В. О. Ріяка (керівник авт кол.), B. C. Семенов, М. В. Цвік та ін.; За заг ред. В. О. Ріяки. К.: Юрінком Інтер, 2002. 512 с icon

В. О. Ріяка (керівник авт кол.), B. C. Семенов, М. В. Цвік та ін.; За заг ред. В. О. Ріяки. К.: Юрінком Інтер, 2002. 512 с



Схожі
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
ББК 67.300я73 К65

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 1/11-2514 від 26 липня 2002 p.)

Рецензенти Ю.М.

ТОДИКА, доктор юридичних наук, професор;

О.Н. ЯРМИШ, доктор юридичних наук, професор

Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О. Ріяка (керівник авт. кол.), B.C. Семенов, М.В. Цвік та ін.; За заг. ред. В.О. Ріяки. — К.: Юрінком Інтер, 2002. - 512 с.

ISBN 966-667-067-4

Пропонований навчальний посібник складається з двох частин — Загальної та Особливої. Відповідно до навчальної програми з конституційного права зарубіжних країн у Загальній частині розкриваються поняття конституційно-правового регулювання. Характеризуються устрій та державна політика, політичні партії та партійні системи, політичні режими, державний устрій, форми правління, вищі та місцеві органи влади та ін. В особливій частині розглядаються питання конституційного права окремих країн світу, які належать до різних правових систем сучасності.

Призначений для студентів, аспірантів, викладачів юридичних вузів і факультетів, а також працівників органів державної влади.

ББК 67.300я73

ISBN 966-667-067-4

© Колектив авторів, 2002 © Художнє оформлення Юрінком Інтер, 2002

Вступ

Навчальний курс "Конституційне право зарубіжних країн", разом з курсами "Теорія держави та права", "Історія держави та. права", "Конституційне право України", складає основу підготовки фахівця-юриста. Конституційне право, сформоване навколо Конституції, є системою правових норм, яка регулює, перш за все, основи устрою суспільства, держави та правове становище людини.

Тривалий час цей курс мав назву "Державне право зарубіжних країн". З позицій сьогодення присутність у назві терміну "конституційне" більшою мірою відповідає проблематиці, яка складає сутність та зміст даної дисципліни. Абсолютна більшість фахівців прихильна до того, що потрібно говорити про конституційне, а не про державне право1. Термін "державне право", вважає більшість авторів, веде до того, що, з одного боку, виникає можливість значно ширше тлумачити термін "державне право", а з другого — звузити це поняття. Так, у джерелах цієї галузі права можуть міститися норми, що не стосуються конституційного права (норми фінансового, адміністративного, сімейного, цивільного та ін.). Але часто різні терміни несуть в собі один і той самий зміст. Так, у Німеччині йдеться щодо "державного права", а у більшості країн світу (США, Франції, Росії) щодо "конституційного права".

За останні роки видано цілу низку підручників та навчальних посібників з конституційного права, більшість з яких мають аналогічну назву. Див.: Шапо-вал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник — К.: АртЕк, Вищ. шк., 1997. — 264 с; Алебастрова И.А. Конституционное право зарубежных стран. — М.: Юрайт-М., 2001; Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран: Учеб. пособие. — М.: Форум-ИНФРА-М, 1999. — 488 с; Конституционное право зарубежных стран: Учебник для вузов / Под общ. ред. В.М. Баглая, Ю.М. Лейбо, Л.М. Энтина - М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1999. - 832 с; Мишин АЛ Конституционное право зарубежных стран. — М., 1999; Чиркин В.Е. Конституционое прво зарубежных стран. — М.: Юрист, 1997. — 569 с; Иностранное конституционное право / Под ред. В.В. Маклакова. — М., 1997 та ін.

4 ,

Конституційне право, що закріплює Основні принципи та форми організації й функціонування державної влади, тісно торкається реального політичного життя. Істотні зміни в політичному житті нашої країни знайшли своє відображення в корінних змінах щодо трактування та розуміння природи і характеру конституційного права, що автори, виходячи з загальнодемократичної концепції забезпечення та захисту прав людини, критичних оцінок тоталітарних форм організацій державної влади, виклали у цьому посібнику.

^ ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 1. Поняття конституційного права зарубіжних країн

Конституційне право зарубіжних країн розглядається з трьох точок зору — в таких аспектах, як галузь права конкретних держав, як наука і як навчальна дисципліна у системі вищої юридичної Освіти.

§ 1. Конституційне право як галузь права в зарубіжних країнах

Конституційне право в кожній зарубіжній країні — це основоположна, фундаментальна галузь усієї національної системи права. Як і будь-яка інша галузь права, вона являє собою сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють економічну, політичну й соціальну основи держави; права та обов'язки громадян (підданих); форми правління, державного устрою; політичний режим; організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів державної влади й управління; виборче право і виборчу систему. Дані норми установлюються органами вищої державної влади і виражають волю пануючих у суспільстві соціальних верств. Такі правові норми закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.

Визначаючи предмет державного права як галузі в системі національного права, слід звернути увагу на те, що вся сукупність норм державного права розділяється на окремі групи норм — певні правові інститути із стійкою сукупністю однорідних норм, які регулюють конкретний вид суспільних відносин. Це зумовлює структуру державного права як галузі відповідної національної системи права.

Конституційне право як фундаментальна галузь права становить основи адміністративного, фінансового, цивільного, кримінального, екологічного права та ін.

^ Глава 1

Конституційно-правові відносини, їх предмет і склад. Конституційне право, як і будь-яка галузь національного права, має свій окремий об'єкт регулювання. Це усталена сукупність різноманітних суспільних відносин, які складаються у процесі здійснення державної влади, порядку її формування та взаємодії між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади. Дані відносини набувають правового характеру і перетворюються на конституційно-правові, оскільки вони врегульовані нормами конституційного права.

Суб'єктами конституційних правовідносин вважаються такі учасники соціальних зв'язків у сфері здійснення державної влади, які мають конституційну правосуб'єктність і відповідний правовий статус. Традиційно — це глава держави (президент, монарх, президія представницького органу влади); парламент, його палати, голови палат, депутати; уряд, прем'єр-міністр, міністерства, центральні відомства, міністри; органи конституційного нагляду, Конституційний Суд; місцеві органи влади та управління, муніципалітети; федеральні органи державної влади; громадяни (піддані).

Правовий статус суб'єктів конституційних правовідносин відзначається різноманітністю свого складу і широтою сфер правового регулювання. Насамперед необхідно згадати конституційні правовідносини, що складаються між центральними органами державної влади, наприклад між главою держави і парламентом, парламентом і урядом, між главою держави та урядом у випадках контрасигнатури прем'єром чи міністрами актів монарха чи президента; між главою держави, парламентом і урядом, з одного боку, та органами конституційного нагляду — з другого, у порядку опротестування останніми нормативно-правових актів, прийнятих згаданими центральними органами влади.

Значна кількість конституційних правовідносин існує у федеративних державах між союзом в особі його органів державної влади та окремими суб'єктами федерації, між окремими членами федерації тощо. Між центральними органами державної влади та муніципалітетами конституційні правовідносини складаються через здійснення "адміністративної опіки", внаслідок розпуску муніципалітетів, усунення від посади мерів, при вирішенні муніципальних спорів тощо.

Чільне місце посідають конституційні правовідносини між громадянами (підданими), з одного боку, та центральни-

Поняття конституційного права зарубіжних країн 7

ми органами державної влади — з другого, які виникають під час виборів, проведення референдуму чи плебісциту, при запровадженні у життя народної ініціативи. Не менш важливе значення мають конституційні правовідносини, що складаються між громадянами та муніципалітетами на виборах до органів місцевого самоврядування, при відкликанні членів муніципальних рад тощо.

Об'єкт конституційних правовідносин — це різного роду обставини, або фактичні умови, що потребують юридичного опосередкування. В юридичній науці під об'єктом правовідносин розуміють два його рівні (аспекти): безпосередній і зовнішній. Об'єктом конституційних правовідносин є те, на що спрямований правовий вплив у конкретному соціальному зв'язку. Даними об'єктами виступають воля і свідомість суб'єктів — учасників правовідносин. Наприклад, з появою правотворчих правовідносин важливо завжди повніше враховувати інтереси, волю і рівень свідомості суб'єктів, які беруть участь в обговоренні та прийнятті закону. Зокрема, у виборчому процесі результат багато в чому залежить від того, як враховуються інтереси, воля і свідомість виборців, рівень їхнього психічного стану.

До об'єктів конституційних правовідносин належать законодавча, установча, контрольна діяльність представницьких органів влади, правотворча діяльність уряду, вибори представницьких органів держави, референдум, порядок здійснення прав і свобод громадян, нагляд і контроль за місцевими органами влади та управління.

Розкриваючи сутність і зміст конституційних правовідносин, необхідно звернути увагу на те, що вони, на відміну від інших, завжди мають політичний характер, оскільки всебічно пов'язані з різноманітною діяльністю держави.

Отже, конституційні правовідносини, що складаються у порядку здійснення державними органами своїх повноважень, однозначно мають політичний характер. Саме така властивість конституційних правовідносин визначає їх фундаментальну природу й особливе місце в системі правовідносин.

^ Джерела конституційного права. Під джерелами конституційного права слід розуміти відповідні нормативні акти.

Основоположними джерелами конституційного права зарубіжних країн, які містять вихідні нормативні приписи, є конституції. Як правило, вони закріплюють лише головні

8

Глава 1

Поняття конституційного права зарубіжних країн

9


правові принципи і важливі нормативні установлення в кардинальних сферах життєдіяльності суспільства: правовий статус громадян, систему та повноваження органів державної влади, основні принципи виборчої системи та виборчого права тощо. Причому конституції інколи залучають лише загальні приписи і не торкаються деяких нагальних проблем у сфері державного життя, тим самим залишаючи їх вирішення на розсуд уряду чи адміністрації.

Взагалі норми конституцій не охоплюють усієї різноманітності відносин, які складаються у процесі здійснення державної влади, і тому доповнюються цілою низкою інших нормативних актів, насамперед конституційними законами, сутність яких полягає в тому, що вони, хоча й не є складовими частинами самої конституції, але регулюють відносини виключно конституційно-правового характеру і функціонують як доповнення нормативними приписами до конституційного права. Це закони про виборче право; про повноваження парламенту, його палат і парламентських комітетів, комісій; про уряд; про правове становище особи; про порядок введення надзвичайного стану тощо.

Іншу групу джерел зарубіжного конституційного права утворюють законодавчі акти, що поєднують у собі органічні та парламентські закони.

Важливе значення в системі джерел конституційного права зарубіжних країн мають підзаконні нормативні акти. До цієї групи належать нормативні акти глав держав та уряду.

До наступної групи нормативних приписів можна віднести три окремих джерела конституційного права: судові прецеденти, правові звичаї та правотлумачні акти.

В англосаксонській правовій системі судовий прецедент дістав назву "загальне право", яке притаманне не тільки конституційному праву, а й іншим галузям права.

У багатьох зарубіжних країнах джерелом конституційного права є правовий звичай. Це норми, які складалися у практиці здійснення державної влади, відігравали роль прецеденту, але не дістали законодавчого або судового закріплення. Не можна не звернути уваги на специфічну форму звичаєвого права, яке містить окремі норми конституційного права. До них належать два джерела: Біблія — основа канонічного права — та Коран, що визначає загальний зміст мусульманського права.

Джерелами конституційного права є також правотлумачні акти, що офіційно роз'яснюють відповідні, приписи конституції та конституційних законів. Ця форма джерела права поширена в англосаксонських державах. Тлумачення закону здійснюється або главою держави, або судами, Предметом тлумачення є як окремі статті конституції, так і приписи конституційних Законів.

Джерелом державного права можуть бути різноманітні юридичні доктрини, тобто авторитетні погляди на теоретичні принципи вчених-державознавців.

§ 2. Конституційне право зарубіжних країн як наука

Конституційне право зарубіжних країн як наука являє собою цілісну систему теоретичних узагальнень, що дослі-: джує національне конституційне право кожної держави, вбачаючи у ньому фундаментальну галузь правової системи. Ця наука вивчає всі основні інститути державного права як з точки зору їх особливого, так і загального з огляду на схожість за змістом окремих інститутів права світової системи. До того ж у зв'язку з даним співвідношенням загального й особливого має визначитися і єдине — окремі інститути національного конституційного права. Наприклад, порівнюючи коні ституційне право Німеччини та Франції, слід зазначити загальне ..— належність до романо-германської правової системи, а також особливе у змісті правових інститутів президентства, у виборчих системах. Певною мірою таке порівняння спричинено умовами розвитку держав і характером формування конституціоналізму як загального наукового напряму.

Перші спроби наукового пояснення питання про те, що має вивчати конституційне право як наука, зробили представники формально-юридичної течії, яка склалася у XX ст. Відомі представники так званої історичної школи права (Г. Еллінек — у Німеччині, А. Есмен —-у Франції, Ф. Ко-кошкін — у Росії та ін.) стверджували, що конституційне право повинно бути тільки юридичною наукою, незалежною від будь-якого філософського та соціологічного впливу.

Крайнім виразом юридичного напряму є чиста теорія права Г. Кельзена, за якою безпосередньо ототожнюється

10

Глава 1

Поняття конституційного права зарубіжних країн

11


держава і право та вважається, що держава — це не що інше, як система правових норм, і, отже, конституційне право — ядро цієї системи.

На початку XX ст. виник соціологічний напрям, який на перше місце висунув не юридичні поняття, а питання про політичне призначення тих або інших конституційно-правових інститутів. З точки зору представників цієї школи, держава — це, по-перше, орган централізації економічного життя, по-друге, — суспільство, де існує поділ на керуючих і керованих, на владних і підвладних. Згодом на основі даного напряму утворилася так звана політична наука, безпосередньо розроблена французькими викладачами конституційного права, яка фактично замінила колишнє державознавство. За своїм обсягом політична наука виходить далеко за традиційні межі державно-правового регулювання, оскільки об'єктом її дослідження є не тільки безпосередньо конституційні інститути, а й такі, як профспілки, система лобізму, церква, різні об'єднання, преса і т. ін. В основу покладено вчення про роль політичних партій у конституційному устрої.

Сучасна наука конституційного права має як політичний характер, оскільки об'єктом її дослідження є найважливіші політичні інститути (державна влада у сукупності з іншими: статус особистості, виборчі системи тощо), так і юридичний характер, тому що у переважній більшості об'єктом дослідження є система правових нормативних приписів конституцій і конституційних законів тієї чи іншої держави. Крім того, у державному праві як науці застосовують відповідні юридичні методи пізнання: прийоми систематизації чинного законодавства, його юридичного аналізу та тлумачення. У сукупності все це і визначає юридичний і соціально-політичний характер власне науки конституційного права зарубіжних країн.

На наш погляд, певний інтерес становлять міркування про систему науки порівняльного правознавства одного з її засновників — Рене Давіда. Узагальнюючи досвід міжнародних правових поглядів, він запропонував класифікувати систему на англосаксонську, романо-германську, релігійно-традиційну та радянську. В основу своєї класифікації він поклав аналітичний метод узагальнення найбільш істотних характеристик тієї чи іншої правової сім'ї. Слід зазначити, що наука порівняльного правознавства була започаткована у відомому французькому університеті — Сорбонні — ще 1905 року з

лекції професора Раймона Салейля, згодом вона дістала загальне визнання, розвинулася в усіх країнах світу і сформувалася у відповідні міжнародні наукові центри — Інститут порівняльного права у Барселоні, Міжнародний інститут порівняльного права в Гаазі та інших державах, кожний з яких систематично провадить наукові конференції та видає журнали. Крім того, у практику законодавчої діяльності кожної сучасної держави увійшло обов'язкове правило: під час опрацювання будь-якого нового законопроекту до нього неодмінно додаються тексти аналогічних законів, прийнятих в інших державах, з відповідними супровідними поясненнями.

§ 3. Конституційне право зарубіжних країн як навчальна дисципліна

Узагальнюючи дані науки та зміст конкретних конституцій, конституційне право зарубіжних держав як навчальна дисципліна має також порівняльно-правознавчий характер. Тому воно будується за системою, яка дає змогу, з одного боку, узагальнювати найбільш характерні (істотні) риси конституцій усіх зарубіжних держав, а з другого — аналізувати особливості відповідних національних конституційних систем, підкреслюючи специфіку того чи іншого інституту конституційного права, правового статусу особи, політичної системи та системи органів держави, їх правового становища і т. ін.

Згідно з таким підходом стосовно узагальнення інформації будується система навчального курсу, де чітко розмежовані загальна й особлива частини.

Загальна частина містить питання щодо поняття та сутності конституцій, конституційно-правової основи суспільного ладу, конституційно-правового статусу людини та громадянина, форми правління, виборів і референдуму, системи вищих органів влади тощо.

Особлива частина присвячується докладному аналізу та узагальненню конституційного права окремих держав світового співтовариства: США, Англії, Франції, Німеччини, Італії, Японії, Канади, Швеції, КНР, Польщі, Болгарії, Куби, В'єтнаму, Індії та ін. Причому інформація узагальнюється по кожній державі з урахуванням системи, що пропонується у загальній частині курсу.

12

Глава 1


Будова навчального курсу на засадах порівняльного методу передбачає органічне сполучення загального й особливого, властивого різним конституційним системам, з одночасним використанням аналітичних і синтетичних способів дослідження кожної правової системи. Крім того, слід особливо підкреслити, що вивчення загальних закономірностей, притаманних зарубіжним державам, можливе тільки на основі пізнання певних конституційно-правових систем та узагальнення правозастосувальної практики, що склалася за конкретно-історичних умов.

Глава 2. Конституції зарубіжних країн

§ 1. Поняття конституції

Конституція (лат. constitutio — устрій, установлення) є стрижнем правової системи будь-якої демократичної держави. Прогресивні ідеї конституціоналізму як політичної системи, що спирається на конституцію, зародилися за умов феодалізму і були альтернативою необмеженому правлінню монархів. Появу перших конституцій спричинили буржуазні революції і повалення феодалізму. Вони були покликані юридично оформити перемогу буржуазії і закріпити основи нової соціально-економічної та політичної організації суспільства. З часів прийняття перших конституцій і до сьогодні зарубіжні конституції еволюціонували в бік демократизації конституційного матеріалу і ускладнення обсягу конституційного регулювання.

Тепер у зарубіжних країнах діють конституції, які були прийняті за самих різних часів: Конституція США 1787 p., Конституція Французької Республіки 1958 p., Конституція Куби 1976 p., Конституція КНР 1982 p., Конституція Республіки Болгарії 1991 p., Конституція Російської Федерації 1993 р. та ін. Конституція США є найдавнішою з нині діючих конституцій у світі, і її недаремно називають юридичною біблією. Звичайно, закономірно постає питання, як за сучасних умов в обстановці, що постійно змінюється і в кожній країні, й у світі в цілому, можуть бути співзвучні конституційні положення, прийняті у XVIII—XIX ст. і наприкінці XX ст.? Це досягається завдяки внесенню в конституції поправок, доповнень і змін, а також тлумаченню конституційних положень органами конституційного контролю (нагляду).

Конституцію можна розглядати і у матеріальному і у формальному значеннях. Під конституцією у матеріальному

14

Глава 2

Конституції зарубіжних країн

15


значенні розуміють писаний акт, сукупність таких актів або конституційних звичаїв, які закріплюють права та свободи людини й громадянина, основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, організацію влади й управління на місцях, державну символіку та столицю. Конституція у формальному значенні — це закон або кілька законів, які мають найвищу юридичну силу відносно решти законів даної країни. У цьому полягає юридична сутність конституції.

Для зміни конституції чи доповнення її, на відміну від звичайних законів, встановлено особливий ускладнений порядок. Як правило, він закріплений у тексті конституції (див., наприклад, ст. V Конституції США, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 5 Конституції Республіки Болгарії, ст. 64 Конституції КНР). Особливий порядок зміни конституції зумовлений тим, що вона закріплює основоположні засади життєдіяльності людини і суспільства. Можна сказати, що кожна конституція тримається "на трьох китах": правах і свободах людини, формах власності — наріжному камені суспільного ладу, організації верховної влади. Характер і рівень усіх інших блоків суспільних відносин, що регулюються як самою конституцією, так і нормами інших галузей права, залежать від того, що являють собою ці три основоположні конституційні завади. Отже, не випадково у багатьох країнах конституцію називають основним законом, законом законів, найвищим авторитетом усього законодавства. Академік С. С. Алексеев порівнює (цілком слушно, як на нашу думку) конституцію з камертоном, за допомогою якого має бути налагоджено все правове й політико-держав-не життя країни.

w У підготовці та прийнятті конституцій беруть участь найрізноманітніші соціально-класові, політичні, національні, релігійні та інші спільності й групи. Тому в кожній конституції знаходить відображення узгодження соціальних, економічних, політичних, національних та інших інтересів різних верств суспільства. Поряд з тим, аналізуючи соціально-політичний аспект зарубіжних конституцій, не можна не враховувати і той факт, що на певних історичних етапах розвитку будь-якої країни якісь політичні сили домінують, а інші залишаються в тіні (у стадії становлення, розмежування тощо). Отже, конституція на момент її прийняття — це не тільки

підсумок узгодження інтересів усіх верств суспільства, а й відображення співвідношення політичних сил у країні. У цьому полягає соціально-політична сутність будь-якої конституції. Ще в середині XIX сторіччя таку думку першим у науці висловив німецький вчений-соціаліст Фердінанд Лас-саль. Він наголосив, що "конституція тоді лише міцна і має значення, коли є точним відбиттям реальних співвідношень суспільних сил".

З розвитком суспільства і через мінливе співвідношення політичних сил у ньому деякі конституційні положення можуть застарівати, а інші взагалі стають неможливими для реалізації. Таким чином, частина конституційних норм є фіктивною. Це становище характерне для держав з авторитарним політичним режимом, але інколи трапляється і в демократичному суспільстві. Наприклад, ст. 38 Основного Закону ФРН 1949 р. поряд з іншими принципами виборчого права проголошує принцип рівності, а "Закон про федеральні вибори в бундестаг" 1956 р. за редакцією 1993 р. дозволяє відхилення у чисельності населення виборчого округу до 33%, що є серйозним порушенням принципу рівності.

У демократичних державах більшість норм конституцій є нормами безпосередньої дії. Дана теза означає, що конституційні норми для своєї реалізації не потребують будь-якої конкретизації з допомогою спеціального закону чи урядового нормативного акта, вони застосовуються безпосередньо. Так, ст. 22 Конституції Італійської Республіки говорить: "Ніхто не може бути позбавлений своєї праводієздатності, свого громадянства, імені за політичними мотивами". У разі порушення приписів даної статті стосовно конкретного громадянина він може звернутися до суду, посилаючись на ст. 22 Конституції Італії.

Трапляються в зарубіжних конституціях і бланкетні норми (норми-посилання), але їх значно менше. Наприклад, ст. 63 Конституції Французької Республіки 1958 р. встановлює: "Органічний закон визначає порядок організації та діяльності Конституційної ради, процедуру, якої дотримуються в ній, і, зокрема, термін подання до неї протестів". Отже, дана норма французької конституції має суто посилальний характер.

16

Глава 2

Конституції зарубіжних країн

17


§ 2. Зміст конституцій

Вище вже йшлося про дві тенденції в еволюції зарубіжних конституцій: їх поступальну демократизацію і ускладнення обсягу конституційного регулювання. Тут доречно підкреслити, що ці тенденції зачепили весь комплекс питань,, які регулюються конституцією, весь її зміст.

1. Усі сучасні зарубіжні конституції постають, насампе
ред, як конституції прав і свобод людини — "конституції лю
дини". Уже перші буржуазно-демократичні правові акти
("Декларація незалежності" США 1776 p. і французька
"Декларація прав людини і громадянина" 1789 р.) приділили
цій проблемі особливу увагу. Щодо конституцій, які були
прийняті за останні десятиріччя, то інституту прав і свобод
людини в конституційному матеріалі відведені не тільки
статті, ай спеціальні глави та розділи (див.: гл. III "Права і
обов'язки народу" Конституції Японії 1947 р., ч. І "Про ос
новні права і обов'язки" Конституції Іспанії 1978 р. та ін.).

Безпосереднє розширення прав і свобод виявилося в закріпленні багатьма зарубіжними конституціями права людини на охорону навколишнього середовища, одержання інформації, раціональне використання природних багатств і ресурсів країни, свободу наукової діяльності тощо. За рівнем прав і свобод людини, закріпленим у конституції, можна робити висновок про демократичний і гуманістичний характер держави і суспільства. У цьому ж контексті слід розглядати й установлення при парламентах Великобританії, Франції, Іспанії, Австрії^ Німеччини, Росії і багатьох інших держав посади уповноваженого з прав людини (омбудсмена).

  1. Зарубіжні конституції закріплюють основи суспільного ладу, що проявляються у проголошенні плюралізму форм власності, недоторканності інституту приватної власності, визнанні за державою регулюючої ролі в економічному житті і т. ін. (докладніше про це йтиметься у главі "Конституційно-правові основи суспільного ладу").

  2. Значну частину конституційного матеріалу відведено визначенню форми правління (республіка, монархія) і форми державного устрою (унітаризм, федералізм). Еволюція конституцій з питання взаємовідносин вищих державних органів полягає в закріпленні тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок обмеження повноважень парламенту. За-

рубіжними авторами вона сформульована як тенденція "від парламентаризму до міністеріалізму". її конституційне підтвердження, без сумніву, тягне за собою порушення принципу поділу влади і простежується в конституціях Франції, Німеччини, Росії, деяких інших країн. Про конкретні прояви даної тенденції свідчать норми конституцій, які встановлюють делеговане законодавство (ст. 38 Конституції Французької Республіки, ст. 82 Конституції Іспанії), конструктивний вотум (ст. 67 Основного Закону ФРН), надання виконавчій владі права на введення надзвичайного стану (ст. 16 Конституції Французької Республіки) тош.6.

4. Особливістю конституцій, прийнятих у повоєнний пе
ріод, стало регулювання інституту конституційного контро
лю (нагляду). Вперше цей інститут був створений у США
(1802 p.) і тривалий час функціонував лише в деяких кра
їнах — Бразилії, Норвегії, Греції. Після другої світової війни
він Став обов'язковим атрибутом усіх демократичних держав ■—
Франції, Італії, Німеччини, Японії, Польщі, Росії та ін. Особ
ливість європейської моделі цього інституту полягає в тому,
що конституційний контроль покладено не на звичайні суди
(США. Японія), а на спеціально створені органи — Консти
туційну раду у Франції, Конституційний Суд в Італії, Феде
ральний конституційний суд у Німеччині тощо. За умов усе
зростаючої кількості правових норм, розвитку делегованого
законодавства ризик їх суперечності та неконституційності
постійно зростає. Усе це робить конституційну регламента
цію даного інституту актуальною й доцільною.

Крім того, розповсюдження інституту конституційного контролю свідчить про зростання значущості самої конституції.

5. Демократичною новелою конституційного розвитку за
рубіжних країн після другої світової війни стало регулюван
ня низки проблем з міжнародних відносин. Це виявилося,
по-перше, у закріпленні миролюбного зовнішньополітичного
курсу (ст. II Конституції Італійської Республіки 1947 р., ст. І
Конституції Індії 1950 р., ст. 2 Конституції Греції 1975 p.);
по-друге, у визнанні демократичних принципів міжнародного
права (ст. 27 Конституції Республіки Болгарії 1991 p.); по-
третє, у закріпленні примату міжнародного права у відно
шенні до внутрішнього права (ст. 10 Конституції Італійської
Республіки); по-четверте, у визначенні повноважень органів

18

Глава 2

Конституції зарубіжних країн

19


держави щодо укладення, ратифікації та денонсації міжнародних договорів (статті 93—96 Конституції Іспанії 1978 p.). У світлі розгляду різних напрямів регулювання зарубіжними конституціями питань з міжнародних відносин на особливу увагу заслуговує ст. 9 Конституції Японії 1947 р. У ній не тільки проголошується відмова японського народу "від війни як суверенного права нації", а і йдеться про роззброєння країни, зокрема: "... ніколи наперед не створюватимуться сухопутні, морські та військово-повітряні сили, так само, як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не визнається". Дане положення конституції значно вплинуло на подальший економічний розвиток країни. Японія, заощадивши на гонці озброєнь, здобула можливість за короткий час здійснити стрибок від напівфеодальної країни до сучасної держави з високорозвиненою економікою.

§ 3. Форма і структура конституцій

Під формою конституції розуміється спосіб організації та відбиття конституційних норм. Конституція може складатися з одного нормативного акта. Якщо Основний Закон являє собою єдиний писаний акт, який регулює всі головні питання конституційного характеру, він є кодифікованою конституцією. Такими є конституції США, Німеччини, Іспанії, Японії, Болгарії, Китаю, Куби та ін. Якщо питання конституційного характеру регулюються кількома актами, така конституція належить до розряду некодифікованих. За приклад може правити Конституція Фінляндії, яка складається з чотирьох нормативних актів: "Форми правління Фінляндії" 1919 р., "Акта про Едускунт" (парламент) 1928 р., "Акта про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради (уряд) і канцлера юстиції" 1922 р., "Акта про державний суд" 1922 р. Усі перераховані акти мають вищу юридичну силу. Аналогічні (некодифіковані) конституції діють у Великій Британії, Швеції, Ізраїлі та інших державах.

Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих конституцій. Умовно в них виділяють преамбулу, основну та заключну частини, перехідні й додаткові положення.

Преамбула (лат. praeambulus — той, що передує) — це вступна частина конституції. У ній, звичайно, викладені зав-

дання, які стоять перед країною, історичні умови прийняття конституції, проголошуються основні принципи, покладені в основу конституційного матеріалу, інколи декларуються права і свободи. Преамбула може бути надзвичайно короткою (Конституція Республіки Вірменії 1995 p.), великою (Конституція Японії 1947 р.) або ж відсутньою зовсім (Конституція Греції 1975 p.). Усі преамбули мають ідеологічну спрямованість, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули не є правовими нормами, за винятком тих, які проголошують права і свободи.

Основна частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу, організацію влади, управління і суду згідно з принципом поділу влади, а також організацію території держави.

У заключних, перехідних і додаткових положеннях встановлюється порядок набрання конституцією чинності, визначаються терміни видання законів, до яких відсилає конституція (органічні закони), містяться норми тлумачення, зазначаються винятки із загальних правил тощо.

§ 4. Підготовка, прийняття, зміна і скасування

конституції

Більшість із діючих зарубіжних конституцій розвинутих держав було прийнято демократичним шляхом. Одним з таких способів є підготовка і прийняття конституції установчими зборами. Установчі збори — це виборний орган, який створюється з єдиною метою — підготувати і прийняти конституцію. Після виконання цього завдання збори розпускаються. Зрозуміло, що за такої мети до установчих зборів обираються фахівці з конституційного та інших галузей права, досвідчені політики тощо. Конституції, прийняті установчими зборами, характеризуються професіоналізмом підготовки та чіткістю структури і змісту; як правило, вони — найбільш демократичні. Після прийняття установчими зборами конституція може бути винесена на референдум. У такий спосіб були підготовлені і схвалені у ході референдуму Конституція Франції 1946 p.. Конституція Італійської Республіки 1947 р. та ін.

Референдум (лат. referendum — те, що має бути повідомлене) — це інститут безпосередньої демократії; він прово-

20

Глава 2

Конституції зарубіжних країн

21


дйться як всенародне голосування з якого-небудь нагального питання державного життя або для ухвалення конституції. Проте переоцінювати значення цього інституту не слід. Референдум лише тоді може надати "високої якості" конституції, коли вона була підготовлена установчими зборами або парламентом, а потім винесена на всенародне голосування. Якщо ж конституція розробляється келейно, в уряді, а тим більше пристосовується до конкретного політичного лідера, в ній чітко простежується порушення демократичних принципів і закріплюються авторитарні способи здійснення державної влади; Під час підготовки і проведення референдуму з приводу такої конституції велике значення надається ідеологічному впливу на виборців. Ці референдуми проводяться, як правило, під час гострої політичної кризи або за умов авторитарного режиму, коли свобода вибору виборців обмежена. У кризовій політичній ситуації проходив референдум з приводу прийняття Конституції Французької Республіки 1958 p., підготовленої "під" генерала Шарля де Голля. Демократичними слід визнати підготовку і прийняття конституції парламентом, виборним представницьким органом. Так, Конституція Іспанії 1978 р. була розроблена у підкомісії кор-тесів (парламенту), яка складалася з представників від семи політичних партій. Конституція була ухвалена на пленарних засіданнях парламенту, а потім — на загальнонаціональному референдумі. Парламентом була підготовлена і прийнята нині діюча Конституція Японії 1947 р.

Не можна залишити без уваги так звані октроїрувані конституції і октроїрування як спосіб їх прийняття (франц. octroi — подарування, надання). Октроїрувана конституція — це конституція, подарована монархом народу країни. Така конституція розробляється у вузькому оточенні близьких монархові осіб і являє собою підсумок компромісу між монархом і підприємницькими верствами суспільства.

Октроїрувані конституції були поширені в XIX ст. Класичним прикладом октроїруваної конституції слід визнати Конституцію Японії 1889 р. (Конституція Мейдзи), яка юридично оформила союз між монархією, вищою бюрократією, поміщиками та великою буржуазією країни. За наших часів існує лише кілька країн, в яких діють октроїрувані конституції, — це країни, де зберігається дуалістична монархія як форма правління, наприклад Йорданія (Конституція 1952 р.)

і Непал (Конституція 1990 р.). В обох країнах влада монарха залишається дуже сильною і впливовою, але все ж таки обмеженою конституцією.

У зв'язку зі змінами в суспільному житті, мінливим співвідношенням політичних сил у країнах конституції потребують поправок і доповнень або ж постає питання про прийняття нових конституцій. З точки зору можливостей внесення поправок, доповнень і змін до конституцій їх можна розподілити на дві групи. Одну складають так звані "гнучкі" конституції, другу т- "жорсткі". Гнучкі конституції змінюються і доповнюються у такий спосіб, як і звичайні закони. Кожний наступний закон, який містить конституційну норму, змінює або доповнює попередній, а прийняття іншого закону відбувається у тій послідовності, що й для попереднього. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі неко-дифіковані конституції (Великобританії, Фінляндії, Ізраїлю та ін.).

Для жорстких конституцій встановлено особливий, дуже складний порядок внесення доповнень, змін і поправок. Звичайно він закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет основного закону і стабільність конституційного ладу. Щодо суб'єктів права ініціативи конституційного перегляду статей або розділів, то вони, як правило, такі самі, як і в звичайному законодавчому процесі. До розряду жорстких належать усі кодифіковані конституції (див., наприклад, ст. V Конституції СЩА, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 138 Конституції Італійської Республіки, ст, 96 Конституції Японії).

У багатьох основних законах зазначено, які конституційні положення не можуть підлягати перегляду: це статті, що закріплюють республіканську форму правління, особисті права і свободи громадян, принцип поділу, влади тощо (ст. ПО Конституції Греції 1975 p., ст. 89 Конституції Французької Республіки 1958 р. та ін.).

Конституційно-правові основи суспільного ладу

23






Сторінка1/23
Дата конвертації11.08.2013
Розмір7.94 Mb.
ТипДокументы
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи