Лекція з навчальної дисципліни icon

Лекція з навчальної дисципліни



Схожі


ДЕРЖАВНА ПЕНІТЕНЦІАРНА СЛУЖБА УКРАЇНИ




ІНСТИТУТ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СЛУЖБИ


КАФЕДРА ЗАГАЛЬНО-ЮРИДИЧНИХ ДИСЦИПЛІН


ЗАТВЕРДЖУЮ

начальник (завідувач) кафедри

загально-юридичних дисциплін


___________________________

«_____» ____________2012 року


ЛЕКЦІЯ З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

ДЕРЖАВНЕ ПРАВО ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН”


ТЕМА 3.


Основи правового статусу особи в зарубіжних країнах


Навчальний час 2 години


Для курсантів Інституту

кримінально-виконавчої служби.

Обговорено та схвалено на засіданні кафедри

«____» ___________ 2012 року,

протокол №___


КИЇВ – 2012


^ МЕТА ЛЕКЦІЇ: формування загального уявлення про поняття, сутність, види та елементи правового статусу особи, про поняття та види прав людини і громадянина.


^ ЗАВДАННЯ ЛЕКЦІЇ:

  • ознайомлення слухачів з поняттям та сутністю правового статусу особи, елементами правового статусу особи, обов’язками людини ігромадянина;

  • доведення сутності та походження прав людини і громадянина, їх види;

  • звернути увагу на відмінності між правами людини і громадянина, правами людини і свободами людини висвітлити основні види та способи внесення змін і допонень до конституцій;

  • доведення основнго змісту окремих міжнародних актів у сфері захисту прав людини і громадянина.


^ ПЛАН ЛЕКЦІЇ


Вступ

Питання лекції:

1. Правовий статус особи. Принципи правового статусу особи і громадянина в зарубіжних країнах.

2. Поняття та загальна характеристика прав та свобод людини і громадянина. Конституційні обов’язки громадян.

3. Гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина.

Висновки

Література


Вступ



На сучасному етапі розвитку теорії і практики конституціо­налізму людина та її соціально зумовлена діяльність виступа­ють основоположними об’єктами конституційного регулювання, своєрідним фокусом державного буття. Поняття людини перед­бачає існування розумного (людського) індивіда, розглядуваного у біологічному і соціальному аспектах. Відмінним за характе­ром є поняття громадянина, котре відображає певні політико- правові якості, набуті людиною, її особливі юридично визначені взаємозв’язки з державою.

Конституційні статуси людини і громадянина перебувають у зв’язку, зумовленому співвідношенням понять людини і грома­дянина, причому статус людини є вихідним. Таке значення ста­тусу людини випливає із сутності прав людини, нерідко тракто­ваних як природні за походженням реалії, що пов’язані з самим існуванням індивіда. При цьому кожний громадянин є водночас людиною і наділений усією сукупністю прав людини.


Питання1. Правовий статус особи. Співвідношення прав людини і прав громадянина. Принципи правового статусу особи і громадянина згідно Конституції України


1.1.Правовий статус особи.

Правовий статус особи - це сукупність або система суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, які закріплені в чинному законодавстві та інших формах права.

^ Суб’єктивне право - це міра можливої і бажаної поведінки особи, яка направлена на задоволення своїх чи інших правових потреб та інтересів. Суб’єктивні права належать конкретній особі, їх реалізація залежить від волі самої особи, соціальне - економічних і політичних умов існування людини.

^ Суб’єктивний обов’язок виражає міру необхідної поведінки чи діяльності особи, яка закріплена в законодавстві або в інших формах права і направлена на задоволення потреб і інтересів інших суб’єктів. суспільних відносин. Наприклад, обов’язок дотримуватись Конституції, правопорядку.

Іншими словами, коли йдеться про право як регулятор суспільних відносин, вживають термін «об’єктив­не право», коли про право відповідного суб’єкта, яке може бути реалізоване у правовідносинах, — «суб’єктивне право».

^ Конституційний статус особи — це становище людини в суспільстві і державі, яке визначається, перш за все, конституцією і не залежить від різних обставин (службового становища, сімейного стану, раси, статі, етнічного і соціального походження, політичних і релігійних переконань тощо). Воно є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичність і узагальненістю. Його зміст виявляється в інституті громадянства, принципах, власне конституційних правах, свободах і їх гарантіях.

Починаючи з XVIII ст. суб’єктивні права визначають як власне права, і як свободи. Принципової відмінності між правами і свободами не існує, адже, будучи реалізованими індивідом у конкретних правовідносинах, ті й інші породжують необхідність реалізації обов’язку (з боку другої сторони у правовідносинах — іншого індивіда) або повноваження (з боку другої сторони — державного органу або посадової особи). Разом з тим, права і свободи нерідко розрізняють за характером відповідних можливостей людини або громадянина. Якщо право уможливлює набуття індивідом того або іншого соціального блага, то свобода передбачає невтручання в його буття з боку держави, можли­вість уникнення певних обмежень. Тобто право, по суті, означає «дай», а свобода — «не заважай». Наприклад, свободами є особиста недоторканність, недоторканність житла, свобода пересування.

У період революцій XVII—XVIII століть в Європі та Амери­ці теорія природних прав активно використовувалася новими соціальними силами в їх боротьбі за політичну владу. В Декла­рації незалежності США 1776 р. було визнано очевидним, що «всі люди створені вільними, вони наділені Творцем певними невідчужуваними правами». Такі права визначалися за мету дер­жавної діяльності, і для їх забезпечення мали діяти «уряди, спра­ведлива влада яких походить від згоди тих, над ким вони уряду­ють». Про «природні, невідчужувані, священні права людини» йшлося в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Фран­ція). Проголошуючи, що «люди народжуються вільними і рівни­ми у правах», автори цього документа також вказували на таку мету державної діяльності, як «забезпечення природних і невід- чужуваних прав людини».

Зовні найбільш послідовно права людини і права громадя­нина розмежовуються в основних законах, прийнятих у постсо- ціалістичних і пострадянських країнах: словосполучення «права і свободи людини і громадянина» (іноді й обов’язки) вживане або в назвах їх розділів чи глав, або безпосередньо в конститу­ційному тексті (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Македонія, Польща, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбе­кистан і Хорватія).

У більшості конституцій відмінності між правами людини і правами громадянина знаходить вияв у формулюваннях відпо­відних статей. Коли йдеться про права людини, їх носії познача­ються як «кожний» або «усі». Іноді для визначення цих прав використовуються такі слова або словосполучення безособово­го характеру, як «ніхто», «визнається право», «гарантується сво­бода» та деякі інші. Права громадянина буквально адресовані громадянам держави, в конституції якої вони закріплені: «гро­мадянин (громадяни) має право» тощо. Іноді права громадя­нина сформульовані як права осіб, що належать до політичної нації. Наприклад, у ст. 19 Конституції Іспанії встановлено, що «іспанці мають право вільно обирати місце проживання і пере­суватися в межах державної території».

Ідея правової держави (нім. rechtsstaat) виникла у першій третині XIX ст. на німецьких теренах як один із проявів лібера­лізму, за смислом якого передбачалося невтручання держави в економічне і духовне життя індивіда. Діяльність держави обме­жувалася, насамперед, загальною метою гарантування свободи індивіда, його правового захисту у відносинах з державою та з іншими індивідами. Проте з середини XIX ст., коли актуальни­ми стали задачі формулювання соціальної політики держави, поняття правової держави почали пов’язувати з потребами дер­жавного управління, а саму відповідну ідею — з практикою ство­рення і реалізації державними органами і посадовими особами норм позитивного права безвідносно до їх змісту. Надалі зміст концепції правової держави змінювався і поступово набув, як зазначалося, природно-правового забарвлення.

^ Правовий статус особи - це відносини між особою і державою та суспільством, передбачені й гарантовані Конституцією і законами країни.

Елементами правового статусу є:

  1. Громадянство - є основною передумовою встановлення правового статусу особи в державі.

Я к правило, в законах визначається, хто є громадянином такої держави, встановлюються принципи громадянства, визначається порядок набуття і припинення громадянства.

Найбільш поширений спосіб набуття громадянства — філіація

(набуття громадянства за народженням). У цьому способі є 2 підстави: право крові і право грунту.

У першому випадку дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження; у другому — дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків. Проте у цієї підстави є і інше тлумачення (правом на отримання громадянства за правом грунту мають особи, батьки яких або громадянство батьків невідомо). У ряді країн Латинської Америки філіація не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства може наступати з моменту повноліття і пов’язаний з наявністю у особи політичних прав, перш за все — виборчого права. У більшості країн можуть

використовуватися обидві підстави.

Натуралізація — отримання громадянства особою (як правило, іноземцем або апатридом) за його заявою. Вона здійснюється уповноваженими на те органами і в переважній більшості випадків пов’язана з втратою колишнього громадянства.

Відновлення громадянства для колишніх громадян цієї держави.

Реєстрація припускає спрощений порядок набуття громадянства,

якщо батьки цієї особи були або є громадянами країни.

^ Оптація — вибір громадянства під час переходу території від однієї держави до іншої.

Трансферт — перехід території супроводжується зміною громадянства без права вибору.

Припинення громадянства можливе за 3 підставами: вихід з громадянства, втрата громадянства, позбавлення громадянства. Вихід з громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. Заяву про вихід розглядають компетентні органи, які за певних умов можуть в цьому праві відмовити. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення громадянства, набутого в порядку натуралізації, — денатуралізація. Остання зустрічається і застосовується набагато частіше, оскільки вважається, що зв’язок громадян, які натуралізуються, з державою, менш стійкий, ніж у громадян за народженням.

Апатрид — особа без громадянства.

Біженець (іноземний громадянин чи особа без громадянства) — особа, змушена залишити місце свого постійного проживання (територію іншої держави) внаслідок вчиненого там щодо неї насильства або переслідування чи реальної небезпеки зазнати насильства або іншого переслідування.

Іноземцями в нашій країні визнаються особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України.

^ 2. Загальна правоздатність і дієздатність (деліктоздатність) – тобто здатність людини мати, набувати права і обов’язки та нести відповідальність, насамперед, юридичну.

- правоздатність – здатність людини мати права і обов’язки; виникає в момент народження громадянина і закінчується в момент його смерті; має невідчужуваний характер, тобто громадянин не може ними розпорядитися (дарувати, продавати тощо ).

- дієздатність – здатність громадянина своїми діями набувати права і створювати обов’язки (їх виникнення та обсяг залежать від віку, стану здоров’я громадянина);

а) повна – з 18 років або з укладанням шлюбу;

б) часткова – 15-18 років;

в) мінімальна – до 15 років;

г) обмежена – в судовому порядку відносно наркоманів, алкоголіків;

д) повне позбавлення – в судовому порядку відносно душевнохворих.

^ 3. Принципи правового статусу особи (ст.ст. 21-26 Конституції України) - це основні ідеї, що характеризують положення людини і громадянина в сучасному суспільстві. У конституційному статусі особи важливу роль відіграють принципи, тобто ті основоположні начала, на основі яких визначається зміст і умови реалізації прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.

До них належать: свободи людини; рівність конституційних прав і свобод; невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини; гарантованість прав, свобод і обов’язків людини і громадянина; єдність прав людини і його обов’язків перед суспільством.

^ 4. Права, свободи громадянина (Розділ 2 Конституції України).

5. Гарантії та захист основних прав та свобод:


1.2. Співвідношення прав людини і прав громадянина.

Права людини і права громадянина - тісно взаємозалежні, проте не є тотожними поняттями.

Громадянин - людина, що законом визнається юридично приналежною даній державі.

Відмінності між правами людини і правами громадянина:

Права людини:

1. Позатериторіальні – існують незалежно від державного визнання, закріплені в законі і поза зв’язком їх носія з конкретною державою;

2. Загально соціальні – належать людині по факту народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (наприклад, апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини);

3. Не залежать від виконання будь – яких обов’язків. Зобов’язаною стороною виступає сама держава, її органи, посадові особи;

4. Первинно закріплені в міжнародних актах, і їх реалізація здійснюється в сфері будь – якого громадянського суспільства, де б не знаходилась людина.

Права громадянина:

1. Територіальні – передбачають наявність громадянства, тобто правовий зв'язок людини і держави;

2. Юридичні (спеціально соціальні) – закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа, тобто виступають як юридичні категорії;

3. Залежать від виконання обов’язків, якими наділені громадяни держави;

4. Первинно закріплені в конституції певної держави, і їх реалізація охоплює сферу відносин індивіда з даною державою.

^ Права людини і права громадянина - близькі поняття, в ідеалі по­винні збігатися, оскільки:

1) здійснення прав людини визначається головним чином забез­печеністю з боку держави. Наприклад, згадані апатриди, біженці, а також інші категорії осіб, що не мають громадянства, перебувають під захистом законів держави проживання і міжнародного права;

2) громадянство - основний канал, через який відбувається здійснення прав людини.

Взаємозв'язок прав людини і прав громадянина підкреслюється тим, що вони в ряді випадків закріплювалися в одному нормативно-правовому акті.

Наприклад, у Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (нині входить до складу конституційного законодавства Франції). Або інший приклад: Розділ II Конституції України 1996 р. так і називається: «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина».

Розгляд прав людини одночасно з правами громадянина - підстава для:

- визначення її законних, юридичних можливостей (свобод) у державі;

- встановлення відповідності законодавства країни правам людини.

У дійсності збіг прав людини і громадянина має місце далеко не завжди і скрізь. Доцільно, щоб у Конституції і законах України були чітко прописані положення про права людини і положення про права і обов'язки громадянина.

Існує 2 основні способи конституційного закріплення прав і свобод — позитивний і негативний.

При позитивному способі конституція встановлює або констатує,

що суб’єкт володіє певним правом.

Негативним способом є конституційна заборона будь-якому суб’єкту порушувати або обмежувати право або свободу. Оскільки права і свободи реалізуються в суспільстві, то неминучими є певні обмеження прав і свобод, які диктуються необхідністю поважати такі ж права і свободи інших людей. Формули обмежень конституційних прав і свобод різноманітні.

Генеральні клаузули — це застереження в текстах конституцій, що передбачають можливість обмежень прав і свобод. Існують і конкретні застереження, що стосуються окремих прав і свобод.

Разом з тим, демократичні держави не допускають дискримінацію, тобто законодавче обмеження прав, що не відповідає загальнолюдським цінностям. Найбільш істотними формами дискримінації є апартеїд — обмеження прав за расовою ознакою і сегрегація — розділення білих і кольорових в місцях загального користування. Достатньо поширеним явищем, яке особливо характерне для мусульманських держав, є нерівноправ’я жінок і чоловіків. У слабкорозвинутих державах поширено таке явише, як трайбализм, тобто надання пільг за ознакою належності до певного племені або племінного клану.

У демократичних державах забезпечуються різні види гарантій конституційних прав і свобод.


Питання 2. Поняття та загальна характеристика прав та свобод людини і громадянина. Права та свободи громадян України відповідно до Конституції України. Конституційні обов’язки громадян


Права та свободи людини можна поділити на дві великі групи, беручи за основу людину, як живу істоту взагалі, і як громадянина певної держави.

^ Перша група - фундаментальні, абсолютні, особисті, невід’ємні права, тобто права даровані самою природою:

- право на життя;

- право на фізичну, моральну недоторканість;

- право на особисту свободу і безпеку;

- право на свободу совісті, вільний вираз і поширення думок.

Відповідно до Конституції України ці права мають підвищений захист всією судовою системою України від загального до Верховного Суду України - , насамперед., тому, що вони визначені в Загальній Декларації прав людини 1948 року, Європейською Хартією прав людини 1961 року.

^ Друга група - права особи, які випливають із факту її правової належності до Української держави - громадянства:

- право на участь громадянина в управлінні справами суспільства і держави;

- право на інформацію;

- право на працю:

- право на освіту;

- право користування досягненнями культури;

- право на соціальний захист.


^ Еволюція прав людини. В історичному розвитку прав і свобод виокремлюються три покоління. Перше сходить до джерел конституціоналізму. У конституційних актах епохи зародження цього правового явища фіксувалися, як правило, дві групи прав і свобод, обумовлені дуалізмом громадянського і політичного суспільства. Це особисті (тобто цивільні) свободи та політичні права.

До другого покоління можна віднести соціально-економічні права і свободи, що гарантують інтереси людини в суспільстві й державі (право на власність, право на працю, право на сприятливі умови праці, право на відпочинок, право на охорону здоров’я й медичну допомогу, право на освіту тощо).

До третього покоління належать права і свободи, що забезпечують якість життя. Маються на увазі право на сприятливе навколишнє середовище і свобода інформації (можливість збирати, зберігати й поширювати будь-яким доступним способом будь-яку інформацію, що не становить таємниці). Ці права стали одним із правових інструментів боротьби людства із глобальними проблемами — екологічною небезпекою й інформатизацією життя — у період переходу до постіндустріального суспільства.

Відповідно до Конституції України права та свободи громадян України поділяються на 3 велиш групи:

1 група - громадянські (особисті) права і свободи людини і громадянина:

- право на життя (ст. 27 Конституції України);

- право на повагу до честі і гідності особи (ст. 28 Конституції України);

- право на свободу і особисту недоторканість (ст. 29 Конституції України);

- право на недоторканість житла (ст. 30 Конституції України);

- таємниця листування, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та іншої кореспонденції (ст. 31 Конституції України);

- право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32 Конституції України);

2 група - соціально - економічні, культурні права:

Економічні права:

- право власності особи (право приватної власності гарантується і захищається державою) (ст. 41 Конституції України);

- право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена державою (ст. 42 Конституції України);

^ Соціальні права:

- право на працю (ст. 43 Конституції України);

- право на страйк (ст. 44 Конституції України);

- право на відпочинок (ст. 45 Конституції України);

- право на соціальний захист (ст. 46 Конституції України);

- право па житло (ст. 47 Конституції України);

- право на достатній життєвий рівень (ст. 48 Конституції У країни);

- право на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування (ст. 49 Конституції України);

^ Екологічні права:

- право на безпечне для життя і здоров’я довкілля. (ст. 50 Конституції України);

- право вільного доступу до Інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту (ст. 50 Конституції України); Культурні права:

- право на освіту (ст. 53 Конституції України);

- свобода літературної, художньої, творчої діяльності (ст. 54 Конституції України);

^ Духовні права:

- право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України);

- право на інформацію, тобто право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір (ст. 34 Конституції України);

- право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35 Конституції України);

3 група - політичні права і свободи людини і громадянина:

- свобода пересування, вільний вибір місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України громадянина (ст. 33 Конституції України);

- право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлені законом (ст. 33 Конституції України);

- право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраним до органів державної влади й органів місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції України);

- право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк (ст. 40 Конституції України);

- право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки, громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст. 36 Конституції України);

- право збиратися вільно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої вади чи органи місцевого самоврядування (ст. 39 Конституції України).

Поряд з правами і свободами Конституція України визначає і основні обов’язки громадян України.

Можна класифікувати права і свободи як основні і додаткові: наприклад, право брати участь в управлінні державними спра­вами — основне, а виборче право — похідне від нього, тобто додаткове.


^ Конституційні обов’язки громадян.

Конституційні статуси людини і громадянина визначаються шляхом аналізу не тільки відповідних прав, а й обов’язків. «Тра­диційними» можна вважати обов’язок дотримуватися конститу­ції і законів, обов’язок сплачувати податки, а також військовий обов’язок. Як наслідок розвитку соціальної функції держави в деяких основних законах передбачені обов’язки охороняти до­вкілля, історичну і культурну спадщину (Азербайджан, Біло­русь, Казахстан, Молдова, Росія, Узбекистан). Іноді характер конституційних набувають деякі інші обов’язки. Наприклад, згід­но зі ст. 75 Конституції Азербайджану «кожний громадянин по­винен поважати державні символи Азербайджанської Республі­ки — її прапор, герб і гімн».

Взаємозв’язок між конституційними правами і обов’язками передусім виникає у правовідносинах. Разом з тим, невиконан­ня людиною або громадянином зафіксованого в основному зако­ні обов’язку може обмежити їх у реалізації певних конституцій­них прав, зокрема, у зв’язку із застосуванням до них юридичних санкцій.

Конституції фіксують обов’язки не тільки людини або гро гро­мадянина, а й держави. У багатьох новітніх конституціях забез­печення (гарантування) прав і свобод сформульоване, по суті, як обов’язок держави. У деяких пострадянських країнах права і свободи визнані найвищими цінностями. В Азербайджані і Біло­русі забезпечення прав і свобод конституційно визначене «най­вищою метою держави» (у Білорусі — ще й суспільства), а у Португалії — одним з «основних завдань держави». Про права і свободи як «найвищі цінності конституційного ладу» йдеться в основних законах Македонії і Хорватії. Крім положень загаль­ного характеру щодо обов’язку держави забезпечувати права і свободи, конституції встановлюють більш конкретні гарантії їх реалізації.


^ Питання 3. Гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина

а) економічні - наявність розвинутої економіки, здатної задовольнити головні матеріальні потреби певної людини і суспільства в цілому;

б) політичні - народовладдя, багатопартійність, гласність політичного життя, підконтрольність державних органів громадянам та їх об'єднанням;

в) ідеологічні - загальна, політична і правова культура суспільства та особливо посадових осіб держави;

г) юридичні – право на судовий захист; право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування завданої людині матеріальної і моральної шкоди, якщо її заподіяно незаконними рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування або їхніх посадових осіб; право знати свої права і обов’язки; право на правову допомогу; право не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази; презумпція невинуватості; право не свідчити проти себе і своїх близьких; неприпустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина.

^ Право на захист — це насамперед матеріальне суб’єктивне право правоохоронного характеру, яке виникло в момент порушення суб’єктивного права потерпілого і випливає з конституції.

Юридичний механізм захисту людиною своїх прав — це активний зв’язок носія прав на захист і правоохоронного органу, зобов’язаного захистити ці права.

Омбудсман, або омбудсмен (швед. Ombudsman — представник інтересів), — обрана спеціально (призначувана) посадова особа для контролю різного роду адміністративних органів, а в деяких країнах — також приватних осіб і об’єднань.

Екскурс в історію поняття дає змогу виявити його зв’язок з термінами “влада” , “авторитет” . Шведський термін “омбудсман юстиції” , що використовується для позначення історично першої омбудсманівської служби, не здобув загального визнання.

Інститут має різні найменування: у Франції — медіатор, в Іспанії — народний захисник, у Великобританії — парламентський уповноважений у справах адміністрації, в Італії — цивільний захисник, в Австрії — колегія народного правозахисту, у Нідерландах — національний ом- будсман, у Канаді — уповноважений у публічних розслідуваннях, у США — громадський адвокат і помічник громадян, у РФ — уповноважений з прав людини. Діють загальні й спеціалізовані служби (омбудсман університетів і шкіл, лікарень і психіатричних навчальних закладів, для захисту особистих даних, забезпечення статевої рівності, у справах споживачів, з охорони навколишнього середовища, неповнолітніх, з охорони здоров’ я, для збройних сил). Успішно працюють муніципальні омбудсмани міст Парижа, Єрусалима, Нью-Йорка. Засновано посаду омбудсмана Європейського Союзу.

Омбудсманівське співтовариство налічує більш як 50 держав. Інститут омбудсмана прийнято у державах з різними формами правління: президентських республіках (США, Франція, Німеччина, Фінляндія, Португалія, Ізраїль), парламентських республіках (Австрія, Швейцарія), конституційних монархіях (Швеція, Данія, Норвегія, Іспанія, Нідерланди, Австралія, Канада, Великобританія, Нова Зеландія). Його поважають у класичних демократіях і високо оцінюють у країнах, де порівняно недавно розпочато перехід від тоталітаризму до демократії, Польщі, Угорщині, Румунії.

Компетенція омбудсманів за колом органів і осіб не є однозначною в різних державах. Як правило, компетенція омбудсмана обмежується органами державного управління (лише у Швеції та Фінляндії омбудсман може оцінювати діяльність суду). Загальною тенденцією для всіх омбудсманів є включення до сфери їхньої компетенції місцевих органів управління, дискреційних рішень адміністрації. Діяльність омбудсманів певних держав (наприклад, парламентський уповноважений у справах адміністрації Великобританії) обмежується центральними органами управління. В Іспанії визнається перевага судової діяльності перед квазісудовими функціями омбудсмана: йому дозволено оцінювати лише затримки у відправленні правосуддя.

Деякі омбудсмани мають специфічні повноваження: право звернення до конституційного суду з клопотанням про розгляд цивільної скарги, про визнання закону неконституційним, про перевірку правомірності затримки громадян (Австрія, Іспанія). Окремим омбудсманам надано право виступати з ініціативами прийняття законів або внесення змін до чинного законодавства.


Висновки


У ХХI столітті можна говорити про становлення нового покоління прав людини. Поряд з розвитком та поглибленням права на інформаційний простір світу, на надання різноманітних послуг, заснованих на інтелектуальних інформаційних технологіях (у тому числі новітніх технологіях досліджень) і технологіях зв’язку (глобальна мережа «Інтернет»), забезпечення інформаційних відносин усередині країни і за рубежем, що розширює колективні права людини, йде становлення прав людини, котрі пов’язані з науковими відкриттями в галузі мікробіології, медицини тощо. Ці права є результатом втручання в психофізіологічну сферу життя людини (наприклад, право людини на штучну смерть евтаназія), право жінки на штучне запліднення і виношування дитини для іншої сім’ї та ін.), яке не є безмежним (заборона клонування людини та встановлення інших правових меж).


Література


  1. Права человека и вооруженные конфликты: Учебн. / Отв. ред. В.Л. Карташкин. — М.: Норма, 2001.

  2. Конституционное (государственное) право зарубежных стран / Отв. ред. Б.А. Страшун. — В 4 т. — Т. 1. — М., 1993.

  3. Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В.Е. Чир- кин. — М., 1996.

  4. Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран. — М., 1998.

  5. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. — М., 2000.

  6. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. — М., 2003.

  7. Мюмерсон РА. Права человека: идеи, нормы, реальность. — М., 1991.

  8. Люшер Ф. Конституционная защита прав и свобод лич­ности. — М., 1993.

  9. Защита прав человека в современном мире / Отв. ред. ИЛ Ледях. - М., 1995.

  10. Права человека / Отв. ред. Е.А. Лукашева. — М., 1995.

  11. Общая теория прав человека / Отв. ред. Е.А. Лукашева. — М., 2000.








Скачати 229.71 Kb.
Дата конвертації24.10.2013
Розмір229.71 Kb.
ТипЛекція
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи