Збереження та примноження духовно-культурних традицій кожного народу є запорукою стабільного суспільного розвитку та невід\

Збереження та примноження духовно-культурних традицій кожного народу є запорукою стабільного суспільного розвитку та невід'ємною частиною цивілізаційного посту



Схожі
  1   2   3   4   5
ПЕРЕДМОВА

Збереження та примноження духовно-культурних традицій кожного народу є запорукою стабільного суспільного розвитку та невід'ємною частиною цивілізаційного поступу. Багата спад­щина української духовної культури, що вражає розмаїттям, є складовою та невід'ємною частиною загальнолюдського культур­ного процесу. її вивчення утверджує національну самоцінність, сприяє усвідомленню українцями своєї ідентичності. Становлен­ня та розвиток української культури — органічна складова сві­тового культурного процесу. Глибоке розуміння власної духов­но-культурної автентичності можливе лише через усвідомлення плюралістичності традицій світової культури.

Досвід розбудови Української незалежної держави дає змо­гу по-новому осмислити реалії національно-культурного розвит­ку, дати належну оцінку складному процесу української духов­ної культури, розставити відповідні акценти стосовно найбільш проблемних та цікавих його етапів.

Навчальний посібник "Лекції з історії світової та вітчизня­ної культури" підготовлений авторським колективом викладачів Львівського національного університету їм. І.Франка й інших вузів Львова на основі багаторічного досвіду викладання нор­мативного курсу "Історія української та зарубіжної культури", введеного до навчальних планів Міністерства освіти та науки України. Його концептуальна ідея — гуманістичний характер розвитку та взаємозв'язку світової й української культур. Ав­торський колектив прагнув допомогти студентській молоді прилучитися до культурної скарбниці людства, національної культури України зокрема. Історія культури українського народу є однією з ланок історії світової цивілізації. Здобутки, осо­бливості та характерні ознаки української національної культу­ри відтворюються на тлі культури інших народів, насамперед європейських, з якими Україна впродовж століть перебуває в тісних контактах та взаєминах.

У навчальному посібнику історія культури простежується як процес поступового духовного самоусвідомлення і збагачення української нації та людства загалом. При висвітленні питань історії світової культури автори головну увагу приділяли подіям та культурним феноменам загальнолюдського значення, які про­стежуються в культурних епохах античності, західноєвропейсь­кого Середньовіччя, Відродження, Просвітництва тощо, пробле­мам духовної культури українського народу, закономірностям її формування та основним етапам історичного розвитку. Історія української національної культури висвітлена на основі дороб­ку видатних вітчизняних істориків М.Грушевського, Д.Доро­шенка, М.Драгоманова. І.Крип'якевича, І.Огієнка, М.Семчишина. Духовна культура України простежується у загальнослов'янсь­кому контексті.

У лекційному курсі з'ясовується низка теоретичних питань, зо­крема сутність культури, її структура, взаємозв'язок культури з економічними, політичними й іншими суспільними процесами, співвідношення загальнолюдських та національних культурних цінностей, традицій і новацій у культурі. При висвітленні філо­софсько-культурологічних проблем автори використовували ідеї таких корифеїв світової культурологічної думки, як Й.Хейзінга, О.Шпенглер, А.Тойнбі, М.Бердяєв, Е.Фромм, Е.Тайлор, О.Лосєв та. ін.

Навчальний посібник ознайомлює студентську молодь з найвагомішими культурними здобутками від первісних часів до наших днів, з'ясовує деякі закономірності світового культурно­го процесу, основні етапи Історичного шляху української куль­тури, її загальнолюдське та світове значення.

Методологічною основою написання підручника слугували принципи науковості, об'єктивності, історизму, толерантності, комплексності та компаративістики.

Вагомий внесок у підготовку другого видання навчального посібника вніс кандидат філософських наук, доцент Шендрик Станіслав Михайлович. Він був не лише автором фундамента­льних розділів з історії світової культури, а й генератором ідей щодо побудови всього навчального видання, Віримо, що ці останні лекції талановитого Педагога слугуватимуть вихованню та духовному росту не одного покоління студентської молоді.


^ ФІЛОСОФСЬКО-ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ

СМ Шендрик ЛЕКЦІЯ 1 Поняття культури

  1. Виникнення й історична еволюція поглядів на культуру в європейській культурологічній думці

  2. Сучасне розуміння категорії "культура", й сутність, функції та структура

  1. Поняття світової та національної культури

  2. Культура і сучасна цивілізація

Слово культура останнім часом — одне з найчастіше вживаних Воно не сходить зі сторінок газет і журналів вживається у промовах політичних діячів філософських і наукових трактатах Уже стали звичними заклики до підвищення куль­тури парламентських і політичних дискусій відродження духовної і національної культури зростає неспокій з приводу занепаду загальної культури населення тощо Мабуть не існує політичних партій і громадських рухів що у перспективних програмах не передбачали б заходів спрямованих на піднесення культури Проте культура — не тільки широко вживане слово але и важливе наукове поняття без якого не може обійтися жодна сфера теоретичного знання про суспільство тич паче на сучасному етапі коли об єктивш процеси суспільного розвитку проблематику культури висувають на перед ній план

Що ж таке культура?І зясовуючи зміст цього поняття на нашу думку важливо врахувати два моменти динаміку становлення і розвитку поглядів на культуру в історії філософсько культурологічної думки та складність змісту культури як феномена суспільного життя.


1^ . ВИНИКНЕННЯ Й ІСТОРИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ

ПОГЛЯДІВ НА КУЛЬТУРУ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ

КУЛЬТУРОЛОГІЧНІЙ ДУМЦІ

Культура стала об'єктом спеціального теоретичного інтересу і отримала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін "куль­тура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін існував тільки у словосполученнях, означаючи функ­цію чогось: сиНига ]ітз (вироблення правил поведінки), сиііига всіепіїае (здобуття знань, досвіду), сиіШга Шегагит {удосконален­ня мови) і та ін. У більшості лінгвістів не викликає сумніву, що латинське слово "сиИига" походить від "соіеге" у значенні: піклу­ватися, удосконалювати, шанувати, заселювати. Деякі значення цього слова пізніше трансформувалися у самостійні поняття: заселен­ня, олюднення — у соіопиз (колонія), шанування, поклоніння — у сиііиз (культ), Проте у всіх випадках раннього вживання слова "сиіШга" воно означало вирощування, удосконалення, культиву­вання чогось (рослин, тварин) і було пов'язане зі землеробством — основою існування античної цивілізації, Наприклад, Марк Порцій Катон (234—149 рр. до н.е.), автор однієї з перших праць про сільське господарство, яка дійшла до наших днів, назвав свій твір "Ое адгі сиНига".

Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої лю­дини. Наприклад, у листах римського філософа та державного діяча Ціцерона (106 р. до н.е. — 43 р. до н.е.) "Тускуланські бесіди" (45 р. до н.е.) трапляється вислів "сиНига апіті аиіет рМіозорпіа езі" ("але культура духу є філософією"). На його думку, дух, розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю. Пізніше слово "культура" все частіше починає вживатись як синонім освічено­сті, вихованості людини, І в цьому значенні воно увійшло, по суті, в усі європейські мови, у тому числі слов'янські. Проте на цьому еволюція терміна "культура" не закінчується. У середні віки на­буває поширення комплекс значень згаданого слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, — з досконалістю людини. Нарешті, у XVIII ст. слово "культура" набуло самостійного наукового значення. Зокрема німецький філософ-просвітитель Й.-Г,Гердер (1744—1803 рр.) у монументальному творі "Ідеї до філософії історії людства" (1784 — 1791 рр.)- розгортаючи панораму всесвітньої історії, висунув ідею багатоманітності людських культур і розглядав її як самостійний і важливий феномен буття людства.

Термін "культура" оформлюється у наукове поняття саме в добу Нового часу не випадково. Відчутні зрушення у соціальному бутті людей, що сталися на межі Середніх віків і Нового часу, характерні, передусім, початком глибоких перетворень у ставлен­ні людини до природи. Людство починає усвідомлювати себе си­лою, здатною протистояти "натурі" (природі), а "культурна" євро­пейська людина Нового часу наділяється якостями, що значно відрізняють її від "природної" людини минулого. Перед мислите­лями постають питання про сутність нового середовища життя, твореного людиною, на противагу природі, характер його впливу на саму людину, про те, злом чи благом є новий, штучно ство­рюваний людьми світ. Виникає потреба у понятті, яке фіксує новий, "неприродний" стан суспільства і людини. Тому термін "культу­ра" як самостійна лексична одиниця формується у прямій опози­ції слова "натура" (природа).

Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного по­рядку, наслідок і вияв творчої діяльності в галузі науки, мис­тецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась, і це не випадково. Адже матеріальне виробництво у ті часи мало переважно традиційний характер, становило собою працю багатомільйонної маси селян та ремісників і не створювало належного простору для творчої активності людини. Натомість духовна діяльність завжди асоцію­валася з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, незалежним від навколишніх обставин внутрішнім світом філософа або священика, тобто з тим, що підносить людину, робить її досконалішою і сильнішою. Погляд на культурно-історичний процес як на поширення знань, освіти, удосконалення розуму був притаманний і гуманістам епохи Від­родження, і мислителям доби Просвітництва. Зокрема, францу­зькі просвітителі М.Ф.Больтер (1694—1778 рр.), А.Тюрго (1722 — 1781 рр.), М.Кондорсе (1743—1794 рр.) вважали, що "культур­ність", "цивілізованість" нації чи країни на противагу "дикунс­тву" і "варварству" первісних народів полягають у "розумності" суспільних порядків і політичних установ, вимірюються сукуп­ністю досягнень у галузі науки і мистецтв.

Однак уже в межах Просвітництва виникає і критика існую­чої "культури" та її носіїв. Так, Жан Жак Руссо (1712-1778 рр.) протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності "культур­них" європейських націй простоту і чистоту вдачі народів, які перебувають на патріархальній стадії розвитку. Протиставлення природної" та "цивілізованої" людини, властиве не лише Руссо, а и декотрим іншим просвітителям, містило в собі усвідомлення гострої суперечності між дійсною природою людини і тими ви­кривленнями, яких вона зазнає. Тому критичне ставлення Руссо ДО людини, котра перейшла від природного стану до стану культури, не варто трактувати як заклик до повернення назад, у до­історичний первісний стан, назавжди втрачений для людства, це радше заклик до того, щоб, зауважуючи знання певних переваг минулого і вад сучасності, знайти шлях для удосконалення люди­ни. Цікавою видається думка видатного німецького філософа Іммануїла Канта (1724—1804 рр.) про те, що Руссо, по суті, не хотів, аби людина знову повернулась у природний стан, а лише озирнулась назад з того ступеня, на якому вона перебуває тепер. Викриваючи вади існуючої культури, Руссо та філософи-про-світителі XVII —XVIII ст. не беруть під сумнів основну тезу ра­ціоналістичної культурології; розум становить джерело розвитку і вихідний критерій культури. Переусвідомлення ролі розуму, а водночас і пошук інших підходів до розуміння культури розпочали новий етап розвитку європейської культурологічної думки, що відбувався вже в умовах панування німецької класичної філософії. Як відомо, життя спростувало сподівання просвітителів на торже­ство розуму і справедливості у суспільстві. Осмислення колізій нової цивілізації ще раз підтвердило істину: для удосконалення (окультур-нення) людини і суспільства розвиток душі має анітрохи не менше значення, ніж розвиток розуму. Сутність культури відтак вбачала­ся у моральній (І.Кант), естетичній (Ф.Шіллер, брати А. і Ф.Шлегелі, Новаліс та інші представники романтизму), філософській (Г.В.Ф.Ге-гель) свідомості.

Так, основоположник німецької класичної філософії І.Кант пов'язував основу культури не стільки з розумом, скільки зі сфе­рою моральності. У кантівському розумінні культура — це зда­тність індивіда піднятися від зумовленого його тварною приро­дою емпіричного чуттєвого існування до морального існування, згідно з яким людина має змогу діяти вільно, досягаючи мети, яку сама ставить перед собою відповідно до вимог морального обов'язку.

На думку великого німецького мислителя, поета і драматурга Йоганна-Фрідріха Шіллера (1759—1805 рр,), завдання культури полягає у розвитку та гармонійному примиренні фізичної і мора­льної природи людини, чуттєвого та розумного, насолоди й обо­в'язку. Відновити цілісність людини, визволити світ від властивих йому суперечностей, здійснивши тим самим головне завдання культури, може лише мистецтво, яке згладжує колізії між фізич­ним і духовним життям людини. Якщо просвітительським ідеалом була людина, котра узгоджувала за допомогою розуму свої потре­би і дії з вимогами природи, то для Шіллера та інших романтиків ідеалом є геній, який з допомогою художньої уяви творить власне суб'єктивне бачення світу. В полярності цих двох концепцій людини простежується і полярність поглядів на культуру. Культу­ра усвідомлювалась або як абсолютна влада обставин над люди­ною, що позбавляла її самостійної творчої активності, або як абсолютна свобода індивіда від зовнішніх умов і обставин. І в першому, і в другому випадку культура трактувалась з позиції недіалектичного розв'язати проблеми співвідношення свободи і необхідності, суб'єктивного й об'єктивного.

Великий німецький філософ Г.В.Ф.Гегель (1770—1831 рр.) на­магався зняти протиріччя між просвітительським і романтичним трактуванням культури. На його думку, сутність культури визна­чається не наближенням людини до природи, не суб'єктивними фантазіями геніїв, а наближенням індивіда до світового цілого, яке охоплює і природу, і суспільну історію. Однак внаслідок того, що ця "загальність" є породженням, "інобуттям" світового духу, процес залучення до нього можливий лише у формі філософсь­ко-теоретичної свідомості, тобто через абстрактне, понятійне мис­лення. "Звичка до цієї абстракції у споживанні, у пізнанні, в знанні та в поведінці й становить культуру ", — писав він.

Не залишився поза увагою філософів і релігійний аспект куль­тури. Релігійно налаштовані зарубіжні та вітчизняні філософи диви­лись на культуру як на засіб, за допомогою якого матеріальний світ перетворюється в духовному напрямі, а людина реалізує своє вище покликання. Релігія становить квінтесенцію духовності, отже дійсна культура підпорядкована релігійному культу. Наприклад, М.Бердяєв (1874—1948 рр.) вважав, що філософія, архітектура, поезія, музика — все це спочатку внутрішньо зосереджене в культі. Культура як духовний феномен протистоїть існуючому об'єкти­вному світові й символізує дійсне буття духу. "Витоки її сакральні, — писав М.Бердяєв. -— Навколо храму зародилась вона і в органіч­ний свій період була пов'язана із життям релігійним. Так було у великих стародавніх культурах, в культурі грецькій, в культурі середньовічній, в культурі раннього Відродження. Культура має шляхетне походження. їй передався ієрархічний характер культу. Культура має релігійні засади".

Соціально-економічна зумовленість культури перебуває в полі зору мислителів, які схилялись до матеріалізму в поглядах на людину й історію людства. Зокрема, представники української демократичної думки XIX ст. Леся Українка, І.Франко, М,Коцю­бинський та інші — пов'язували історію культури з діяльністю народних мас, осмислювали культуру в контексті національно-визвольної та соціальної боротьби. Для них притаманна глибока гуманістична спрямованість, історичний оптимізм, віра в націона­льно-культурне відродження України.

Синтезувати матеріалістичне й ідеалістична ставлення до куль­тури важко. Але і перший, і другий напрями, всебічно висвітлю­ючи складний феномен культури, сприяють збагаченню наших Уявлень про культуру і виробленню власного погляду. Окрім того, філософія може бути культурним феноменом лише в усій склад­ності та багатоманітності різних течій, напрямів, шкіл, концепцій. Будь-яка спроба обмежити свідомість людини лише однією філософською концепцією через проголошення ЇЇ єдино "правильною і науковою" спричиняє деформацію духовного світу людини й умертвляє саму концепцію, перетворює її на антикультурний фактор.

Підбиваючи підсумки екскурсу в історію становлення і розви­тку уявлень про культуру, зазначимо що поняття культури прой­шло складну еволюцію, поступово збагачуючись за змістом.

У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позна­чення загального процесу інтелектуального, естетичного, духов­ного розвитку. По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності, В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють спо­сіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна куль­тура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ре­несансу, культура Бароко та ін.}. Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та худо­жньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.


2. ^ СУЧАСНЕ РОЗУМІННЯ КАТЕГОРІЇ "КУЛЬТУРА", її СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ ТА СТРУКТУРА

Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури характерна і сучасній культурології. Американські вчені А.Кребер і К.Клакхон, дослідивши на початку 50-х років минулого століття існуючі культурологічні концепції, виявили всезростаючий інте­рес науковців до поняття культури. Наприклад, якщо, за їх під­рахунками, з 1871 до 1919 рр. було запропоновано лише сім визначень культури (перше з них належить видатному англійсько­му етнографові Едварду Тайлору (1832—1917 рр.), автору відомої праці "Первісна культура"), то з 1920 до 1950 рр. було вже 157 визначень цього поняття. Пізніше (1964) кількість зібраних Кребером та Клакхоном дефініцій досягла 257 і з того часу зросла не менш ніж вдвічі.

Чим можна пояснити таке розмаїття тлумачень? Насамперед тим, що культура репрезентує глибину та невичерпність людсь­кого буття, всі аспекти взаємозв'язку людини зі світом. Окрім цього, саме ставлення до культури багато в чому залежить від дослід­ницьких установок: культура є об'єкт вивчення філософів, істо­риків, етнографів, культурологів, соціологів та ін. Залежно від їх теоретичної методології формується і погляд на культуру, висвітлюються її певні риси. Зокрема можна виділити не менш як три лсН0ВНИХ наукових підходи: антропологічний, соціологічний і фі­лософський.

Аналізуючи характеристику антропологізму в трактуванні культури, передусім зазначимо, що він зароджується у боротьбі проти європоцентризму і випливає з гуманістичної ідеї про рів­ноцінність культур, рішуче пориваючи з поділом народів на "куль­турні" та "некультурні", "історичні" й "неісторичні".

Культурна антропологія зробила значний внесок у розвиток етнографічної науки. Водночас вона мала певну методологічну обмеженість, адже з її позиції важко простежити історію світової культури, виділити культурно-історичні етапи. Більше того, цей підхід взагалі не дає змоги розглядати культуру людства з позиції її цілісності, єдності, тобто як загальнолюдську цінність — вона розпадається на "локальні" культури.

Сутність антропологічної концепції можна проілюструвати деякими визначеннями поняття — культури. Наприклад, культура — це "спосіб існування людства, подібно до того як життя — спосіб існування протоплазми"; ("Німецький філософський словник"); "вся повнота діяльності суспільної людини" {А.Кребер); "спосіб життя, якого дотримується спільність або плем'я" {К.Віслер); "спільний спосіб життя, специфічний спосіб пристосування людини до її природного оточення і економічних потреб" {К.Давусон}; "все що створене або модифіковане внаслідок свідомої чи неусвідомленої діяльності двох або більше індивідів, які взаємодіють між собою або взаємозумовлюють поведінку"{П.Сорокін); "все, що створено людиною, хай це будуть матеріальні предмети, зовнішня поведін­ка, символічна поведінка або соціальна організація" {Л.Бернард).

Неважко зауважити, що в ці визначення, по суті, вводиться вся матеріальна і нематеріальна діяльність людей. Вона стирає межу між поняттями "культура", "спосіб життя людей", "суспільне життя". Не випадково, що в потоці найновіших досліджень з проблем культури подібні визначення порідшали.

На відміну від "антропологічного", для "соціологічного" типу визначень культури характерне її ототожнення з певною сторо­ною життя людини і суспільства. Наведемо такі приклади "соціо­логічного" підходу до культури: це "винаходи, речі, технічні про­цеси, ідеї, звичаї і цінності, що успадковуються" {Б.Молиновський}; "мова, вірування, естетичні смаки, знання, професійна майстер­ність і різноманітні звичаї" {А.Радкліфф-Браун); "спільний і при­йнятий спосіб мислення" (К.-Г.Юнг); "міцні вірування, цінності та Норми поведінки, які організують соціальні зв'язки й уможливлю­ють спільну інтерпретацію життєвого досвіду" {У.Л.Беккет).

Такі визначення відображають традицію, поширену серед Дослідників, яким доводиться чітко розмежовувати об'єкти вивчен­ая, що належать до сфери культури. Отже, культура охоплює не все життя суспільства, а тільки певні його сторони. Водночас із явищами культури існують і вияви антикультурні. Тому історія

культури має свій об'єкт, який не збігається з предметом історич­ної науки загалом.

"Філософський" підхід до культури пов'язаний з високим рівнем абстракції, коли культура розглядається не як синонім суспільства, не як певна частина або сфера суспільного розвитку, а як явище, що вирізняється з процесу лише аналітично. Культура трактується при цьому як "зміст" або "вираження" суспільства. Наприклад: "Культура є відносно постійний нематеріальний зміст життя, який передається у суспільстві за допомогою процесу соціалізації" {Г.Беккер}; "культура — це вираження суспільства у формі літератури, мистецтва або мислення"; "культура є символічне вираження, що коріниться у підсвідомому і привноситься у суспільну свідомість, де воно зберігається і залишається в історії" {Д.Реджін).

Філософське тлумачення культури, як і два попередні підходи, має і свої вразливі місця, і певні позитивні моменти. Зокре­ма, важко отримати конкретне знання про об'єкт, що трактується як певна субстанція, розчинена в усіх суспільних відносинах. Одночасно філософське розуміння культури дає змогу розкрити її як цілісний феномен, а не тільки як сумарність світоглядних, релігійних, моральних, естетичних цінностей. Інша справа, що становить основу цієї цілісності.

Більшість дослідників схильні розглядати культуру як наслідок суспільно корисної діяльності людини. Причому діяльність, спря­мована на "культивування", удосконалення чогось, завжди перед­бачає спільні зусилля. Тобто культура, в істинному розумінні цього слова, ніколи не роз'єднує; навпаки, вона об'єднує людей. Царина культури завжди життєтворча, а не життєруйнівна. З цієї позиції словосполучення "антигуманна культура", що інколи застосовує сучасна публіцистика, втрачає будь-який сенс. Саме гуманізм як цілісна система економічних, політичних, екологічних, моральних, релігійних, естетичних цінностей, спрямованих на всебічний роз­виток і удосконалення людства, становить той абсолютний кри­терій, котрий дає змогу визначити, що у світовій або національ­ній історії належить до дійсно культурних надбань, а що є здо­бутком хиб і оман.

Культура інтегрує людей у суспільну цілісність. Без неї виві­льнюється хаос суперечливих прагнень груп та індивідів, почина­ється процес соціального й індивідуального розкладу. Не слід, мабуть, забувати, що генетична спадкоємність ще не робить ін­дивіда людиною. Він стає людиною лише засвоївши певну соціа­льну інформацію, накопичену і передану за допомогою культури. Зазначаючи цю місію культури, відомі культурологи Я.Щепанський і Ю.Лотман розуміють під культурою сукупність генетично неспадкоємної інформації в галузі поведінки, яку осягають, зберігають і передають від покоління до покоління.

Отже, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтер­претації культури дають змогу дійти певних висновків. По-перше, культура являє собою створену людиною "другу природу". Це світ, надбудований над незайманою природою. Іншими словами, куль­тура не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, там існує і культура, безперечно, якщо розумі­ти під суспільством не будь-яке угруповання людей, а лише таке, що виникає й існує на ґрунті суспільно корисної діяльності. По-друге, культура виступає як система спільних цінностей, матері­альних або духовних, ідеальних. Цінність — це те, що має сенс для людини. Культура — це світ, наповнений людським смислом. Якщо культура завжди є виявом певного рівня розвитку людини, то і сама людина як суб'єкт, носій культури формується в процесі культурно-творчої діяльності. Наші людські якості — це наслідок засвоєння мови, залучення до існуючих в суспільстві цінностей, традицій, оволодіння прийомами та навичками трудової діяльності тощо. Людина, отже, за своєю сутністю — не біологічна, а соціо-культурна істота. Організм, створений біологічно, ще не засвідчує нашої належності до людського роду. Ми стаємо людьми через за­лучення до культури. Тому, по-третє, культура — це міра людсь­кого в людині та суспільстві, що виступає чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти. Культура — немовби вищий шар життя на Землі, що виник разом з людиною і розвивається разом з нею, причому цементуючим засобом цієї царини є гума­ністичні духовні цінності: потяг до них підносить людину. Саме культура, а не, скажімо, матеріальне виробництво, і становить справжню мету нашої діяльності.

Узагальнюючи основні функції культури, можемо відповісти на питання, яка роль належить культурі в історії людства та в житті окремої людини.

Передусім культура забезпечує акумуляцію (збереження та накопичення) соціального досвіду у вигляді знань, навичок, різ­них духовних і матеріальних цінностей, норм людського співжит­тя, звичаїв, традицій тощо. У цьому відношенні культура стано­вить собою "пам'ять" окремої нації (якщо йдеться про націона­льні культури) або загальнолюдську "пам'ять" (якщо ми звертає­мося до скарбниці світової культури).

Наступна фундаментальна функція культури полягає у транс­ляції соціального досвіду, тобто його передаванні від покоління до покоління, що забезпечує безперервність людської історії, поступ людства.

Нарешті культура була і залишається середовищем, в якому відбувається розвиток, удосконалення одухотворення людини, со­ціалізація людської особистості, тобто залучення індивіда до системи цінностей, що визначальні для певної спільноти, нації, людства. Людина є творінням культури і водночас її творцем. Накопичення культури — це поступ людини на шляху до Істини, Добра та Краси.

Складність і багатоманітність людської життєдіяльності та твор­чості зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Наприклад, залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальна культура виникає на ґрунті матеріальної діяльності та характеризує цю діяльність з по­гляду її впливу на розвиток людини. Сюди входять: культура праці та матеріального виробництва; культура побуту; культура топосу, тобто місця проживання (помешкання, будинки, села, міста); куль­тура ставлення до власного тіла та ін.

Поняття духовної культури охоплює всю систему так званих духовних (тобто нематеріальних) цінностей: релігійних, наукових, моральних, естетичних, політичних, правничих тощо. Сюди ж належать види і способи творчої діяльності, спрямовані на ство­рення, збереження та поширення духовних цінностей. З-поміж них зазвичай вирізняють міфологію, релігію, філософію, науку, мистецтво, мораль, право. Зокрема відомий соціолог XX ст. про­фесор Гарвардського університету П.Сорокін (1889—1968 рр.), досліджуючи динаміку культурних процесів, вирізняв в царині культури три системи: Істини (релігія, філософія, наука); Краси (витончені мистецтва); Добра (мораль, право). Український філо­соф і громадський діяч М.Шлемкевич у відомій праці "Загублена українська людина" вирізняє такі складові частини духовної куль­тури: релігію, мистецький образ (мистецтво) та науку. На його думку, справа духовної культури полягає у тому, щоб встановити "порядок у первіснім душевнім хаосі, надати ясні форми приро­дному станові душі..., зорганізувати духовність".

Зазначимо, що поділ на матеріальну і духовну культуру надто умовний. У реальному житті матеріальне та духовне взаємозв'я­зані, не можуть існувати одне без одного. Скажімо, розвиток тех­ніки передбачає наявність відповідних наукових знань, а доско­нала організація матеріального виробництва неможлива поза мо­ральними і правничими нормами.

Культура існує в предметних та особистих формах.- Предметні форми культури — це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, релігійні та філософські вчен­ня, традиції, обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті (персональні) форми культури — це люди як суб'єкти діяльності, носії, творці певних культурних цінностей.


3. ^ ПОНЯТТЯ СВІТОВОЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ

Предметні й особисті форми культури являють собою непо­дільну цілісність і становлять певний тил культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історич­ній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (куль­тура європейська, африканська, ар а бо-мусульманська та ін.)т а також історичних епох (антична культура, культура Середньовіч­чя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культу­рної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вжи­вати поняття світової культури.

Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання перед­бачає з'ясування самого факту існування світової культури як пев­ної цілісності. Серед прихильників існування світової або загально­людської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 рр.), В.Вернадський (1863-1945 рр.), А.Швейцер (1875-1965 рр.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—1943 рр.). Вони вважали, що сві­това культура — це система духовних цінностей, що виробляють­ся в надрах національних культур, але набувають загальнолюдсь­кого значення. Протилежний табір представлений не менш відоми­ми мислителями, зокрема О.Шпенглером (1880—1936 рр-), А.Тойнбі (1889—1975 рр.). Вони визнавали лише множинність культур, запе­речуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.

Наприклад, німецький історик і філософ О.Шпенглер вважав, що людство як спільність — "це пусте слово". Адже "у людства нема жодної мети, жодного плану, так само як нема мети у виду метеликів або орхідей". Реально існують лише самостійні "куль­турні організми". Він розумів їх як "замкнені в собі монади" з власною формою, власною ідеєю, власним життям, власною смер­тю. Немає людства, яке старіє. Існують культури, що старіють і розвиваються. "У світовій історії, — писав О.Шпенглер, — я бачу картину вічного утворення і зміни, дивовижного становлення та вмирання органічних форм. А присяжний історик вбачає в ній подобу якогось стрічкового черв'яка, який невтомно нагромаджує епоху за епохою".

Згідно з концепцією Шпенглера, кожна культура як живий організм має свою "душу". (Вчення про "душу культури" розробив Наприкінці XIX стародавній німецький етнограф Лео Фробеніус (1873—1938 рр.). Все, чим живе і в що вірить людина, це, за Шпенглером, лише відображення колективної "душі культури".


Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Так, для "аполлонівської" (античної) душі було притаманне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору і відсутність відчут­тя часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпєнглера, перебуває сучасна західна культура.

Визнання феномена світової культури притаманне насамперед тим філософам, які сприймають людину і людство не як випадко­ве, а як закономірне і необхідне явище в еволюції Землі та Все­світу, визнають існування найвищої мети і сенсу в історії людства, що розглядають як фактор космічної ваги. Зокрема, ця позиція втілилась у поглядах К.Ціолковського (1857 — 1935 рр.), у філософії "всеєдності" відомого російського мислителя В.Соловйова (1853-1900 рр.) і його послідовників, у вченні видатного християнського гуманіста XX ст. П.Тейяр де Шардена. Останній, зокрема, вважав, що з появою людини поряд з біосферою виникає сфера культури, розуму — ноосфера, яка є закономірним наслідком еволюції при­роди. Шедеври ноосфери — це думка, людська особистість, бага­томанітність і єдність свідомостей. Духовне об'єднання людства у ноосфері приводить до нового витка еволюції — Наджиття, Над-людства. Тейяр де Шарден вірив, що "гомінізація" Землі та світу, творчі зусилля безсмертних людських особистостей на цьому шляху — все це слугує всесвітній Божественній Меті. Все прекра­сне, творче, пронизане любов'ю, що здійснюється на Землі, озна­чає для Тейяра "знамення часу", передвістя прийдешнього пере­творення. Він оптимістичний пророк прогресу, який дивиться на еволюцію, розвиток Землі та людства очима віри.

Близьке до поглядів П.Тейяр де Шардена вчення про культуру Павла Флоренського (1882-1943 рр.). На його погляд, основний закон світу — закон ентропії, всезагального зрівнювання (Хаос). Хаосові протистоїть закон ектропії — організації, ускладнення (Логос). Отже, культура — вияв Логоса засобом боротьби зі сві­товим Хаосом, тобто смертю.

Осмислення культури як засобу перетворення Землі та люд­ства притаманне й видатному українському філософу-натуралісту В.Вернадському, засновнику антропокосмізму, який вчив про гармонійне злиття у єдине ціле природної (в широкому розумінні космічної) та соціально-гуманітарної еволюції. Отже, ми переко­нуємося, що визнання або заперечення феномена світової куль­тури має не тільки теоретичний, а й світоглядний характер, впли­ває на світосприйняття людини, на розв'язання проблеми сенсу буття людини і людства.

Мабуть, позитивна відповідь на питання про існування світо­вої культури, а отже, і людства як єдиного цілого, сприяє виро­бленню оптимістичного погляду на наше майбуття.

Водночас погляд сучасної людини на культуру випливає з емпірично наочного факту множинності культур, їх національної своєрідності Світ, у якому ми перебуваємо, складний і багатома­нітний у культурному відношенні Мудрість нашого часу полягає визнанні за кожною національною культурою права на само­стійне існування та розвиток, у відстоюванні принципу рівноправ­ного співіснування всіх культур, що заперечує не тільки будь-який культуроцентризм (наприклад, європоцентризм), а й взагалі пре­тензію на культурне лідерство окремої національної культури Світова культура за природою не моністична, вона плюралістич­на — такий переважаючий умонастрій нашого часу

В ситуації культурного розмаїття коли в межах однієї держа­вної території зазвичай історично співіснують різні народи підви­щується інтерес до національних особливостей культури Мабуть не буде перебільшенням стверджувати, що зараз культурна само­бутність власного народу оцінюється нами набагато вище ніж його військова могутність На шкалі цінностей культура починає потісняти силу і кожен намагається відшукати у своєму родоводі не тільки уславлених перемогами воїнів а й діячів культури Минуле нашого народу, корені його культури старовинні перекази па-м ятки давнини зацікавлюють нас Чого в цій зацікавленості бі­льше — національної самосвідомості що прокинулась, почуття провини за тривале культурне безпамятство, страху перед безду­ховним сьогоденням або невіри в майбутнє? Напевне, всього разом, але передусім — усвідомлення глибинного зв язку між власною долею й долею культури свого народу Народ живий, доки живе його культура, — такий символ віри сучасної людини для якої надія на культуру сильніша від сподівань на державу, парти, вождів ідеологію, у що так бсззастережливо вірили ще вчора

Отже, можна дійти висновку що попри антигуманні тенденції, які виявились у XX ст (світові війни, революції всесилля тоталітарних режимів дикі пароксизми безкультур'я відчайдушна нена­висть до "інших" — носив інших ідей, представників інших націо­нальностей тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає ' культуролопчнішим" що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у XXI ст

Зауважуючи світоглядне значення поняття національної куль­тури, зупинимось на ньому докладніше Передусім зазначимо що в сучасній культурологи розрізняються поняття "етнічна' та "на­ціональна культура" Перша є предметом вивчення етнографії (або етнологи) — однієї з культурологічних дисциплін Етнічна, або "народна" культура визначається етнографами як сукупність лише тих культурних елементів які виконують ' етнодиференціюючу функцію" тобто сприяють виЗгнц^щіє-ї'свого" і відокремленню від "чужого" Елементи такої цу&ЯфЩі ~ обряде звичаї міфи, фольклор тощо — позбавлені ^нд^ші^ального^ авторства вони безіменні, анонімні. Приналежність до етнічної культури визнача­ється спільністю походження — кровним спорідненням. Ця куль­тура патріархальна, позбавлена розвинутої індивідуальної само­свідомості.

Культура, яка є достатньою для існування етносу, перестає бути такою, коли йдеться про життя нації. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комуні­кації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом кому­нікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмін­ностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільс­тва. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вчени­ми, священиками, митцями та ін.

До певного часу така культура може навіть залишатися чу­жою для народу, мати на собі відбиток кастовості, елітаризму. Проте творці такої культури говорять, зазвичай, від імені народу, звертаються до скарбниць народного досвіду й мудрості. Розрив між інтелігенцією, яка є провідником національних цінностей, національної культури, і традиційною етнічною культурою дола­ється розвитком освіти в народі, його піднесенням до рівня за­гальнонаціональної ідеї, з одного боку, а з іншого — через зміни соціальних засад народного буття, пробудження не тільки націо­нальної, а й розвинутої індивідуальної самосвідомості. Адже на відміну від власної етнічної приналежності, яка не становить жодної особистої заслуги, належність до нації вимагає від кожного пев­них особистих зусиль і свідомого вибору. Тому існування істинно національної культури, нації як її носія передбачає не стільки наявність натурального господарства з притаманними йому тра­диційними зв'язками між людьми, скільки товарної економіки зі загальнонаціональним ринком, коли на зміну локальним тради­ційно-замкненим спільностям людей, пов'язаних між собою кров­ною спорідненістю, приходить зв'язок самостійних і незалежних один від одного індивідів, котрі обмінюються продуктами матеріа­льного і духовного виробництва.

Нація не заперечує, не відкидає етнос, а пристосовує його для існування в умовах нового громадянського суспільства, в умовах духовної та економічної самостійності індивідів. Етнічні елементи — обряди, традиції, звичаї, міфологія — зберігаються в межах національної культури, але вже не обмежують її змі­сту. Це вищий рівень культурного життя, коли народна й елі­тарна (інтелігентська) культури гармонійно поєднані. Національне відродження є не стільки відновленням "забутих тради­цій" , скільки становленням сучасної цивілізації з її ринковою економікою, правовою демократичною державою, громадянсь­ким суспільством, високою освіченістю населення.

4.



Сторінка1/5
Дата конвертації11.08.2013
Розмір0.97 Mb.
ТипДокументы
  1   2   3   4   5
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи