяви. Сюжетна тематика часто еротична, любовна. Історичні, міфологічні, біблійні чи жанрові мотиви подано через призму кохання. Однак за зовнішньою легковажністю цього стилю відчувається потяг до сентименталізму, зображення тонких почуттів, інтерес до особистості та пошуку життя.

Живопис. Основоположником рококо у живопису можна вважати Жанна Антуана Ватто (1684–1721), який був вихідцем із простого середовища. Він любив побутовий жанр, копіював полотна голландців, багато малював з натури, був зачарований живописом Рембрандта і Рубенса. Картина «Відплиття на Каферу» – перша з серії «галантних святкувань», що відображають основні риси манери художника з її підкресленою театральністю. Сам живописець брав участь у театральному житті свого часу і частково в маскарадах. Чутливий до норову і способу життя сучасників, створив свій шедевр – велике полотно «Лавка Жерсена».

Основною темою полотен стають «галантні святкування», світ безтурботного життя, які зображаються з вишуканою грацією. («Венеціанські свята», «Розмова в парку»).

Справжнім представником французького рококо вважають Франсуа Буше (1703–1770). Писав портрети, серед яких широко відомий «Мадам де Помпадур». На замовлення Королівського двору виконав чотири алегоричних композиції для Версаля. Уже прославленим майстром отримав важливі замовлення на роботи для оздоблення королівських резиденцій і оперного театру.

Художник широкого творчого діапазону, він писав картини, робив панно, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, ескізи костюмів тощо. Теми творів різноманітні – релігійні, міфологічні, пейзажі.

Продовжувачем творчості Ватто і Буше був Жан Оноре Фрагонар (1732–1806). На його формування вплинув живопис Шардена і Буше, свідченням цього є роботи, виконані з великою легкістю. Деякий час жив в Італії, вивчав великі барочні живописні цикли, робив ескізи пейзажів, які пізніше використовував для фону в своїх роботах. Повернувшись в Париж, починає роботу над серією полотен на чуттєві і галантні сюжети, а також над циклом “Пробудження кохання в серці дівчини”, виконаним на замовлення Дюбаррі для павільйона Лувесьєн.

Він збагачує загальну тенденцію введеням еротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, багатством фантазій. («Поцілунок крадькома», «Щасливі можливості гойдалок»).

Жорстка уніфікація та регламентація канонів живопису Франції другої половини ХVІІ ст. призвели до утворення певного мистецького вакууму. Не було жодного визначного художника, який досяг би рівня Н.Пуссена. Проте з середини ХVІІІ ст. європейське мистецтво знову звернулося до класики, але на новій ідейній основі. Нею стала ідеологія Просвітництва.

На хвилі суспільного піднесення та формування нації у Франції ХVІІ ст. при королівському дворі виник новий стиль класицизм і звідти розповсюдився серед аристократичних кіл Європи. У ХVІІІ ст. класицизм оголосив війну пишному бароко й рококо в літературі й мистецтві. Історичним грунтом класицизму був абсолютизм, який сприймався тоді як гарант стабільності, миру, злагоди. Це давало митцям привід бачити в державі уособлення розуму нації, завдяки чому служіння державі та її символу, королю, сприймалося як найголовніший обов’язок кожного, як виконання громадського обов’язку, що лежить вище за особисті інтереси. Держава підтримала, а згодом і оголосила класицизм офіційним художнім методом.

Класицизм напрям у європейській літературі і мистецтві ХVІІ – початку ХVІІІ ст., суть якого полягала в наслідуванні мистецтва та літератури стародавньої Греції і Риму у дотримуванні системи суворих правил відтворення дійсності. Цей стиль послідовно розвивав не тільки традиції античності, але й епохи Відродження. Його ідейним підгрунтям став раціоналізм, що спирався на філософську систему Рене Декарта. Предметом мистецтва у класицизмі проголошувалося тільки прекрасне, піднесене. У творах мистецтва звучать ідеї свободи, утверджуються права особи. Класицизм перестає бути замкненим, ізольованим художнім явищем й тісно стикається з бароко, рококо, сентименталізмом, народною культурою різних європейських країн. Ця взаємодія і взаємовплив значно збагатили класицизм, зробили його вільнішим від умовностей і жорстких нормативів.

Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму зовсім не цікавилося сучасністю, реальними людьми та їхнім побутом, а тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, грунтуючись на вивченні античної поетики і мистецтва, що містять у собі немовби абсолютну естетичну норму. Теоретики класицизму створили систему класичних канонів для театру, літератури. живопису.

Класицизм приніс свої найзначніші плоди в культурі Франції та цілої Європи, яка почала активно наслідувати французький досвід.

Передвістям французького класицизму в образотворчому мистецтві був Жорж де Латур (1593–1652).

Засновником класицистичного напряму у живопису був французький художник Ніколя Пуссен ((1594–1665). Він не мав багато учнів, проте йому вдалося створити власну школу живопису. Теми його полотен: міфологія, історія, біблійні сюжети “Тріумф Давида”. Герої його картин – люди сильних характерів, величних вчинків, високого почуття обов’язку перед суспільством і державою.

Найкраще у Пуссена – його пейзажі. Пуссен – творець класичного ідеального пейзажу в його героїчному вигляді. Він створив чудовий цикл “Пори року”. Мистецтво Пуссена – це мистецтво значної думки та яскравого духу. Митець обирає такі сюжети, які надають йому можливість показати героїчні та зразкові характери.

Продовжувачем класицизму в живопису був Клод Лоррен (1600–1662). Головна тема його творів – це велич природи. Він малював море, античні руїни, краєвиди з постаттями людей. Клод, як і Пуссен, зобразив чотири пори року. Це був неперевершений колорист свого часу.

У XVІІІ ст. в європейському мистецтві зароджується неокласицизм. Неокласицизмтечія в літературі та мистецтві ХVІІІ – початку ХХ ст., що базувалася на стилізації зовнішніх форм античного мистецтва, італійського Відродження і частково класицизму.

У мистецтві неокласицизм пов’язаний із англійським живописцем Уільямом Хогартом (1679–1764). Картини писав олією, часто живописні роботи відтворював в гравюрах. Розмножені в серіях естампів, твори Хогарта мали великий успіх. Він створив цикли: Кар’єра проститутки”, “Модний шлюб”, “Кар’єра марнотрата з шести, восьми композицій, пов’язаних загальним сюжетом. Це був єдиний художник англійського Просвітництва і перший живописець-просвітитель у Європі.

Ідейним натхненником неокласицизму був Йоганн Іоахім Вінкельман (1717–1768)засновник історії мистецтв як науки, автор праць з античного мистецтвознавства, що отримали європейське визнання. Художнім кредо неокласицизму стало гасло “архітектура, що говорить”. У мистецтві цього напряму переважали прості, лаконічні, геометричні правильні форми, простежувався зв’язок з реалізмом, що найсильніше виявилося в творчості французького художника Жана-Батіста-Сімеона Шардена (1699–1779). В Італії і Франції та частково в Німеччині неокласицизм існував поряд з рококо. На відміну від класицизму, в моду ввійшло не лише мистецтво Риму, а й Еллади. У стилі неокласицизму побудована площа Згоди в Парижі та Малий Тріанон у Версалі архітектора Ж.-А.Габріеля (1698–1782). Найбільшою спорудою неокласицизму стала церква св. Женев’єви у Парижі, яку в роки Французької революції переіменували на Пантеон.

У Росії неокласицизм не розвинувся в стильову систему. Риси рококо оригінально переплелися з класицизмом. Російський класицизм став однією із самобутніх і яскравих сторінок європейського мистецтва. З’явившись у ХVІІІ ст., він набув довершення в ХІХ ст. Видатними представниками російського класицизму ХVІІІ ст., в архітектурі були В.Баженов, М.Казаков, у скульптурі – М.Козловський, Ф.Шубін, Ф.Щедрін, Е.Фальконе та ін., у малярстві – І.Нікітін, Ф.Рокотов, Д.Левицький, В.Боровиковський та ін.

Романтизм як напрям у європейській літературі і мистецтві зародився в Німеччині у ХVІІІ – на початку ХІХ ст. на основі осмислення уроків Французької революції. Для романтизму властиві духовний порив, піднесення над реальністю, інтуїтивно-почуттєве світосприйняття. Це зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Романтикам було властиве глибоке розчарування в реальній дійсності, в наслідках антифеодальних революцій, в можливостях існуючої цивілізації. Вони боролися проти канонів класицизму. Разом з тим однією з найхарактерніших рис романтизму є пристрасна, всеохоплююча жадоба нового, почуття необхідності радикального оновлення світу. Романтики прагнули до усього незвичайного. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості, увага до внутрішнього світу людини. Романтики пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи регламентацію в мистецтві, його уніфікацію. Вони тяжіли до всього, що стояло “над прозою життя”, ставило митця над “сірою повсякденністю”. Подібно до того, як класицисти вважали нормою та зразком мистецтво античності, романтики орієнтувалися на мистецтво середніх віків і Нового часу, відмінного від класицизму.

Живопис ХVІІІ ст. поступався за драматизмом і масштабністю живопису ХVІІ ст. Найбільші здобутки живопису пов’язані з творчістю вищезгаданих художників: Ж.-А. Ватто, Ф. Буше, Ж.-О. Франагора Ш.-Л. Давіда у Франції, Хогарта і Д.Рейндольса в Англії.

Романтизм є характерним для творчості іспанського генія Франсиско Хосе де Гойї (1746–1828). Він став не тільки одним з найвеличніших живописців і графіків Іспанії, але й суттєво вплинув на все європейське мистецтво ХІХ і ХХ ст.

Гойя був першим живописцем двору Карлоса ІV, але зображував сім’ю короля (“Сімейство короля Карлоса ІV”) зі злою насмішкою; він був придворним художником за Жозефа Бонапарта – ставленика Наполеона, він створив графічну серію “Страхіття війни” про спротив окупантам і потрясаючу картину “Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 року”; він таврував інквізицію, жорстоко знущався над забобонами. Гойя малював картини, які оспівували іспанський народ, прославляли його красу і моральну силу, мужність і патріотизм.

У першій половині творчого життя Гойя займався тільки живописом. Він був неперевершеним живописцем, блискучим колористом, намагався наслідувати Веласкеса. Перше визнання йому принесли роботи, виконані в стилі рококо, – картони для шпалер (тобто тканих картин). Над серіями шпалер Гойя працював у 1770-х і 1780-х рр. Він брав для них різноманітні сюжети: тут були нищі, стражники, контрабандисти, мотиви маскараду.

Ставши відомим і модним придворним живописцем, Гойя писав дуже багато портретів, не відмовлявся і від церковних замовлень, побутових тем – “Сім’я герцога Осуни” (“Молочниця з Бордо”).

У середині 80-х років Гойя виконав (поки що тільки для себе) серію рисунків, які назвав Капрічос”, тобто капризи, фантазії. У 1799 р. мадридська газета представила колекцію гравюр на примхливі теми, вигравіруваних в техніці офорту та акватинти. Йому чудом вдалося уникнути інквізиції. Коли художник працював над “Капрічос”, йому було вже за п’ятдесят, був хворим, глухим, але він став художником і людиною нового типу, нового віку – віку пробудження розуму. Ця колекція згодом перетворилася на шедевр іспанської гравюри та на один з найважливіших витворів світового мистецтва. Колекція складається з 80 естампів, підписаних знизу. З самого початку свого існування “Капрічос” зробили вирішальний внесок у популяризацію творів автора та розуміння його світобачення.

Архітектура. В архітектурі найяскравішим зразком класицизму залишається ансамбль Версальського палацу, збудований в 1668–1689 рр. за наказом французького короля Людовіка ХІV. Архітектори цієї пам’ятки – Жюль Ардуен-Мансар та майстер садово-паркового мистецтва Андре Ленотр. Основні споруди Версаля нагадували своїми формами давньоримські будівлі з величезними колонами, портиками, скульптурами. Версальський парк, як і весь ансамбль, – це програмний твір. Це регулярний парк: у ньому все вивірено, розкреслено на алеї, визначено місця для фонтанів та скульптур. Загальна його довжина – близько трьох кілометрів.

У стилі класицизму було зведено Будинок та Собор Інвалідів, Вандомську площу та Площу Перемог у Парижі, відновлюються роботи в Луврі.

У голландській архітектурі, починаючи із середини ХVІІ ст. відбувається крутий поворот до класицизму. Основні принципи класицизму – ментальність, наслідування античним зразкам, нормативість творчості, раціоналізм, моралізаторство. Голландські зодчі другої половини ХVІІ ст. створили новий тип патриціанського житлового будинку з фасадом, прикрашеним строгими пілястрами і фронтоном. Цей тип будови залишався зразком для подібних споруд протягом всього ХVІІ ст. і початку ХVІІІ ст.

Література. Задавала тон новому напряму і література. Творчість таких видатних письменників епохи як Корнель, Расін, Мольєр підкоряє гострим відчуттям значущості проблем “людина і суспільство”, установкою на гармонію душею окремої людини і навколишнім життям.

У літературі утверджувалась ієрархія жанрів, які поділялися на високі (трагедія, епопея, ода) та низькі (комедія, сатира, байка). Кожен жанр мав свої канони та чіткі межі, що не допускали їх змішування. Провідне місце в цій ієрархії належало трагедії. Трагедії Корнеля та Ж.Расіна, байки Ж.Лафонтена, сатира Н.Буало, комедії Мольєра не лише намагалися вирішити суспільні конфлікти в ідеальній сфері античності, а й переносили їх у зону тогочасних соціально-етичних, моральних колізій, що спричинило розвиток реалізму. Найбільше це стосується творчості Мольєра, яка поєднала різні ідейно-художні течії, визначивши подальший розвиток літератури. Комедії Мольєра перестали бути “низьким” жанром. Його найкращі п’єси за тематикою, філософським, психологічним та моральним звучанням досягли рівня трагедії. З кінця ХVІІ ст. класицизм вступив у смугу занепаду, відродившись в епоху Просвітництва.

Англійські письменники створюють особливий жанр роману, який отримав назву просвітницького. Героями таких романів були звичайні люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразки просвітницького роману дали Д.Дефо, Д.Свіфт, С.Річардсон, Г.Філдінг.

Одним з найвідміших письменників цієї доби був англієць Даніель Дефо (1660–1731). Популярні твори: “Робінзон Крузо”, “Молль Флендерс”, “Історія полковника Джека”, “Капітан Сінгльтон” принесли автору світову славу і визнання. У “Робінзоні Крузо” прозвучала тема розумного егоїзму, активної, життєстверджуючої позиції, необмежених людських можливостей та їх реалізації. Автор твору переконливо доводить, що з найбезнадійніших ситуацій завжди є вихід, але для цього потрібно докласти власних зусиль, неабиякої праці, стійкості, мужності, бути впевненим у своїй силі та розумі.

Іншого англійського письменника і політичного діяча Джонатана Свіфта (1667–1745) роман “Мандри Гулівера” у світі читача користувався необмеженою популярністю. Під виглядом казкових подорожей свого героя він висміяв вади сучасного йому англійського суспільства, чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість.

Творчість великого шотландського поета Роберта Бернса (1759–1796) здобула визнання за життя. У своїх поезіях він змалював образи селян, виступав проти соціального й національного гніту – Був бідний фермер батько мій”, “Веселі жебраки”. Частина його творів періоду Французької буржуазної революції пройнята революційними настроями – “Дерево свободи”, “Чесна бідність”.

У романах Антуана-Франсуа Прево (1697–1763) бурхливі людські пристрасті стикалися зі звичайними обставинами життя – матеріальними, сімейними, через що переживання ставали не абстрактними, як у класичних творах, а реальними, злободенними. Водночас А.-Ф. Прево порушив канони просвітницької літератури. Він не лише вивів на сцену жертв станових забобонів, соціальних умов життя, а поглибив людську драму внутрішніми психологічними чинниками, насамперед якостями характеру (“Записки знатної людини”, “Історія кавалера де Гріє та Манон Леско”).

Важливу роль у розвитку німецького Просвітництва відіграли видатний поет і мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749 – 1832), великий поет Йоган Фрідріх Шіллер (1759 – 1805), філософ і письменник Йоган Готфрід Гердер (1744 – 1803), Г.Форстер (1754 – 1794) та К.Шубарт (1739 – 1791). Усі вони утверджували тенденцію до реабілітації людської чуттєвості, поєднуючи з цим поняттям ідеал громадянської пристрасті. Йоган Готфрід Гердер, зокрема, зробив установку на емоційне начало в мистецтві наріжним каменем естетичної теорії. Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному. образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри динамічного мистецтва. Вони виступали проти деспотизму, за справедливість та свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття. Це положення увійшло в європейську естетичну думку.

Саме такі риси характеру властиві героям творів Шіллера – одному з основоположників німецької класичної літератури. Він є автором багатьох ліричних віршів, балад, драм, пройнятих волелюбними мотивами, ідеєю братерства, боротьби народів проти поневолення. У драмі “Розбійники” в образі Карла Моора автор втілив прагнення до свободи, утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків. У драматичному творі “Вільгельм Тель” возвеличено швейцарського народного героя, борця за незалежність та свободу країни з-під австрійського гніту. В “Оді до радості“ поет виступив проти тиранії та гноблення, за братерство і єдність народів.

Найвидатнішим представником епохи Просвітництва у німецькій літературі був Гете. Творчість Гете виявила найважливіші тенденції та суперечності епохи. Глибоко зрозумів значення Французької революції. Він, як великий гуманіст, вірив у творчі можливості людини, негативно ставився до будь-якого насилля. Це знайшло яскраве відображення у його всесвітньо відомому творі, драматичній поемі Фауст”. Понад півстоліття працював Гете над цим твором, другу частину якого закінчив за рік до смерті.

У літературі ХІХ–ХХ ст. Фауст є символом титанічної творчої праці, невтомного шукання істини й боротьби за свободу людського духу.

Музика. Висока хвиля суспільного руху ознаменувалася характерними змінами в усіх видах мистецтва, яке через епоху бароко й “старого” класицизму прийшло спочатку до ряду нових “проміжних” течій, а потім до революційного класицизму ХVІІІ ст. Найбільш чутливою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм тематики, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різні контрасти. У результаті народжуються великі циклічні форми, опери, ораторії.

У вокальну та інструментальну твочість проникає народна пісня, масові жанри активно впливають на симфонічні й оперні твори.

Передкласична доба (так її називають, оскільки вона передує віденській класиці) охоплює майже століття – від кінця ХVІІ до кінця ХVІІІ століть. Це період бурхливого розквіту всіх музичних жанрів у великих європейських країнах, музична культура яких набуває дедалі виразніших національних рис.

Найвидатнішими представниками передкласичної італійської музики були Джованні Баттісту Перголезе (1710–1736), який написав 14 опер, багато вокально-інструментальних і камерних творів; Джованні Паізієлло (1740–1816) – автор ”Сивільського цирульника” та Доменіко Чімароза (1749–1801) – автор “Таємного шлюбу”.

Італійська передкласична музика дала багатий ужинок і в галузі інструментальної, камерної та оркестрової музики – Антоніо Вівальді (1678–1741), Джузеппе Тартіні (1692–1770). Італія дала світові Доменіко Скарлатті (1685–1757) – геніального клавесиніста ХVІІІ ст.

Найвидатніший представник передкласичної французької музики – Жан-Філіпп Рамо (1683–1764).

Перш ніж музика прийшла до узагальнюючого стилю віденських класиків в особі Гайдна, Моцарта і Бетховена, у ХVІІІ ст. виникло кілька так чи інакше пов’язаних із Просвітництвом “молодих” стилів, що формували смаки суспільства. Їхня спільна мета – стильове полегшення, відмова від релігійної тематики, складних концепцій, декоративної пишності. Раннім представником цієї школи, просвітницького класицизму ХVІІІ ст., з його громадським пафосом, героїкою, ідейно насиченими образами, був Хрістоф Віллібальд Глюк (1714–1787). Автор оперної реформи, підготовленої ідеями естетики Просвітництва. Вона, на його думку, повинна торкнутися, головним чином, опер-серіа, які необхідно позбавити надмірностей і пишнот вокальної віртуозності, встановивши при цьому співвідношення між драматичною дією і музикою, зливши гармонійно воєдино слово, музику й жест. Його мистецтво близько стоїть до трактування в живописі античних сюжетів і характерів напередодні Великої французької революції.

Багата обсягом, різноманітна жанрами творчість видатного композитора-новатора Йозефа Франца Гайдна (1732–1809), одного з основоположників віденської класичної школи. Велике історичне значення митця не тільки в тому, що він удосконалив і утвердив класичний тип симфонії і квартетів, а в тому, що він був і засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру. П.І.Чайковський сказав, що якби не було Гайдна, то не було б ні Моцарта, ні Бетховена, він обезсмертив себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії.

Наступний геніальний представник культури епохи ПросвітництваВольфганг Амадей Моцарт (1756–1791). Творчість Моцарта – вершина європейської музики ХVІІІ століття. Важко навіть підібрати відповідні слова, щоб ними передати подив, захоплення, схиляння поколінь перед творчим подвигом цього феноменального музичного творця.

Твори великого новатора сповнені глибокого філософського та ідейно-емоційного змісту. Його музичні образи формуються в широкому діапазоні,– від інтимних або трагічних, скорботно-патетичних, сповнених лірико-філософських роздумів частин до наповнених по вінця життєдайним і радісним торжеством фіналів; від патетичного благоговіння до незламної волі в боротьбі, до героїки й титанічної могутності у переборенні страждань.

Багата творчість Людвіга ван Бетховена (1770–1827) дуже різноманітна за жанрами і тематикою. Це опери, дев’ять симфоній, тридцять дві сонати для фортепіано, сімнадцять струнних квартетів, п’ять фортепіанних концертів, десять сонат для скрипки й фортепіано, концерти для скрипки з оркестром, двадцять три збірники варіацій для фортепіано, численних пісень, арій, пісенних обробок, ораторій тощо.

У сфері музичної культури остаточно запанувала опера, яка стає справжнім синтезом мистецтв (музика, костюми, декорації, бутафорія тощо). Поряд з оперою розвиваються й інші великі вокально-інструментальні форми – кантата, інструментальний та сольний концерт.

Творча спадщина трьох геніальних представників віденської класики постійно засвідчує свою непорушну життєздатність.

^ Отже, європейська культура ХVІІ– ХVІІІ ст., яка розвивалася на засадах раціоналізму та просвітництва, виробила нові методи, засоби наукового пізнання та освоєння навколишнього середовища, сформувала світогляд, вільний від феодальних забобонів, ідейно підготувала революційні зрушення в Західній Європі, що найповніше виразилося в ідеалах Французької революції, виробила нові засоби художньо-мистецького відображення навколишнього світу.

Лекція 14

Тема: Художня культура Європи ХІХ століття

План
^

І.1. Світоглядні засади європейської культури ХІХст.




Сторінка8/22
Дата конвертації07.01.2013
Розмір4,87 Mb.
ТипЛекція
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи