Німецько-польських відносин 1938–1939 років icon

Німецько-польських відносин 1938–1939 років



Схожі
  1   2   3



Девід Хогган


Міф про шість мільйонів

Дослідження нацистської нищівної змови





The Myth of the Six Million:

An Examination of the Nazi Extermination Plot

By Prof. David L. Hoggan

Передмова

Видатний американський дослідник професор історії Девід Леслі Хогган (David Leslie Hoggan) належить до плеяди істориків, що поділяють нестандартний погляд на події Другої світової війни. Д. Хогган народився 23 березня 1923 р. в Портленді, штат Орегон. У 1948 р. закінчив Гарвардський університет, захистивши докторську дисертацію на тему німецько-польських відносин 1938–1939 років.

Найвідомішою книгою Хоггана є «Вимушена війна» («The Forced War»). Історія цієї книги дуже дивна. Ця об'ємиста праця був вперше опублікована в Західній Німеччині в 1961 р. під назвою «Der erzwungene Krieg» і одразу ж привернула до себе увагу широкої громадськості. У своїй роботі автор показав, що головну відповідальність за розв'язання Другої світової війни несе не Адольф Гітлер, а керівники Великої Британії та Польщі. Крім іншого, Хогган ретельно розглянув утиски німецької етнічної меншини в Польщі, що зіграли важливу роль у рішенні Гітлера розпочати війну з польською державою.

У 1964 р. навколо цієї книги вибухнув скандал, коли західнонімецькі організації правого спрямування присудили Д. Хоггану премію, що носила ім’я самого відомого німецького історика Леопольда фон Ранке і одного з найбільш зухвалих німецьких гуманістів Ульріха фон Гуттена. Тут же послідувала реакція з боку історичних і правлячих кіл. Впливовий тижневик «Берлінер Тагесшпігель» надрукував на першій сторінці розгромну статтю, в якій звинуватив Хоггана в «перекрученні історії» і спробі створення «нового історичного міфу». Союз німецьких авторів і виконавчий орган Ради німецьких профспілок підтримали газету, а тодішній міністр внутрішніх справ Західної Німеччини виступив у бундестазі і охарактеризував премію як «кричуще нахабство» з боку праворадикальних груп, пообіцявши провести розслідування. Зрештою, уряд Баден-Вюртемберга відмовив в дозволі на проведення презентації Премії Гуттена, яка планувалася в Гейдельберзькому замку, а Баварське бюро державних палаців, садів і озер постановило, що Мюнхенська резиденція не може бути використана для прийому на честь автора.

Незважаючи на всі цькування, «Der Erzwungene Krieg» витримала більш ніж 13 перевидань і була продана в кількості понад 50 тисяч примірників.

Ось як відізвався про книгу «Вимушена війна» видатний ревізіоніст Гаррі Елмер Барнс:

«Вона являє собою не тільки перше доскональне дослідження сил, відповідальних за розв'язання Другої світової війни, але й, найімовірніше, залишиться остаточною ревізіоністською працею на цю тему на довгі роки».

Д. Хогган опублікував безліч дослідницьких праць про Другу світову війну як англійською, так і німецькою мовами. 7 серпня 1988 в результаті серцевого нападу Девід Хогган помер. IX конференція Інституту з перегляду історії (Institute for Historical Review), що відбулася в 1989 році, була присвячена його пам'яті.

Пропонована читачеві робота є першою англомовною книгою, яка спростовує «голокост» — винищення шести мільйонів жидів, яке нібито відбувалося в Німеччині в роки Другої світової війни. Вона була надрукована в 1965 р. під назвою «The Myth of the Six Million» і являє собою стислий і в той же час цінний огляд теми Голокосту. Застосовуючи суто науковий підхід і спираючись на безліч літературних джерел, автор переконливо доводить, що ми маємо справу з грубою фальсифікацією і небаченою змовою. Українською мовою публікується вперше.

^ Пітер Хедрук


* * *

1. Ставлення Адольфа Гітлера і націонал-соціалістів до жидів 

30 січня 1933 року президент розгромленої в Першій світовій війні, а від цього роздробленої й голодуючої Німеччини Пауль фон Гінденбурґ призначив Адольфа райхсканцлером (прем’єр-міністром). Жиди всього світу відкрито заявили, що жахнулися від звістки про цю подію. Було також очевидно, що кампанія з жидівського питання проти усе ще непопулярних німців цілком може бути використана для «обґрунтування» позицій світового жидівства. через Двадцять років це вилилося в справу такого розмаху, яку свого часу мало хто з жидів міг передбачити. 11 квітня 1953 р. доктор Макс Нуссбаум (Max Nussbaum), колишній головний рабин жидівської громади Берліну, заявив:

«Незважаючи на гігантські втрати, позиції, які сьогодні у світі займає жидівський народ, вдесятеро сильніші від тих позицій, які він займав двадцять років тому».

Лідери сучасного німецького райху — з моменту його заснування 1871 р. і до призначення Гітлера 1933 р. — були, як правило, дружні стосовно жидів. Гітлер же був відверто ворожий до будь-якого прояву жидівського впливу в Німеччині. «Незмінна» програма його Націонал-соціалістської партії, уперше проголошена в Мюнхені 24 лютого 1920 р., підтримувала скасування поступків, наданих німецьким жидам в різних німецьких державах у період з 1812 по 1848 роки. Ці поступки зробили німецьких жидів повністю рівноправними з німцями у всіх питаннях. Гітлер був сповнений рішучості повернути стрілки годин назад щодо ставлення до жидів в Німеччині. Його позиція стосовно жидів сильно нагадує ту, що мали Мартін Лютер — «Von den Juden und іhrer Luegen» («Про жидів та їхні брехні», Віттенберґ, 1543) і Гайнріх фон Трайчке (Heіnrіch von Treіtschke) — «Eіn Wort ueber unser Judenthum» («Слово про наше жидівство», Берлін, 1880). Призначення Гітлера райхсканцлером в урядовій коаліції з консервативною Німецькою національною народною партією дозволило йому зробити гігантський крок до становища, у якому його воля могла стати законом у всіх питаннях, що стосувалися німецьких жидів.

Відкрита боротьба Гітлера з жидами почалася від того часу, коли він 1919 року вступив до крихітної антижидівської Націонал-соціалістської партії. Він став провідним кандидатом на німецькій політичній арені після того, як на німецьких національних виборах у вересні 1930 року його партія отримала в рейхстазі 107 місць. У 1933 р. ця боротьба увійшла до вирішальної фази. Коли в січні 1933 року Гітлер став канцлером, в Німеччині проживало приблизно 500 тисяч жидів.


^ 2. Обмеження націонал-соціалістами жидівських прав

Першою великою директивою проти жидів — після одноденного бойкоту від 1 квітня 1933 року — став закон від 7 квітня 1933 року, який вимагав усунення жидів з державної служби і звільнення з університетських посад. Аж до 1939 р. цей закон не був повністю здійснений на практиці, хоча до кінця 1933 р. багато службовців і вчителів відправили на пенсію. У 1939 р. жиди все ще працювали в німецькій журналістиці та видавництвах, але в 1936 р. від них почали вимагати, щоб вони продали всі свої частки фінансового контролю над німецькими газетами, видавництвами і кіноіндустрією згідно з надзвичайним указом про пресу, виданого президентом Гінденбургом 1 березня 1933 згідно 48-й статтею Веймарської конституції.

Поза всяким сумнівом, самий фундаментальний законопроект Націонал-соціалістської партії, спрямований проти жидів, був прийнятий Рейхстагом на засіданні в Нюрнберзі 15 вересня 1935 року. Ці знамениті Нюрнберзькі закони містили закон про громадянство і закон про захист німецької крові і честі. Жидами обережно визначалися особи з чотирма або трьома жидівськими дідусями і бабусями або особи з двома жидівськими дідусями і бабусями, які сповідують іудаїзм або перебувають у шлюбі з жидом. Цей законопроект позбавляв жидів німецького громадянства і права виступати під німецькими прапорами, він забороняв жидам одружуватися з німецькими громадянами, а також передбачав, що сексуальний зв'язок між жидами і німецькими громадянами є кримінальним злочином. Жидам не дозволялося наймати німецьких служниць молодших за сорок п'ять років. Додатковий закон від 6 липня 1938 дозволяв розлучення виключно на расовому підґрунті.

Варто зазначити, що в 1938 р. ізоляція жидів все ще обмежувалася забороною на статеві стосунки, звільненням жидів з університетських посад і з державної служби та забороною на володіння інформаційними мас-медіа. Жидам дозволялося управляти і володіти бізнесом, користуватися комунальними послугами в сферах відпочинку, культури і транспортних засобів, займатися такими професіями, як медицина і юриспруденція, поступати на звичайну службу і подорожувати за кордон. Що цікаво, чимало тисяч жидів, як і раніше жили спокійним життям і працювали в німецькому суспільстві в 1945 році, коли їхня країна була окупована союзницькими військами.

Хоча політика націонал-соціалістів і полягала в тому, щоб змусити жидів виїхати з Німеччини, все ж були прийняті вельми ліберальні заходи, що дозволяли від'їжджаючим жидам брати з собою значну частку їхнього майна. Ще легше було переслати або взяти з собою гроші, отримані від продажу майна, ніж брати готівку. Мільярди марок були переведені в Палестину; згідно Хааварській угоді (Haavara agreement) не існувало жодних обмежень.

 

^ 3. Основи антижидівської політики націонал-соціалізму, викладені Бруно Аманном

Офіційне ставлення націонал-соціалістів до жидів, починаючи від 1933 року до початку Другої світової війни, найкраще було підсумовано Бруно Аманном у книзі «Das Weltbіld des Judentunіs: Grundlagen des voelkіschen Antіsemіtіsmus» («Картина світового жидівства: основи народного антисемітизму», Відень, 1939). Націонал-соціалістську революцію 1933 року Аманн зображує як початок нової епохи для Німеччини, заснованої на демократичному принципі єдності всієї нації та протиставленні класовим бар'єрам минулого. Більшість жидів Аманн звинувачує в тому, що після Першої світової війни вони є вкрай нелояльним, жадібним і занепадницьким елементом у німецькій культурі.

Аманн рішуче відкидає тезу Ніцше про те, що християнство є кульмінацією жидівської традиції. Він з великою переконливістю доводить, що християнство, навпаки, є довершеним відходом від жидівського поняття про «обраний народ». Він відзначає полеміку численних пропагандистів, ворожих до Німеччини, про те, що Гітлер прагне зробити «обраний народ» з німців. Аманн відкидає це й наполягає на єдиній спільності європейської культури. Він висловлює думку, що справжня християнська традиція закликає всіх європейців зберігати як завбачливу ворожість, так і необхідний фронт захисту проти жидів. Аманн вважає, що робітничі сили в інших європейських країнах зрештою породять в себе подібне ставлення до жидівського питання. Тим часом Німеччина розірвала хватку «чужої і агресивної жидівської пожадливості над своєю духовною і матеріальною спадщиною». Аманн вперто наполягає на тому, що заходи, вжиті проти німецьких жидів 1939 року, придатні на всі часи для захисту німецьких інтересів.

Жиди були приголомшені новими доктринами і поняттями не менше, ніж сама Німеччина. Аманн розглядає жидівський народ як розколотий на прихильників асиміляції і більш сучасних сіоністів, втім він не вірить у те, що так вже важко передбачити остаточний і повний тріумф сіонізму. У націонал-соціалізму і сіонізму існувала природна єдність інтересів у неприйнятті асиміляції жидів. І це відбувалося через те, що німецька влада була готова повністю співпрацювати з сіоністами в організації концентрації жидівського населення на певних територіях. Сіонізм був породжений сучасними національними рухами в Східній Європі в контексті особливої ​​жидівської традиції, а націонал-соціалізм був породжений політичним, економічним і військовим крахом Німеччини в Першій світовій війні. Початок жидівської емансипації в Європі Аманн відстежує від перших актів про емансипацію, виданих в революційній Франції 1791 року. Ці акти він розглядає як початок серйозної загрози для європейської цивілізації. Особливу увагу він приділяє ретельному дослідженню прихильників емансипації в Німеччині, починаючи від Лессінґа і завершуючи повною реалізацією самої емансипації в 1848 р. Аманн стверджує, що жиди забезпечили собі впливову позицію в Німеччині до початку Першої світової війни, проте додає, що цій впливовій позиції, ймовірно, не був би кинутий серйозний виклик, якби 1918 року вона не призвела до поразки Німеччини. Відмінні за своєю суттю обставини, що обмежують позиції жидів в різних країнах, розглядаються Аманном як важливий предмет для досліджень в рамках Департаменту з жидівського питання у співпраці з Державним інститутом історії.

Аманн визнавав існування 1939 року широкої всесвітньої симпатії до жидів, що ущемлялися в Німеччині. Це мало місце через явну солідарність інтересів між ліберальними жидами та їхніми прибічниками на Заході — з одного боку і більшовицьким жидівством на Сході — з іншого боку. Як на Сході, так і на Заході на Радянський Союз дивилися з особливою симпатією за те, що 1917 року він зруйнував антижидівського царського велета і замінив його режимом, в якому жидівський вплив був більший, ніж у будь-якій іншій країні світу. В революційному союзі цих східних і західних сил проти Німеччини Аманн бачив постійну загрозу світові. Більш освічена позиція щодо жидівської загрози на Заході могла бути єдиним способом в найближчому майбутньому для подолання цієї небезпеки. Аманн і не підозрював, що традиційні британські прибічники «рівноваги сил» скористаються наявними настроями для породження найближчим часом страшної війни, якої він [Аманн] так побоювався.

Книга Аманна не містить вульгарної антижидівської пропаганди. Саме вона якраз жодним чином не доводить необхідності антижидівської політики, а навпаки, сприймає цю необхідність як деякий трюїзм, заснований на старих усталених традиціях. Цим традиціям, зрозуміло, надавалося особливе значення в епосі комунізму, який тоді набирав міць. Книга Аманна була більш типовою для офіційного німецького ставлення до жидів за часів Гітлера, ніж дивакуваті висловлювання самозваного індивідуаліста з Нюрнберґа, ґауляйтера Франконії Юліуса Штрайхера (Julius Streicher) в його сенсаційній газеті «Дер штюрмер» («Der Stuermer»), чи нашою мовою «Бунтар». В усій Німеччині це була єдина газета подібного штибу, а 1939 року німецький уряд її закрив. «Дер штюрмер» містила багато грубого гумору, карикатур і закликів до старих стереотипів. Проте для Сполучених Штатів, Великобританії і Франції не має бути ані найменшого виправдання щодо співпраці з Радянським Союзом в Нюрнберзі в 1946 р., коли вони спільними зусиллями домоглися страти Юліуса Штрайхера. На той час Радянський Союз був єдиною країною у світі, в якій висловлювання антижидівських ідей вважалося тяжким злочином.

4. Три періоди поводження націонал-соціалістів з жидами до Другої світової війни

Поводження націонал-соціалістів з німецькими жидами до початку Другої світової війни має бути розділене на три основних періоди, з яких другий, поза всяким сумнівом, є найважливіший. Ці періоди включають в себе:

1) часом неспокійні дні в період від призначення Гітлера канцлером до «чищення» Націонал-соціалістської партії 30 червня 1934 р.;

2) наступний період, аж до додаткових заходів, прийнятих після вбивства Ернста фон Рата (Ernst von Rath) в листопаді 1938 р. і

3) період від листопада 1938 р. до початку війни в 1939 р.

Другий період вирізняється Нюрнберзькими законами від 15 вересня 1935 р., які позбавляли жидів статусу громадянина та забороняли сексуальні й подружні стосунки між ними та німецькими громадянами.

Упродовж першого періоду відбувалися випадкові прояви публічного насильства, що зачіпали й жидів — хоча, як не дивно, нікого з жидів не вбили; вельми значну кількість жидів заарештували за марксистську діяльність і на короткий термін відправили до концентраційних таборів. Протягом другого періоду, з 1934 р. по 1938 р., чисельність ув'язнених в концтаборах (згідно даних Джеральда Райтлінґера (Gerald Reitlinger), «The SS: Alibi of a Nation» («СС: Алібі нації», Лондон, 1956, стор. 253)) лише інколи перевищувала 20 тисяч по всій Німеччині, а кількість ув'язнених в таборах жидів ніколи не перевищувала 3 тисяч осіб. Протягом третього періоду, за якого було прийнято кілька нових заходів проти жидів, чисельність ув'язнених в концтаборах залишалася практично незмінною. Протягом першого і, особливо, третього періоду спостерігався масовий виїзд жидів з Німеччини; а протягом другого періоду чисельність жидівського населення залишалася на диво постійною, в той час як з Польщі жидів виїхало набагато більше.

Книга «Der Gelbe Fleck: die Ausrottung von 500,000 deutschen Juden» («Жовта пляма: знищення 500 000 німецьких жидів», Париж, 1936) за авторством Ліона Фойхтванґера (Lion Feuchtwanger) та інших, являє собою типові для другого періоду зусилля з мобілізації сил жидівської пропаганди проти Німеччини. Жовта пляма на чорному тлі була середньовічною позначкою жидівських будинків і установ; частина назви книги походить з цього джерела. Інша її частина, щодо так званої кампанії зі знищення, описується з перших же сторінок. Слід зазначити, що жиди-супротивники націонал-соціалізму з самого ж початку заявили, що вже самі по собі заходи з дискримінації жидів рівнозначні їхньому знищенню чи винищенню. Термін «геноцид» увів професор Рафаель Лемкін (Rafael Lemkin) лише після битви під Сталінградом в 1943 році.

В «Жовтій плямі» так зване знищення подається декількома різними способами. З одного боку, звичайна еміграція німецьких жидів розглядається як винищення — принаймні, в переносному значенні цього слова. З іншого боку, наводяться зловісні чутки про те, що у випадку іноземної агресії проти Німеччини у відповідь буде проведений гігантський старозавітний Пурим [Пурим — жидівське свято, що відзначається 14 і 15 місяця адара як пам'ять про порятунок жидів від повного побиття, задуманого Аманом — прим. пер.] і що в цьому разі на загальний огляд будуть виставлені трупи жидів. Наявні концтабори також підносяться як потенційний інструмент для знищення. Заключна частина книги містить список ув'язнених, які нібито померли в таборах. Особлива примітка робиться для заяви, що в 1936 році 100 жидів як і раніше утримуються в Дахау, 60 з яких знаходяться там з 1933 р.

Націонал-соціалістську кампанію проти жидів автори називають безсовісним, макіавелівським маневром щодо створення робочих місць для вірних послідовників - коричневосорочечників [«коричневосорочечники» — це прізвисько штурмовиків, які одягали уніформу коричневого кольору — прим. пер.]. Автори стверджували, немов догму, що Гітлер ось-ось виконає намір — розпочне «імперіалістичну війну» (зверніть увагу на марксистську термінологію!), коли він нарешті зможе виконати свою внутрішню програму — явно за рахунок жидів, — заради якої він пожертвує людьми. Більшість німецького народу описувалося дружньо налаштованим до жидів всупереч Гітлеру і вважалося, що по-справжньому вірних німецьких жидів змусили піти в опозицію за допомогою вжитих проти них заходів.

Багато галасу зчинили з приводу суботи 1 квітня 1933 — націонал-соціалістського бойкоту проти жидів, який насправді був відповіддю на жидівські бойкоти, спрямовані проти Німеччини і проведені у Нью-Йорку та Лондоні в попередні місяці. Цей бойкот зображувався як прелюдія до постійної політики пригноблення. Збільшення шлюбів між німцями і німецькими жидами, яке нібито мало місце в 1934 р., розглядалося як головна причина для прийняття Нюрнберзьких законів вже 1935 року. Нюрнберзькі закони подавали як захист державою своєї непопулярної політики.

Ця історія про жидівські скарги на Німеччину, що мали місце перед Другою світовою війною, була ретельно доповнена — для того, щоб охопити весь період — книгою Ф. Р. Брененфельда (F.R. Brenenfeld) «The Germans and the Jews» («Німці та жиди», Нью-Йорк, 1939). Особливе значення в ній надається економічній та соціальній дискримінації жидів й нібито поганому поводженню з в'язнями концентраційних таборів, в яких жиди завжди безперечно становили меншість.

Пізніший жидівський історик Т. Л. Ярман (T. L. Jarman) в книзі «The Rise and Fall of Nazi Germany» («Зліт і падіння нацистської Німеччини», Нью-Йорк, 1956) зазначає, що на початку Другої світової війни німці мали всього лише шість концтаборів — Дахау, Заксенґаузен, Бухенвальд, Маутхаузен, Флоссенбюрґ та Равенсбрюк. У таборах перебувало 21 000 ув'язнених, з яких жиди складали менше 3 тисяч. Ярман звертає увагу на те, що за націонал-соціалістів тероризм залишався на задньому плані, на відміну від Росії. Ярман додає, що «в 1933–1939 роки Німеччина до певної міри була відкритою країною — такою, якою Радянська Росіяніколи не була» (стор. 187). Ярман вважає, що німці вчинили «нерозумно», дозволивши «втягнути себе у війну» в 1939 році — так само як й в 1914 році, коли вони втратили все і не придбали нічого. Варто відзначити, що таке трактування стала можливе через те, що терористичний радянський режим був набагато популярніший на Заході, ніж набагато м'якша німецька система.

З часом виникало все більше й більше сумнівів, що ранні запевнення президента Рузвельта, дані німецьким лідерам з приводу жидівського питання, будуть дотримані. 6 травня 1933 Рузвельт заявив президентові німецького Райхсбанку Яльмару Шахту (Hjalmar Schacht), що особисто він не має особливої ​​симпатії до жидів, проте через «старе англосаксонське поняття про шляхетність щодо слабкого» ​​існувала небезпека зіпсувати німецько-американські стосунки. Проте Рузвельт запевнив Шахта, що «цей бар'єр буде подоланий» без тривалого розриву в німецько-американських стосунках. 12 травня 1933 Шахт зустрівся з нью-йоркськими жидами й попередив їх про те, що тривалий тиск ззовні може погіршити становище німецьких жидів. Ці факти розкриваються в «Документах по німецькій зовнішній політиці» («Documents on German Foreign Policy, Series C. vol. 1, nos. 214, 233»).

Протягом наступніх місяців жидівська пропаганда проти Німеччини набрала ще більші оберти, і 20 грудня 1933 конференція, проведена в Міністерстві закордонних справ Німеччини, зробила невтішний висновок, що американська преса виглядає як «найсильніша жидівська пропагандистська машина світу» (Там же, vol. 2, no. 139). 3 серпня 1934 Ріхард Саллет (Richard Sallet) доповів з Німецького посольства у Вашингтоні, що тривалий жидівський економічний бойкот Німеччини продовжує підливати олії у вогонь. Він зазначив, що жидівська пропаганда була набагато різкішою, ніж будь-коли. Сполучені Штати були просто переповнені антинімецькою літературою, і Саллет зробив висновок, що остаточною метою жидів була руйнівна війна проти Німеччини (Там же, vol. 3, no. 569). 1936 року в Німеччині зітхнули з полегкістю, коли Франклін Рузвельт не піддався жидівському тиску і вирішив не бойкотувати Олімпійські ігри в Берліні. Яльмар Шахт в книзі «76 Jahre meines Lebens» («76 років мого життя», Bad Woerighofen, 1953, стор. 416) пише, що він був тоді впевнений, що, незважаючи на дедалі зростаючий наплив жидівської пропаганди, жидівське питання не заподіє великої шкоди зовнішнім відносинам Німеччини.

^ 5. Напруга і криза 1938 року

1938 року стан справ дуже погіршав. Значна увага німців приділялася заохоченню — на справедливих умовах — жидівської еміграції як способу остаточного розв'язання жидівського питання в Німеччині. Але в період з 1933 р. по 1938 р. з Польщі поїхало більше жидів, ніж з Німеччини. Між Німеччиною і Польщею відбувалося справжнє змагання з заохочення еміграції жидів зі своєї країни. У березні 1938 р. польський Сейм прийняв ряд суворих антижидівських законів.

На початку 1938 року американську пресу наповнили чутки про схожі дії націонал-соціалістів — спочатку в Німеччині, а потім і в Австрії, і американським дипломатам було необхідно мати із цим справи. Наведемо всього лише кілька прикладів подібного штибу. 17 січня 1938 р. американське посольство в Берліні спростувало плітку про те, що жидівські лікарі та дантисти позбавлені участі в обов'язковій страховій програмі (Ortskrankenkassen). 26 січня 1938 р. те ж посольство спростувало циркулюючу в американській пресі чутку про те, що буцімто існувало розпорядження, яке обмежує жидівські паспорти чи права жидів на здійснення поїздок з Німеччини. 25 березня 1938 р. службовець американського консульства у Відні Джон Уайлі (John C. Wіley) спростував безглузді чутки про загальні погроми, що почалися відразу за аншлюсом, додавши, що «наскільки мені відомо, не було ніяких жертв серед жидів в результаті насильства» («Foreіgn Relatіons of the Unіted States», 1938, vol. 2, pp. 355-9).

Проте 18 червня 1938 р. було організоване пікетування жидівських магазинів в Берліні — уперше після 1933 року — і Х'ю Вільсон (Hugh Wіlson), доповівши з американського посольства, що за останні місяці з провінції в Берлін прибуло додатково 3 тисячі жидів, попередив, що в німецькій пресі було висловлене незадоволення низьким темпом жидівської еміграції з Німеччини.

Давно очікуваного удару по жидівських позиціях в Німеччині завдав закон від 14 жовтня 1938 р., згідно з яким юристи-жиди втрачали права на загальну практику в Німеччині починаючи з 30 листопада 1938 р., а в Австрії — з 31 грудня 1938 р… Вільсон доповідав, що на початку 1938 року не менш 10 відсотків практикуючих юристів в гітлерівському антижидівському Третьому райху були жидами. І це незважаючи на те, що жиди становили менш ніж 0,5 % від усього населення Німеччини (Там же, vol. 2, pp. 380–391). В книзі «Germany and World Peace» («Німеччина й загальний мир», London, 1937) видатний шведський учений і дослідник Свен Хедін (Sven Hedіn), котрий ретельно вивчав німецьку політику, стверджував, що за Веймарської республіки жиди становили 23 відсотки практикуючих юристів у Німеччині, хоча від загального населення Німеччини жиди ледь складали 0,8 %.

І ось за такого напруженого стану, 15 жовтня 1938 р. уряд Польщі приймає рішення увести в дію закон від березня місяця того ж року, згідно з яким особи, що залишалися за межами Польщі впродовж декількох років, можуть бути позбавлені громадянства вповноваженими представниками польських консульств. Це означало, що 55 тисяч польських жидів, які ймовірно проживають в Німеччині, на вибір могли бути залишені там назавжди однобічною акцією варшавського уряду. Схожі обмеження, уведені в 1885 році царським урядом Росії, змусили Бісмарка (який аж ніяк не був налаштований вороже до жидів) вислати іноземних жидів до Російської імперії.

МЗС Німеччини зробило декілька марних спроб переконати Польщу скасувати цю директиву. Оскільки дата 29 жовтня 1938 р. була останнім терміном для відновлення польських паспортів, 27 жовтня німці почали організовувати транспорт для депортації польських жидів. Значна увага приділялася тому, щоб в таких потягах пасажири мали широкі зручності, включаючи багато вільного місця й пристойну їжу. Деяким потягам вдалося перетнути кордон, однак поляки незабаром почали чинити опір — причому ще до завершення терміну дії паспортів, і від акції довелося відмовитися. У висліді менш ніж одну третину з 55 тисяч польських жидів, які проживали в Німеччині, повернули назад до Польщі.

Ця дивна і трагічна ситуація мала важливі наслідки. Вольфганг Діверґе (Wolfgang Diewerge) в «Der Fall Gustloff» («Справа Густлоффа», Мюнхен, 1936, pp. 108ff.) занотував погрозу міністра пропаганди Йозефа Ґеббельса від 1936 року про те, що подальші вбивства німецьких офіційних осіб — як у випадку з вбивством Густлоффа (Gustloff) Давидом Франкфуртером (David Frankfurter) — призведуть до репресій проти німецького жидівства. І ось тепер ситуація для цієї погрози визріла.

Батьки й сестри Гершеля Ґрюншпана (Herschel Gruenspan) — дегенерата-сифілітика, що проживав у Парижі, - перебували в одному з німецьких транспортних засобів, відправлених до Польщі. 3 листопада 1938 Ґрюншпан отримав листівку від однієї з сестер, в якій та описувала ситуацію, що склалася. Послання не містило особливих скарг. Однак Ґрюншпан вирішив убити німецького посла в Парижі Велецека (Welezeck). Проте замість цього він випадково розрядив револьвер у радника посольства Ернста фон Рата після того, як йому не вдалося зустрітися з Велецеком. Це сталося вранці 7 листопада 1938 року. Фон Рат помер через 48 годин.

Ґеббельс скористався цією подією для того, щоб зробити німецьку політику щодо німецьких жидів більш суворою. 10 листопада 1938 підрозділи СА [СА (SA — Sturmabteilungen) — штурмові загони, напіввійськові з'єднання Націонал-соціалістської партії — прим. пер.] підпалили безліч жидівських синагог, а також пограбували й завдали шкоди безлічі торговельних підприємств, що належали жидам. Гітлер наказав підрозділам СС [(SS — Schutzstaffeln) — охоронні загони, елітні охоронні підрозділи Націонал-соціалістської партії — прим. пер.] під керівництвом Гіммлера втрутитися й покласти край насильству. Ці антижидівські демонстрації не схожі на погроми в царській Росії, оскільки нікого з жидів не вбили. Навпаки, руйнування жидівської власності шокувало більшість німців, тому що це суперечило їхнім уявленнями про порядність і ставлення до закону та порядку. Ґеббельс, навпаки, вітав те, що сталося, назвавши його поворотним моментом, який призведе до усунення жидівського впливу в Німеччині. Х'ю Вільсон, якого ось-ось мали відкликати з Німеччини на знак американського протесту, 16 листопада доповідав, що британські дипломати в Берліні були ввічливіші по відношенню до жидівського питання. Останні зазначили, що німецька громадська думка не підтримує недавні антижидівські заходи, і впевнено зробили висновок, що акції подібного штибу більше не повторяться. Це був останній звіт, надісланий Вільсоном до Державного секретаріату США перед від'їздом з країни (FRUS, 1938, 2, pp. 398–402).

Після демонстрацій Ґеббельс переконав Гітлера вилучити в заможних і середнього достатку німецьких жидів один мільярд марок (250 мільйонів доларів) в якості стягнень. Ґеббельс стверджував, що інакше жиди можуть привласнити великі суми грошей від німецьких страхових компаній, оскільки майно, пошкоджене чи зруйноване 10 листопада 1938 р., було в основному застраховане. Менш заможних жидів, які мали майна менше, ніж на 5 тисяч марок, звільнили від сплати.

Німецьким страховим компаніям наказали негайно виплатити жидам компенсації за весь збиток, нанесений їхньому майну 10 листопада, а жидам дозволили використовувати частину цих грошей для сплати стягнення в чотири етапи між 15 грудня 1938 р. і 15 серпня 1939 р. Наступний німецький закон від 9 листопада 1938 р. передбачав закриття жидівських роздрібних магазинів до 1 січня 1939 р. Тоді ж було обіцяно, що соціальна допомога, пенсії й інші державні заходи щодо надання допомоги й далі матимуть чинність щодо жидів. Аж до початку Другої світової війни в політиці Німеччини щодо жидів не відбувалося жодних змін. У той же час, нас не має дивувати, що листопадові події 1938 року значно прискорили еміграцію жидів з Німеччини, і в цьому розумінні плани Ґеббельса здійснилися (Vide H. Heiber, «Der Fall Gruenspan», в «Vierteljahrshefte fuer Zeitgeschichte», April, 1957).

У підсумку можна констатувати, що політика Німеччини щодо жидів до Другої світової війни полягала головним чином з законодавчого тиску й рідких публічних актів насильства — у яких, втім, нікого з жидів не вбили. Безсумнівно, жиди вмирали в німецьких концтаборах до Другої світової війни, але можна з упевненістю заявляти, що політики зі знищення жидів як такої не існувало, а кількість репресованих жидів була набагато меншою від кількості репресованих того ж часу німців.

Метою німецької кампанії проти жидів було усунення потужного жидівського економічного, політичного й культурного впливу усередині Німеччини, а потім — по висхідній — заохочення повної еміграції жидівського населення з Німеччини. Метою контрзаходів, організованих жидами, було заохочення військового походу сусідніх країн проти Німеччини в надії на повне знищення націонал-соціалістської німецької держави в результаті війни. Звісно ж, було чимало освічених жидів, які не поділяли цієї мети, так само як існували й постійно діяли помірні потуги усередині німецького руху для проведення м'якішої політики щодо жидів порівняно з тією, яку проводив Гітлер.

Трохи статистики про кількість жидівського населення в довоєнний і воєнний періоди.

Згідно оцінок, коли в січні 1933 року Гітлер став канцлером, кількість жидів у Німеччині становила близько 500 тисяч осіб. До кінця довоєнного періоду, внаслідок приєднання Австрії й Судетської області й установлення протекторату над Богемією й Моравією [Чехією — прим. пер.] мали місце значне збільшення чисельності жидів. Ставлення до жидів, політика й заходи, застосовувані проти них, спричинили масову втечу жидів з цих територій, які контролювала націонал-соціалістська Німеччина. За оцінками, близько 320 тисяч жидів покинуло Німеччину в період від січня 1933 р. до вересня 1939 р. Близько 480 тисяч емігрувало з Австрії, Судетської області й Богемії-Моравії до початку війни. Коли у вересні 1939 року почалася війна, на територіях, контрольованих німцями, проживало близько 360 тисяч жидів, з яких під час війни виїхало близько 65 тисяч.

 

^ 6. Легенда про порочність Гітлера й націонал-соціалізму

Націонал-соціалістська кампанія проти жидів завершилася повною поразкою й смертю Гітлера 30 квітня 1945 року. Такий результат викликало втягнення Німеччини в Другу світову війну. З першого ж дня стала проводитися гігантська кампанія, що зображувала Гітлера найбільш злою й аморальною людиною з усіх, що жили на Землі, таврувала вічною ганьбою німецький народ, який підкорився владі Гітлера. Використання обставин, що стосуються поводження Гітлера з жидами під час війни, було й залишається вирішальним фактором у цій кампанії.

Суть висунутого Гітлеру обвинувачення в безпрецедентній жахливості полягає в наступному: за його наказом близько шести мільйонів жидів було знищено в серійних газових печах, створених спеціально для цієї мети у всіх численних концтаборах, що існували в Німеччині до війни, а також відкритих згодом на територіях, загарбаних німецькими військами, які переможно наступали. Жодного вагомого доказу на підтримку цього звинувачення загалом так ніколи й не навели, а цифра в шість мільйонів з самого початку була чисто гіпотетичною, будучи викладена в розпалі війни, коли будь-який подібний розмах знищення був просто неможливий, якщо прийняти цифру в 6 мільйонів за загальне число жидів, знищених за весь військовий період. Якщо до 1943 року знищили 6 мільйонів жидів, то тоді до травня 1945 року ця цифра мала б досягти щонайменше 10 мільйонів, якщо допустити, що Гітлер і його поплічники могли роздобути у свої руки таку велику кількість жидів — чого вони, звичайно, зробити не могли.

Наскільки відомо, звинувачення в масовому знищенні жидів з усієї Європи було вперше висунуто проти Гітлера і його уряду в книзі польсько-жидівського адвоката Рафаеля Лемкіна (Rafael Lemkin) «Axis Rule in Occupied Europe» («Правління Осі в окупованій Європі»), яка вийшла 1943 року. Лемкін стверджує, що нацисти вбили газом мільйони жидів — можливо, навіть 6 мільйонів. Ця «точна» цифра була вперше підтверджена в «New Jewish Frontier» на початку 1945 року. Свідки на Нюрнберзьких процесах підтвердили цю цифру після тортур, не перевищуючи її, хоча сторона звинувачення в Нюрнберзі була готова погодитися навіть на цифру приблизно в 4 мільйони. Повністю ігноруючи факти, президент Трумен заявив, що «6 мільйонів — це вірне число», і часто повторював цю цифру, надавши їй таким чином офіційний статус. Він цинічно заявляв, що його бажання догодити жидам викликано тим, що в Сполучених Штатах жидівських виборців було набагато більше, ніж арабських.

Цифра в 6 мільйонів прижилася, головним чином, завдяки тому, що його жиди визнавали, що дотримуватися подібної цифри було досить важко і що її перевищення тільки б додало безглуздя до вже й так безпідставної заяви; хоча в пресі ця цифра часто доходила і до 7, і до 8 мільйонів. Прикріплення до цієї цифри в 6 мільйонів репарацій, виплачуваних Західною Німеччиною Ізраїлеві та німецьким жидам, забезпечило сильний і узаконений фінансовий інтерес для увічнення цієї цифри.

Перед тим як почати розглядати літературу про легенду про знищення шести мільйонів жидів, є корисним описати загальне становище. Переконливе рішення цієї проблеми не може базуватися на статистичних даних через відсутність таких у завершеному вигляді або в переконливій формі. Не відомо точно, скільки жидів перебувало під німецьким контролем воднораз під час війни — не кажучи вже про те, як саме німці чинили з жидами після того, як отримували їх в свої руки. Ніхто не знає достеменно, як багато жидів перебувало на територіях, остаточно окупованих Німеччиною, до того, як вона напала на Росію 22 червня 1941 року, або що́ саме сталося з тими жидами після нападу. Не ясно, скільки з них було евакуйовано вглиб Росії під час німецького наступу. Ніхто також не знає, скільки жидів було вбито різними слов'янськими народами до приходу німців. Існує безліч доказів того, що після початку війни слов'яни були більше від німців схильні до вбивства жидів, побоюючись того, що жиди підуть до російських партизанів. Не існує достовірної статистики скільки жидів евакуювали вглиб Росії чи емігрували до Палестини, до різних європейських країн, а також в США під час війни. Також не існує даних що заслуговують довіри, про те, яка кількість жидів з територій, окупованих Німеччиною, пережила війну. Під час війни — так само як і до неї — німці були більш схильні висилати жидів, ніж інтернувати їх, якщо (і коли) було можливо організувати еміграцію. А це було не так легко здійснити під час війни.

Жидівські статистики зі шкури пнулися, щоб збільшити число жидів на теренах, згодом окупованих Німеччиною, перед вереснем 1939 року і червнем 1941 року і просто фантастично занизити число жидів, які залишилися живими на червень 1945 року. Малоймовірно, що необхідна статистика колись буде отримана задовільним чином. Як жиди, так і росіяни цілком можуть приховувати наявну в них статистику через ймовірність того, що така статистика може розкрити розмах обману, який, беззаперечно, має місце. Якщо тільки росіяни колись не встановлять дружбу і порозуміння з німцями, вони ніколи не стануть розкривати цифри, які можуть зменшити звинувачення до Німеччини стосовно легенди про знищення. Найбільше, що можна зробити, — це вивести цифри і зробити розрахунки, які доводять цього разу, що німці просто не могли винищити 6 мільйонів жидів — навіть якщо б вони з самого початку вирішили це здійснити — і що для політики подібного штибу немає жодних доказів.

Відомо, що у вересні 1939 року близько 360 тисяч жидів перебувало під німецьким контролем в Німеччині, Австрії, Судетській області та Богемії-Моравії. У тій частині Польщі, яку окупувала Німеччина, до 1939–1940 років проживало близько 1 млн. 100 тис. жидів. В східній же Польщі, загарбаній росіянами восени 1939 року, перебувало приблизно 1 млн. 150 тис. жидів. Скільки з них перебралося до Росії перед німецьким нападом в червні 1941 року — невідомо. Поза всяким сумнівом, німці взяли під свій контроль велику кількість жидів під час вторгнення до Росії, але дуже ймовірно, що ніколи під час війни німці не контролювали більше 3,5–4 млн. жидів, причому багатьох з них взагалі не чіпали, аж до того часу, поки росіяни знову не зайняли ці території. Що більш чи менш ясно, так це те, що під час війни німці ніколи не контролювали таку величезну кількість жидів, як 6 мільйонів. Щоб винищити 6 мільйонів, їм потрібно було страчувати кожного захопленого жида аж до одного. Навіть прихильники легенди про знищення не стверджують, що це мало місце, оскільки вони описують велике число жидів, що використовувалися на роботах у всіх німецьких концтаборах.

Незважаючи на те, що звичайною німецькою політикою під час війни було інтернування жидів для запобігання підривної діяльності і шпигунства, для припинення партизанщини, а також для використання жидів в якості робочої сили, німецька практика з інтернування жидів не була таким вже всеосяжним процесом, яким було інтернування японців в США та Канаді. Після війни жид Філіп Ауербах (Philip Auerbach), генеральний прокурор Баварського державного відділу з компенсацій, заявляв, що німці інтернували не менше 11 мільйонів жидів, однак у світлі всіх, навіть частково достовірних даних, сумнівно, що вони інтернували більш ніж 2 мільйони жидів, причому не всіх відправили до концтаборів. Деяких з них помістили в жидівські громадські центри — такі як Терезієнштадт, якими керували самі жиди. Не лише наявна в нас статистика населення, а й логічні роздуми роблять просто неможливим довіряти такій цифрі, як 11 і навіть шість мільйонів. Транспортування, інтернування, адміністрування, забезпечення їжею та одягом шести мільйонів жидів повинні були паралізувати німецькі військові дії на широкому Східному фронті. Було б неймовірно важким завданням зібрати, інтернувати й наглядати навіть за трьома мільйонами жидів.

У перший час після запуску легенди про знищення стверджувалося, що у всіх німецьких концтаборах існували газові камери й що в кожній з них була знищена величезна кількість жидів. Однак після окупації західної Німеччини американцями, британцями й французами в окупаційних військах було багато чесних експертів, які, відвідавши ці табори, переконалися та повідомили, що там не існувало ніяких газових камер. Після цього стало стверджуватися, що більшість газових камер було зосереджено в Освенцімі, у південній Польщі, - території, що перебувала на той час під радянським контролем. Після війни росіяни нікому не дозволяли відвідувати табір протягом приблизно десяти років — час, за який вони могли реконструювати Освенцім так, щоб надати правдоподібність твердженням, що там було вбито газом величезну кількість жидів. Що, однак, важливо, так це те, що жоден живий, достовірний очевидець умертвіння жидів газом в Освенцімі жодного разу так й не був представлений та затверджений законом.

Продовжувало стверджуватися, що близько половини з шести мільйонів знищених жидів було знищено саме в Освенцімі, але навіть жидівський статистик Джеральд Райтлінґер визнає, що в період від січня 1940 р. до лютого 1945 р. в Освенцімі було зареєстровано всього лише 363 000 ув'язнених, причому не всі з них були жидами. Прихильники легенди про геноцид стверджують, що багато в Освенцімі не реєструвалися, проте вони не наводять на підтримку цього ніяких доказів. Але навіть якщо допустити, що кількість незареєстрованих в'язнів була такою ж, як і зареєстрованих, то це складе в сумі менше 750 тисяч. Що ж, повинно було б дуже важко винищити близько 3 мільйонів осіб, маючи в наявності всього лише 750 000. Незважаючи на це, багато категоричних, але непоінформованих письменників часто стверджували, що нібито в Освенцімі знищено від 4 до 5 мільйонів жидів. До того, багатьох з відправлених до Освенціму жидів перемістили в інші місця — особливо під кінець війни, у зв'язку з наступом радянських військ.

Тут варто ще раз привести логічні виклади і дані про населення для розвінчання міфу про знищення. Доставка в Освенцім 3 мільйонів жидів і значної кількості не-жидів мала накласти нестерпне навантаження на німецьку транспортну систему, яка перебувала на межі своїх можливостей через забезпечення широкого східного військового фронту — особливо після того, як війна стала йти не на користь Німеччини. Немає ані найменшої імовірності того, що німці стали б ризикувати своїм військовим становищем до такої міри, що відправили б до Освенціму 3 мільйони осіб і стали б їх там охороняти. Отже, як дані про населення, так і логічні міркування показують неспроможність легенди про шість мільйонів жидів, знищених у всіх таборах, які знаходилися під німецьким контролем — так само як і про три мільйони, знищених в Освенцімі.

Надалі, на додачу до всього цього будуть викладені факти, які показують, що не існує жодних доказів того, що німці приймали програму з масового знищення жидів під час війни або що хоч один націонал-соціалістський лідер давав будь-коли наказ так зробити. Численні жидівські критики Гітлера (особливо Джеральд Райтлінґер) заявляли, що на початку війни нацистські лідери нібито визначилися з «остаточним розв'язанням» жидівської проблеми і що це розв'язання нібито означало знищення всіх захоплених жидів. Для такого звинувачення немає жодних підстав. Так, Гітлер, Гіммлер та Ґеббельс дійсно визначилися з «остаточним розв'язанням» жидівської проблеми (настільки, наскільки вони могли його контролювати), проте це розв'язання полягало в заохоченні чи в примусі жидів покинути всі землі, контрольовані націонал-соціалістами, і оселитися в якомусь іншому місці. Саме еміграція, а не винищення, було розв'язанням, яке запропонували всі ці нацистські лідери. Навіть нюрнберзька інквізиція не змогла істотно вплутати Ґьорінґа в жидівське питання, більше того, не існує жодних сумнівів, що він брав участь у програмі, яка заохочує жидів покинути всі території, які Німеччина контролювала чи могла контролювати.

^ 7. Деякі жидівські мемуари й спогади про перебування в концтаборах під час Другої світової війни

Можна тільки уявити, що відчуває сьогодні будь-який насторожений і патріотичний німець, читаючи книгу Юджіна Хаймлера (Eugene Heimler) «Night of the Mist» («Туманна ніч», Нью-Йорк, 1960). Це широко розрекламована книга, що безмірно розхвалюється й складається з так званих мемуарів періоду з 1944 по 1945 рр. Героєм там є емоційний молодий поет-жид з Угорщини, який, прокинувшись 19 березня 1944 року, заявляє, що нацисти окупували його країну внаслідок спроби регента Хорті укласти військове перемир'я з Радянським Союзом.

Прихід нацистів сприймається кожним жидом як ордер на вбивство. Нашого героя переконують сховатися в будинку для божевільних під виглядом пацієнта. Через деякий час він крадькома одружиться зі своєю улюбленою Євою. На них і інших жидів провадиться облава, і 4 липня 1944 р. їх відправляють у концентраційний табір в Освенцімі в машині для перевезення худоби. Німецький офіцер обіцяє, що з ними будуть дуже добре поводитися, однак під час поїздки охорона СС нібито вбиває одного із бранців. Наш герой стверджує, що після прибуття він був двічі побитий у звірячий спосіб. Пробувши короткий час у таборі, Хаймлер довідується, що його дружина вмерла від дизентерії. Упродовж кількох тижнів він завів жагучий роман з циганською дівчиною Карою, але одного нещасливого дня вона не приходить на побачення в їхній табірний притулок, і він робить висновок, що її вбили.

Перебування Хаймлера в Освенцімі триває зовсім недовго, і в серпні 1944 року він опиняється в Бухенвальді. Він працює на фабриці, а пізніше — на табірній кухні, де СС призначає його керівником групи працюючих там не-жидів. Літній німець-в'язень, соціал-демократ, починає волати, що він не працюватиме разом з жидом, та наш герой швидко заспокоює його, пригрозивши побити. Пізніше звуки канонади вказують на наближення американських військ, але есесівці змушують групу в'язнів піти разом з ними в Богемію. Там, наприкінці війни, їх звільняють, і Хаймлер повертається до Угорщини. Йому вдається вижити, але він відчуває відразу від уявної спроби Гітлера знищити кожного жида в окупованій Європі — і це притому, що він жодного разу не бачив, як когось умертвили газом.

Прімо Леві (Primo Levi) у книзі «If This is a Man» («І це — людина?», Нью-Йорк, 1959) викладає нібито пережитий ним досвід в якості молодого й слабкого італійського жида, що потрапив у нацистські лещата. Спочатку Муссоліні засновує свою Італійську Соціалістичну Республіку, а потім нашого героя, що бродив сільською місцевістю в пошуках наживи, 13 грудня 1943 р. ловить фашистська міліція. Це ставить хрест на його кар'єрі добровольця в італійській комуністичній партизанській армії, яка намагалася скинути Муссоліні. У січні 1944 року його поселяють в італійський табір в Фоссолі, що недалеко від Модени. 

В Фоссолі з інспекцією приїжджає німецька влада, яка висловлює невдоволення недостатньо здоровими умовами утримання ув'язнених. 22 лютого 1944 р. було зробилено оголошення про те, що невелика група з 650 жидів буде відправлена в Німеччину. Леві потрапляє в Освенцім і влаштовується на роботу на фабриці синтетичної гуми Буна. Умови просто жахливі, а одноманітні недільні концерти й футбольні матчі його зовсім не утішають. Він одержує табірний номер у вигляді татуювання на руці, що означає, що він став усього лише ще однією нікчемністю. Постійно ходять чутки, що більшість жидів знайдуть свій кінець у газових камерах.

Після весни 1944 року угорська стає другою мовою на його табірній території після ідишу, оскільки нацисти схопили велику кількість угорських жидів. До табору надходять дуже гарні новини для в'язнів. Вони дізнаються про висадження союзників в Нормандії й про замах на Гітлера в 1944 році. Літаки союзників бомблять із повітря Освенцім; ставлення охорони до них [ув’язнених] і умови в таборі стають усе гірше й гірше. Нарешті, росіяни підходять до Освенціму. 18 січня 1945 р. табір евакуюється, але багатьох хворих в'язнів залишають на місці. Леві — один з таких в'язнів, і 27 січня 1945 р. він звільняється російськими військами. Це дуже радісний момент для нашого героя, і він вітає його з великим завзяттям.

Леві й Хаймлер сходяться в тому, що головною метою нацистів було знищити якнайбільше жидів. Ще один колишній в'язень Освенціма, Міклош Ньїзлі (Miklos Nyiszli), у книзі «Auschwitz: a Doctor's Eye-Witness Account» («Освенцім — звіт доктора-очевидця», Нью-Йорк, 1960) стверджує, що там існували всі необхідні умови для знищення жидів з усієї Європи. Ці люди вважають, що вони в сорочці народилися, уникнувши контакту з газовими камерами й крематорієм, про яких ходило так багато дивовижних історій.

Німецький читач може задатися питанням: а що думали угорський регент Хорті й італійський прем'єр Муссоліні про таку свавільну манеру, в якій Гітлер нібито наказував своїм вірним есесівцям розпоряджатися долею угорських і італійських підданих? Ніколас Хорті у своїх «Мемуарах» («Memoirs», N.Y., 1957, pp. 174ff.) скаржиться, що жидівська меншина в Угорщині перед Другою світовою війною одержувала не менше 25 відсотків від внутрішнього доходу й що для угорців жидівське питання було дуже серйозним. Він також стверджує, що в 1939 році Гітлер благоволив до мирного співжиття з Польщею й що війна Німеччині була нав'язана. Проте, Хорті робив усе можливе для того, щоб захистити угорських жидів від німецького втручання, доти, поки він керував своєю країною. Те ж саме було слушне й для Муссоліні, який став більш залежним від Гітлера після того, як Отто Скорцені звільнив італійського лідера з в'язниці після його початкового скинення в липні 1943 року.

Луїджі Вілларі (Luigi Villari) в книзі «Italian Foreign Policy under Mussolini» («Зовнішня політика Італії за Муссоліні», N.Y., 1956, pp. 197ff.) пояснює, що до 1945 року Дуче робив усе від нього можливе, щоб не допустити німецького втручання в справи італійських жидів, і клопотав за них, коли тих відправляли до Німеччини. Це було сущою правдою, незважаючи на те, що Муссоліні щиро противився жидівському впливу в Італії. Німецький спостерігач не втратить нагоди відзначити контраст між м'якою критичною позицією й політикою Хорті й Муссоліні щодо жидів і відкритою антижидівською політикою Гітлера.

Про чутливість Муссоліні щодо жидівського питання було добре відоме Генріху Гіммлеру, німецькому головнокомандуючому СС. 11 жовтня 1942 р., під час візиту в Рим, він сказав Муссоліні, що німецька політика відносно жидів під час війни поступово набула нового вигляду винятково через міркування військової безпеки. Гіммлер поскаржився, що тисячі жидів на зайнятих Німеччиною територіях партизанять або здіюснюють саботаж і шпигунство. Уже 5 вересня 1939 р. Хайм Вейцман (Chaim Weizmann), сіоністський лідер з Жидівського агентства в Лондоні, оголосив Німеччині війну від імені жидів усього світу. Саме через критичну стадію війни Гіммлер відтепер відстоював нову німецьку політику з депортації жидів з окупованих територій в обмежувальні зони й табори для інтернованих.

Гіммлер висловив невдоволення тим, що траплялося багато випадків, коли жидівські жінки й діти співробітничали з радянськими партизанами, і зізнався, що в СРСР багато жидів було затримано за партизанську діяльність і безцеремонно розстріляно німецькими військами. Гіммлер також згадав про полонених радянських жидів, використовуваних у військовому будівництві в умовах, в яких — як він [Гіммлер] припускав — смертність була, імовірно, вище звичайної. Муссоліні твердо нагадав Гіммлеру, що католицька церква рішуче противилася будь-яким надзвичайним заходам проти жидів, і натякнув, що політика німецьких ексцесів може змінити позицію папи Пія XII, який підтримує перемогу Осі над СРСР у Другій світовій війні (Vierteliahrshefte fuer Zeitgeschichte, 1956/4).

Згадки Гіммлера про опір радянських жидів призначалися для виправдання більш твердої німецької політики відносно жидів після початку радянсько-німецької війни від 22 червня 1941 року. Канадсько-жидівський журналіст Реймонд Артур Девіс (Raymond Arthur Davies) в «Odyssey through Hell» («Одісея крізь пекло», New York, 1946) стверджує, що радянській Червоній армії має бути приписана основна заслуга в порятунку життя європейських жидів під час Другої світової війни. Девіс розхвалює військові досягнення радянських жидів як в партизанській, так і регулярній арміях по обидві сторони фронту. Шахно Епштейн (Schachno Epstein), глава Антифашистського комітету радянських жидів, повідав Девісу, що Радянський Союз за допомогою евакуації жидів і інших заходів урятував життя як мінімум 3,5 мільйонам європейських жидів. За таких обставин нацистам повинно було бути ще важче роздобути й знищити 6 мільйонів жидів.

Більшу частину війни Девіс провів у Радянському Союзі й він був переконаний, що в жодній іншій країні, яка брала участь у війні, роль жидів не була такою значною, як тут. Він підкреслює, що тисячі радянських військових підприємств керувалися жидами й що надзвичайно велика кількість жидів займала керівні посади в радянських збройних силах і керівництві. Він відзначає, що 250 тисяч польських жидів з німецької зони окупації перебралося в СРСР в 1939 році й що їх можна було зустріти в будь-якій радянській області. Девіс отримав офіційну радянську інформацію, згідно з якою не менше 35 тисяч європейських жидів воювали за Тіто в незаконній партизанській війні проти Німеччини.

Він припускає, що більшість румунських жидів завершили війну недоторканими завдяки впливу, який на політику Румунії виявила німецька поразка під Сталінградом. Девіс мав контакти з багатьма американськими жидами, які емігрували в СРСР в 30-х роках і відігравали значну роль в радянській військовій економіці. Він також зустрічався з багатьма офіцерами-жидами Червоної армії, які похвалялися тим, що розстрілювали німецьких військовополонених у гігантських масових екзекуціях. Девіс увійшов у Берлін одночасно із Червоною армією, і варварське руйнування цього міста він називає правильним і справедливим. Відразу ж після падіння столиці Райху Девіс установив тісні контакти з лідерами жидівської громади в Берліні. Одним із провідних членів жидівської громади в Берліні був Хільдеґард Беньямін (Hildegard Benjamin), який згодом, будучи комуністичним міністром юстиції в Радянській Центральній Німеччині, змусив німців прийняти радянську правову систему замість їхньої власної.

Девіс радіє, що ці тисячі берлінських жидів також були звільнені СРСР, а не Заходом. Він був впевнений, що в радянському середовищі сіонізм став непотрібним для жидів — незважаючи на те, що в багатьох регіонах СРСР продовжували існувати антижидівські настрої на рівні широких мас.

Ральф Нюнберг (Ralph Nunberg) в книзі «The Fighting Jew» («Жид, який бореться», Нью-Йорк, 1945) наводить об'єктивну й наочну оцінку ролі радянських жидів у Другій світовій війні. Нюнберг із гордістю відзначає, що не менше 313 радянських фронтових генералів були жидами. Він вважає, що під керівництвом Карла Маркса (ще одного «жида, який бореться»!) СРСР переможе (Там же, стор. 198).

Нюнберг визнає, що багато жидів з Центральної Європи, а також інших частин світу стали жертвами гігантських радянських чищень у період з 1936 по 1939 роки, але ця різанина була несуттєвою та ідеологічною й не була частиною прямої антижидівської політики з боку Сталіна. СРСР і деякі з його майбутніх сателітів були єдиними країнами в усьому світі, де антижидівські висловлення вважалися тяжким злочином. Однак саме радянська ініціатива призвела до висилки «небажаних» жидів до Німеччини під час дії радянсько-німецького пакту про ненапад 1939–1941 рр.

Книга «Under Two Dictators» («Під двома диктаторами», London, 1950) Марґарете Бубер (Margarete Buber) являє собою спогади німецької жидівки, яку в серпні 1940 р. відправили до німецького концтабору Равенсбрюк, і яка провела до цього кілька років у нелюдських і первісних умовах радянського концтабору. Бубер вважалася занадто небезпечною для того, щоб її випустили на волю в Німеччині; вона відзначає, що була єдиним жидом зі свого контингенту депортованих з Росії, який не був відразу ж випущений гестапо. Вона виявила що умови в Равенсбрюці знаходяться у разючому контрасті у порівнянні із брудом, безладдям і голодом радянського табору.

В серпні 1940 року німецьких концтаборів було небагато, а кількість ув'язнених була невеликою — на відміну від численних радянських таборів. Ми вже казали, що число ув'язнених у всіх німецьких таборах на початок війни у вересні 1939 року дорівнювало 21.300. Більшість цих ув'язнених були звичайними злочинцями, а жиди становили невеликий відсоток від загального числа. Через рік війни загальне населення концтаборів, як і раніше, було менше 40 тисяч, на відміну від мільйонів ув'язнених в радянських таборах.

Табір у Равенсбрюці, до якого потрапила Бубер, був бездоганно чистим, з просторими газонами й квітковими клумбами. Регулярна лазня й щотижнева зміна постільної білизни здавалися їй справжньою розкішшю в порівнянні з пережитим до цього. Її перша вечеря складалася з білого хліба, сосиски, маргарину й солодкої вівсянки із сухофруктами. Бубер не змогла стриматися й запитала в своєї сусідки за столом: у них що, 3 серпня — свято? Чи, може, якийсь особливий випадок? Сусідка роззявила рот від подиву. Марґарет стала розпитувати: невже їжа щодня була такою чудовою? Сусідка відповіла, що так, проте вона не розуміє, чому це повинне когось страшенно радувати? Марґарет не стала пояснювати їй, чому.

Свій барак в Равенсбрюці вона визнала справжнім палацом у порівнянні з переповненою брудною халупою радянського табору. Її перший недільний сніданок з гуляшу, червонокачанної капусти й картоплі був справжнім бенкетом.

Бубер провела в Равенсбрюці багато років. До 1943 року табір став переповнений. Колишня чистота зникла, і багато квітів були витоптані. Це стало наслідком нескінченної війни. До кінця війни сюди линули ув'язнені з Освенціма й інших таборів. Бубер відзначає, що на початку 1945 року ув'язнені з Освенціма прибули «змарнілими й виснаженими». Варто нагадати, що саме цього часу десятки тисяч біженців зі східної Німеччини буквально вмирали з голоду.

В січні 1945 року повністю перервався поштовий зв'язок між ув'язненими Равенсбрюка й зовнішнім світом, і запанувала плутанина. Нарешті, настав кінець, німецькі охоронці розбіглися, і наша героїня була звільнена. Вона свідчить, що умови в таборі впродовж тривалого періоду постійно погіршувалися. Незабаром після її прибуття було впроваджено тілесне покарання для серйозних порушень, а починаючи від зими 1941–1942 рр. до неї стали доходити злісні чутки про те, що в деяких випадках практикуються вмертвіння газом.

Ще одна політична ув'язнена в Равенсбрюці, комуністка Шарлотт Борманн (Charlotte Bormann), в книзі «Die Gestapo lasst bitten» («Гестапо запрошує Вас») наполягає на тому, що чутки про газові камери були нахабними вигадками, які серед ув'язнених свідомо поширювали комуністи.

Комуністи так і не прийняли Марґарет Бубер до своєї групи, оскільки вона була ув'язненою в СРСР. Мемуари Шарлотт Борман так і не знайшли свого видавця. На процесі в Радштадті у французькій зоні окупації, де відбувався суд над адміністрацією табору Равенсбрюк, обвинувальна сторона не дозволила їй давати свідчення. Це була звичайна і типова доля авторів, які намагалися зобразити історію з точки зору тих, хто заперечував легенду про знищення.





Сторінка1/3
Дата конвертації05.05.2013
Розмір1.22 Mb.
ТипДокументы
  1   2   3
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи