Зміст icon

Зміст



Схожі
1   2   3
^

2.1 Положення що стосуються переговорів та консультацій, як засобів вирішення міжнародних спорів



Чинне міжнародне право не знає немирних (силових) засобів врегулювання міжнародних спорів. Про врегулювання спорів за допомогою сили можна говорити, наприклад, у політичній площині. З правового погляду кожен випадок застосування сили (зокрема, військової) щодо іншої держави може бути або правомірним, насамперед як відповідь на порушення міжнародно-правових зобов’язань, або неправомірним, тобто становити правопорушення. У кожному з цих випадків застосовуються норми, що регулюють використання сили в міжнародних відносинах.

Загальне міжнародне право не зобов’язує держави звертатися до конкретного засобу вирішення спорів і надає державам - учасницям спору право вільно обирати засоби його вирішення. Статут ООН закріпив цей принцип у ч. 1 ст. 33: сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки, повинні насамперед старатися вирішити спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором [41, c.65].

У міжнародно-правовій доктрині найпоширенішим є поділ мирних засобів вирішення міжнародних спорів на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До дипломатичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обслідування та примирення, до правових - арбітраж і судовий порядок. Основні відмінності цих двох типів засобів вирішення спорів полягають у такому: а) правовим засобам притаманне ухвалення рішення на основі міжнародного права; політичний засіб дозволяє занадто вільне тлумачення міжнародного права або встановлення спірними сторонами нової норми, а тому компроміс сторін є необхідною умовою; б) правовий засіб передбачає прозорі та публічні процедури, третя сторона є незалежною від стороннього впливу, насамперед спірних сторін; для політичних засобів конфіденційність зазвичай є умовою досягнення рішення, оскільки політична воля сторін надзвичайно залежна від суспільної думки; в) рішення, запропоноване в результаті застосування правового засобу, завжди юридично обов’язкове для сторін; рішення, досягнуте в рамках політичного засобу, переважно є рекомендаційним.

Процедури мирного вирішення спорів розроблено рядом міжнародно-правових актів. Найбільш важливими серед них є 1-ша Гаазька конвенція про мирне вирішення міжнародних спорів від 5(18) жовтня 1907 p., Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів від 28 вересня 1928 р. з поправками, які внесено Генеральною Асамблею ООН 28 квітня 1949 р., Манільська декларація про мирне вирішення міжнародних спорів, яку прийнято в рамках ООН 15 листопада 1982 р., Декларація Організації Об’єднаних Націй від 5 грудня 1988 р. про запобігання й усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль ООН у цій сфері та деякі інші. На особливу увагу заслуговує Довідник ООН з мирного розв’язування спорів між державами, рекомендований до опублікування сесією Спеціального комітету зі Статуту ООН і посилення ролі цієї організації, з лютого 1991 р.

Згідно зі ст. 18 Конституції України зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного товариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права [43, c.92].

Мирні способи застосовуються тоді, коли між державами (і тільки між ними) виникає міжнародний спір. Це вимагає встановлення змісту самого поняття “міжнародний спір”.

У міжнародному праві немає загальновизнаного визначення поняття “міжнародний спір”. Ознаки спору встановлюються для потреб реалізації певної процедури врегулювання міжнародних спорів, передбаченої конкретним міжнародним договором. Водночас досить часто регламентація процедур мирного врегулювання відбувається без формального визначення ознак міжнародного спору. Утім у сучасній теорії склався загалом єдиний підхід до визначення змісту цього поняття. Він ґрунтується на практиці Міжнародного Суду, який під міжнародним спором розуміє конфлікт правових поглядів, що об’єктивно існує до початку розгляду справи. Це означає, що для наявності спору недостатньо констатації самої лише різниці в поглядах сторін із питання права чи факту або ж їхніх інтересів. Така розбіжність повинна бути об’єктивно виражена в офіційних діях, принаймні однієї з них.

Міжнародний спір - формально (об’єктивно) виражену суперечність між суб’єктами міжнародного права з питання факту або права. Міжнародний спір - це юридичний факт, констатація наявності якого вимагає від його учасників та інших заінтересованих суб’єктів міжнародного права реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів.

Не існує універсальної класифікації міжнародних спорів. Кожний договір має свою унікальну класифікацію, що зазвичай служить двом цілям: визначити, які спори підпадають під дію цього договору; встановити, які мирні засоби слід застосовувати для врегулювання певних видів спорів. Наприклад, Конвенції 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів рекомендують державам-учасницям для врегулювання «серйозної незгоди або конфлікту» вдаватися до мирних послуг або посередництва; при «розходженнях міжнародного характеру, що не зачіпають їхньої честі або життєвих інтересів та випливають із різниці в поглядах на питання факту» - створювати слідчу комісію; арбітраж рекомендується як найбільш ефективний і справедливий спосіб вирішення “питань юридичного характеру, особливо при тлумаченні або застосуванні міжнародних конвенцій”.

У міжнародному праві та доктрині досить поширений поділ спорів на юридичні (правові) та політичні (неправові). Вважається, що предметом правового спору є конфлікт сторін щодо тлумачення або застосування існуючої міжнародно-правової норми. Коли ж спір зводиться до вимоги однієї зі сторін змінити зміст чинної норми, він не є правовим. Мета такої класифікації - виокремити спори, які здатен вирішити суд як орган, що за своєю природою тільки застосовує право, але не створює його. Утім ця класифікація вважається занадто академічною через відносний характер відмінності між цими видами спорів. Дійсно, навряд чи міжнародний спір може бути виключно правовим, тому що він завжди має політичний вимір; з іншого боку, зіткнення політичних інтересів суб’єктів міжнародного права має вирішуватися на основі норм міжнародного права [7, c.92].

Статут ООН розрізняє спори та ситуації. Остання “може привести до міжнародних ускладнень або викликати спір” (ст. 34), тобто має місце, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується явним висуванням претензій, хоча і породжує певні тертя між ними і напруженість. Хоча вони не мають нормативних характерних ознак, доктрина виходить з того, що “ситуація” не визначається чітко окресленими вимогами однієї держави до іншої, але згідно зі Статутом ООН в ситуації сторона не має стримуватися під час голосування з цього питання у Раді Безпеки, а в спорі - має. звідси вважають, що за змістом ситуація ширша, ніж спір.

Двосторонні або багатосторонні безпосередні переговори між сторонами спору є найпоширенішим та найефективнішим засобом врегулювання міжнародних спорів. Переговори використовуються для врегулювання майже кожного спору, принаймні як початкова стадія. У багатьох міжнародних договорах про мирне вирішення спорів переговори стоять на першому місці серед інших мирних засобів.

Переговори - надзвичайно гнучкий засіб: їх формат, рівень, тривалість та інші параметри можуть бути встановлені для потреб конкретної ситуації, а спори можуть вирішуватися як на підставі чинного міжнародного права, так і шляхом створення нових норм. Переговори дозволяють усунути небажане втручання третіх сторін у спір. Водночас цей засіб має суттєві недоліки: більш сильна сторона має можливість здійснювати тиск на слабшу сторону; переговори можуть завершитися безрезультатно; досягнута домовленість може бути юридично необов’язковою.

Різновидом переговорів є консультації. Вони, як правило, використовуються для продовження встановлених контактів. До консультацій звертаються тоді, коли необхідно поновити переговори у зв’язку з обставинами, що виникли знов. Як зазначається в Декларації про запобігання й усунення спорів і ситуацій, які можуть загрожувати міжнародному миру і безпеці, і про роль ООН в цій сфері від 5 грудня 1988 p., державам слід використовувати консультації для того, щоб краще розуміти погляди, позиції та інтереси одна одної.


^ 2.2 Характеристика добрих послуг та посередництва, міжнародних і примірних комісій під час вирішення міжнародних спорів


Мета цих засобів - сприяти розпочинанню переговорів між сторонами та досягненню домовленості щодо врегулювання спору. Ці засоби можуть використовуватися державами, міжнародними організаціями, приватними особами (авторитетними громадськими діячами) індивідуально або колективно.

На відміну від посередника, особа, що надає добрі послуги, не бере участь у переговорах і не пропонує шляхи вирішення спору, її головне завдання - допомогти спірним сторонам вступити у переговори, після чого її місія закінчується. Пропозиції особи, що пропонує добрі послуги, не є обов’язковими для сторін спору та можуть бути відхилені ними.

Посередник займає більш активну позицію завдяки тому, що сторони погоджуються на його участь у переговорах. Посередник може отримати право керувати переговорами та пропонувати варіанти вирішення спору, які, проте, не мають обов’язкової сили. Відмова сторін спору від запропонованого варіанту не вважається недружнім актом.

Трапляється, що суть спору зводиться до різного розуміння фактичних обставин, що стали підставою для спору. Неупереджений авторитетний висновок щодо дійсного стану фактичного боку спору дозволяє прискорити його врегулювання, насамперед внаслідок усунення невизначеності щодо кола норм міжнародного права, які підлягають застосуванню до суперечки. Це можна зробити шляхом створення самими спірними сторонами на паритетних засадах органу, що відповідно до встановленої процедури ухвалить висновок про фактичні обставини спору (слідчої комісії) або ж на основі результатів розслідування запропонує шляхи вирішення спору (погоджувальної комісії).

Міжнародні слідчі комісії утворюються в разі виникнення розбіжностей в оцінці фактичних обставин справи. Слідчі комісії покликані з’ясовувати питання факту за допомогою безпристрасного і сумлінного розслідування. Для утворення такої комісії сторони, які сперечаються, мають укласти особливу угоду, якою визначити обсяг повноважень, місцезнаходження, порядок і термін утворення. Для участі в роботі комісії сторони можуть призначати представників або адвокатів, які будуть викладати позицію сторін, які сперечаються, та її підтримувати. Слідчі комісії можуть допитувати свідків, досліджувати фактичні обставини шляхом вивчення документів і фактів, викликати експертів тощо; сторони, які сперечаються, зобов’язані сприяти цьому. Результатом роботи комісії є доповідь, яку вона склала та яка має обмежуватися встановленням фактів. Сторони мають право скористатися фактами доповіді на власний розсуд [16, c.201].

Примирення як процедура регламентоване Конвенцією з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ (тепер - ОБСЄ), котра є додатком до Результатів Наради з БСЄ про мирне урегулювання спорів, яка відбулася в Женеві 12-23 жовтня 1992 р. Метою примирення є надання допомоги сторонам у спорі в пошуках урегулювання відповідно до міжнародного права та їхніх зобов’язань у рамках ОБСЄ. Для цього утворюється Комісія з примирення з мирових посередників, котра після вивчення всіх аспектів спору складає доповідь з пропозиціями з його мирного врегулювання. Протягом тридцяти днів сторони мають визначити своє ставлення до пропозицій доповіді - або погодитися з ними, або не погодитися.

Різновидом слідчих і погоджувальних комісій є інститут прикордонних представників. Відповідно до ст. 21 Закону “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р.1 для вирішення питань, пов’язаних із підтриманням режиму державного кордону України, виконання міжнародних договорів із цього питання, створення умов для мирного розв’язання прикордонних конфліктів та інцидентів на певній ділянці державного кордону України з особового складу Державної прикордонної служби України призначаються прикордонні представники України, а також їхні заступники.

Зазвичай слідчі та погоджувальні комісії не уповноважуються ухвалювати юридично обов’язкові рішення для сторін спору. Втім на сьогодні діють і такі міжнародні договори, що передбачають обов’язковість їх рішень (наприклад, ст. 45 Конвенції про режим судноплавства на Дунаї 1948 p.).


^ 2.3 Застосування міжнародного арбітражу та судового розгляду для вирішення міжнародних спорів


Міжнародний арбітраж, як засіб вирішення міжнародних спорів зарекомендував себе як ефективний інструмент вирішення міждержавних спорів, зокрема досить складних, обтяжених серйозним міжнародним протистоянням сторін. В останні десятиліття поширилася практика передбачати арбітражне врегулювання спорів як засіб врегулювання можливих спорів щодо тлумачення та застосування міжнародних угод. З іншого боку, кількість звернень до цього засобу помітно зменшилася.

Звернення до арбітражу є добровільним, здійснюється шляхом укладання спірними сторонами особливої міжнародної угоди, що називається компромісом. У ній сторони регламентують: порядок визначення складу арбітрів; предмет спору; компетенцію арбітражу; процедуру розгляду справи; характер і джерела норм, на підставі яких має бути ухвалене рішення; порядок винесення рішення; юридичну обов’язковість рішення.

Якщо компроміс укладається після виникнення конкретного спору, має місце арбітраж ad hoc. Також можлива попередня домовленість про арбітраж як засіб врегулювання потенційного спору, що закріплюється в договорі з певного питання або у спеціальному договорі про арбітраж. У цьому разі має місце постійний арбітраж. Його юрисдикція може бути обов’язковою або факультативною (добровільною). Окремо слід відзначити Постійну палату третейського суду, створену на підставі Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 років про мирне вирішення міжнародних спорів. Для кожного спору, що передається на вирішення Палати, його сторони укладають компроміс та обирають арбітрів із переліку осіб, що формується державами - учасницями Конвенцій [4, c.211].

До складу арбітрів можуть призначатися особи, які мають кваліфікацію, необхідну для призначення у своїх країнах на найвищі судові посади, чи є юристами, котрі мають визнану компетентність у галузі міжнародного права. Арбітри призначаються терміном на шість років і з правом переобрання ще на один термін. Рішення арбітражного суду приймаються більшістю голосів.

Арбітражний суд має право розглядати всі спори, котрі передали йому на розгляд, але може виключити зі своєї компетенції спори щодо територіальної цілісності держави, її національної оборони, права на суверенітет над сухопутною територією і деякі інші.

Згідно зі статтею 30 Конвенції суд вирішує спори відповідно до міжнародного права або, з погодження сторін, або на підставі справедливості й доброї волі.

Теорія використовує для визначення всього розмаїття існуючих міжнародних судів родове поняття міжнародний судовий орган (або міжнародна судова установа.

Міжнародний Суд ООН є одним з головних органів ООН (п. 1 ст. 7 Статуту ООН). Ст..92 Статуту визначає його і як головний судовий орган ООН. Міжнародний Суд утворюється і діє на основі Статуту, котрий є невід’ємною частиною Статуту ООН.

До відання Суду належать всі справи, що йому передадуть сторони, і всі питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними міжнародними договорами. Сторонами у справах, котрі розглядаються Міжнародним Судом, можуть бути тільки держави. Рішення Суду ґрунтуються на міжнародному праві, яке Статут Міжнародного Суду визначає як складене з міжнародних конвенцій, міжнародних звичаїв як доказ загальної практики, визнаної за правову норму, загальних принципів права, судових рішень і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів (ст. 38). Міжнародний Суд діє на постійній основі.

Міжнародний Суд складається з п’ятнадцяти членів. Вони обираються терміном на дев’ять років Генеральною Асамблеєю і Радою Безпеки одночасно, причому при обранні суддів у Раді Безпеки принцип одностайності не діє. Для кандидатів у судді використовують ті самі критерії, що і для арбітрів. Кандидати висуваються національними групами держави, не більше як чотири, а в Суді не може бути більш як два судді від однієї країни. Судді не представляють свою державу, а діють "в особистій якості". Тому якщо розглядається спір між державами, громадянами яких є призначені судді, це не дає підстав, щоб вони поступилися місцем іншим суддям. Якщо суддя перестає задовольняти поставлені вимоги, то за одностайною думкою всіх суддів він може бути звільнений з посади. Судді користуються дипломатичними привілеями та імунітетами. Місцезнаходженням Суду є Гаага (Нідерланди). Суд розглядає справи у повному складі, але кворум у дев’ять суддів вважається достатнім для створення судової присутності. В окремих випадках Суд має право утворювати камери, де кількість суддів може бути менша ніж дев’ять, - три або більше.

До Суду можуть звертатися не тільки держави - члени ООН, але, як бачимо зі ст. 35 Статуту, п. 1 ст. 93 Статуту ООН, й не члени цієї організації. Для забезпечення доступу до Суду держав - не учасниць Статуту Суду Рада Безпеки резолюцією від 15 жовтня 1946 р. встановила спеціальну процедуру. Для цього заінтересована держава має депонувати в секретаріаті Суду декларацію загального або часткового значення. Загального - означає визнання юрисдикції Суду щодо всіх спорів, які виникли, або тих, що ще можуть виникнути; декларація часткового значення - тільки для конкретної справи [16, c.102].

До відання Суду належать всі справи, котрі йому передадуть сторони, у тому числі тлумачення міжнародних договорів, будь-якого питання міжнародного права, наявності факту, встановлення якого буде свідчити про порушення міжнародного зобов’язання, характеру і розмірів відшкодування, що належить за порушення міжнародного зобов’язання. Крім того, на основі п. 1 ст. 96 Статуту ООН за запитом Генеральної Асамблеї або Ради Безпеки Суд може дати консультативний висновок з будь-якого юридичного питання. Такий самий висновок Суд може дати за запитанням інших органів ООН, яким Генеральна Асамблея дасть дозвіл.

Суд не має обов’язкової юрисдикції, тобто справи не можуть розглядатися без спеціального звернення заінтересованих держав. Лише за наявності звернення, причому звернення всіх сторін, що беруть участь у спорі, Суд має право порушити справу. Погодження на юрисдикцію Суду може бути разовим, тобто для даної справи, або для всіх правових питань, або з всіх питань, що виникають в рамках даного союзу чи організації.

Рішення Суду остаточні й оскарженню не підлягають. Якщо сторона ухиляється від виконання судового рішення, інша сторона може звернутися до Ради Безпеки, яка має право зробити відповідну рекомендацію або вжити заходів для забезпечення виконання рішення Суду [18, c.202].

Разом з тим у літературі зазначається, що держави з великим небажанням звертаються до Суду, відмовляються від явки в Суд, довільно виключають деякі питання зі сфери юрисдикції Суду тощо. Цьому сприяють ряд факторів, в тому числі повільність діяльності Суду. Так, розгляд відомої справи про Південно-Західну Африку тривав 6 років; такий самий час - спір між Іспанією і Бельгією. І хоча в останні роки було вжито заходів щодо скорочення термінів з розгляду справ, вважають, що відчувається криза Міжнародного Суду.

Поряд з Міжнародним Судом ООН існують регіональні судові органи. До них належить Європейський суд, функції якого складаються з виконання ролі арбітра в спорах між державами-членами і Товариством, забезпечення однакового тлумачення і застосування права Товариства та ін. Однак цей суд не служить альтернативою немирному вирішенню спорів. Його швидше можна розглядати як внутрішній судовий орган. Хоча існує думка, що на сьогодні можна налічити близько півтора десятки міжнародних судових органів. Усі вони були створені у другій половині XX ст. Переважна їх більшість вирішують спори про застосування та тлумачення конкретного міжнародного договору, як правило, регіонального.

Проблема визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН сьогодні знову стає актуальною. Радикальні зміни в міжнародних відносинах, які відбулися в минулому десятилітті, зокрема, зміна позицій ряду держав відносно юрисдикції Міжнародного Суду ООН й визнання його обов’язкової юрисдикції, можуть привести до більше частого використання процедури Суду. В останні роки відзначається значний ріст кількості декларацій про визнання, причому цей ріст відбувається переважно за рахунок декларацій держав. що розвиваються, які раніше негативно ставилися до обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду. Все більше держав, знімають застереження про невизнання юрисдикції Суду, зроблені раніше до багатосторонніх договорів з їхньою участю.

Найбільш розповсюдженою формою визнання обов’язкової юрисдикції в теорії міжнародного права визнається – укладення сторонами суперечки спеціальної угоди, якою визнається юрисдикція Міжнародного Суду ООН по конкретній справі, приєднання до міжнародних договорів, що містять положення про передачу спорів в Міжнародний Суд ООН, прийняття державою однобічної декларації про визнання факультативної клаузули про обов’язкову юрисдикцію.

Важливою для міжнародної практики визнання юрисдикцію Міжнародного Суду ООН є форма із використанням однобічної декларації. Сукупність однобічних декларацій держав про визнання обов’язкової юрисдикції створюють міжнародний договір suі generіs [2, c.132].

Слід зазначити певну специфіку договірних відносин, що виникають на підставі однобічних декларацій. По-перше, у ситуації з однобічними деклараціями договірні відносини встановлюються автоматично, і в процесі їхнього встановлення відсутні переговори. По-друге, договірні відносини між державами, що прийняли декларації, позбавлені компромісу й передбачуваності, характерного нормальному процесу укладання договору. Таким чином, між учасниками системи факультативної клаузули не може бути обміну - права й обов’язки одного повинні в точності повторювати права й обов’язки іншого. По-третє, зобов’язання, закріплені в декларації про визнання, реально виникають після передачі однієї зі сторін конкретної справи в Міжнародний Суд ООН. На відміну від договорів, у яких звичайно чітко закріплюються зобов’язання сторін і сфера юрисдикції Суду, у випадку з визнанням за допомогою однобічних декларацій однієї з основних завдань Суду є з’ясування дійсності й обсягу зобов’язань, які сторони мали намір прийняти на себе відповідно до даних декларацій.

У міжнародному праві, на відміну від національного, не існує ніякої презумпції відносно наявності юрисдикції у міжнародного судового органу. Тому в різних випадках Міжнародний Суд ООН використовує різні підходи до трактування наявності й обсягу своєї юрисдикції залежно від форми вираження згоди держав на юрисдикцію. Суд дотримується обмеженого тлумачення своєї юрисдикції, щоб не вступити в конфлікт із принципом згоди держав.

Слід зазначити, що у Статуті Міжнародного Суду закладені кілька варіантів визнання за ним обов’язкової юрисдикції. Так, держава може виступити з відповідною заявою або бути учасником двосторонньої міжнародної угоди, що містить положення про обов’язкову юрисдикцію. До числа таких договорів відносяться мирні договори, договори про співробітництво, про спільну експлуатацію природних ресурсів, про розмежування морських просторів і деякі інші. Клаузулу про обов’язкову юрисдикцію Міжнародного Суду містять також численна група багатобічних і насамперед універсальних міжнародних угод. Їхніми учасниками є більшість держав.

Таким чином, обов’язкова юрисдикція Міжнародного Суду в договірному плані визнається державою або в цілому, або із застереженням, або по конкретних категоріях міжнародних суперечок.

Широко застосовувана практика застережень із заявою про визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду істотно звужує межі дії останньої. На це звертали увагу, зокрема, у радянської міжнародно-правовій літературі. Так, наприклад, Ф.І. Кожевников і Г.В. Шармазанашвілі відзначають: “... Більшість держав, визнавши обов’язкову юрисдикцію Международго Суду, зробили такі застереження, які значно обмежують її, викликаючи ускладнення в діяльності Міжнародного Суду” [11, C. 92].

У юридичній літературі звичайно виділяються чотири види застережень, які, по суті справи, є звичайними нормами міжнародного права. Мова йде про вилучення з обов’язкової юрисдикції Суду спорів, що виникають із приводу ситуації або фактів, що мали місце до прийняття заяви; про умови взаємності; про непідсудність спорів, які по суті знаходяться у внутрішньої компетенції держави; про часткове вилучення з обов’язкової юрисдикції Суду спорів, пов’язаних з виконанням і тлумаченням багатобічних конвенцій.


^ 2.4 Роль Міжнародного Суду ООН у вирішенні суперечки між Україною та Румунією розмежування морських просторів у Чорному морі


У 2004 році Бухарест відправив до Гааги меморандум, в якому юридично обґрунтував свою позицію та проаналізував прецеденти у світовій практиці у сфері розмежування морських просторів. Другий рік поспіль у румунському бюджеті присутній рядок, де прописана певна сума на Міжнародний суд. При цьому румунські дипломати погоджуються з тим, що рішення суду не буде однозначно на користь тієї або іншої сторони. Бухарест визнає, що остаточний вердикт суддів - непередбачуваний.

Очевидно, що справа тут не стільки у відсутності бажання шукати компроміс. Як засвідчила історія з договором про режим держкордону між Україною та Румунією і базовим політичним договором, румунське керівництво може піти на прийняття політичного рішення. Але після того, як 2003 року було підтверджено лінію держкордону між Україною та Румунією, що існувала з часів СРСР, для офіційного Бухареста стало питанням престижу відстояти свої первісні вимоги на переговорах про розмежування морського простору.

Після поразки Росії в Кримській війні 1853_1856 рр., острів, що згадується ще в записах Овідія і Геродота, відійшов до Румунії. У 1944 р. румунський батальйон (на боці фашистської Німеччини) без бою капітулював перед радянським десантом. Острів відійшов до СРСР у 1948 р., а з 1956 р. на ньому дислоковано радіолокаційну роту ППО та прикордонну заставу. У 1980-х роках. на шельфі навколо острова виявлено значні родовища нафти та газу. Це і стало приводом для дипломатичної суперечки між Україною та Румунією щодо розмежування територіальних вод в районі.

Румунія наполягає, що Зміїний є не “островом”, а скелею, й тому не може враховуватися при проведенні лінії делімітації. Проте на острові є й чотири пляжі.

Острів площею 0,17 км2 (615 на 560 метрів – по крайніх точках) розташований у в територіальних водах України. Найближчий до острова населений пункт – м. Суліна в Румунії, з боку України – м. Вілкове Одеської області. Поступово острів, який вже частково демілітаризовано, планується перетворити на туристичний центр, налагодити до нього регулярне судноплавне сполучення. На острові нині проживає кілька десятків людей.

Румунія посилалась на ряд міждержавних договорів і угод та на Конвенцію ООН з морського права 1982 р. (вступила в силу 1994 р.), сторонами якої є обидві держави.

Румунська сторона в меморандумі до Суду відзначає, що «після складного процесу переговорів», 2 червня 1997 р. було підписано двосторонній Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією та Додаткова угода до нього у формі обміну листами міністрів закордонних справ держав (ратифіковано ЗУ 17.07.97р.), вступили в силу 22 квітня того ж року.

Відповідно до угод держави зобов’язалися укласти договір про режим державного кордону, провести делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон у Чорному морі.

Румунія відзначає, що в 1998_2004 рр. було проведено 24 раунди переговорів. Проте «не досягнуто результату, як і не проведено погодженої делімітації морських зон в Чорному морі». Румунія вирішила звернутися до МС, «щоб уникнути невизначеного продовження перемовин», які, як вона вважає, «очевидно не можуть привести до якось результату».

Отже, формальною підставою для звернення румунів до Міжнародного суду ООН стала відсутність прогресу в двосторонніх переговорах. Таку ситуацію передбачає підпункт h пункту 4 додаткової угоди до базового політичного договору між Україною та Румунією. (Але не можна виключати й того, що обидві країни спільно звернуться до цієї судової інстанції.) Останній, 23-й раунд українсько-румунських переговорів, що відбувся 9-10 липня 2004 р. в Ялті, зафіксував, що сторони продовжують дотримуватися діаметрально протилежних позицій. І немає жодних підстав говорити про те, що ситуація зміниться найближчими місяцями.

Одне з основних питань, щодо якого дипломати не змогли дійти згоди, - визначення точки, яка буде початковою для делімітації континентального шельфу і виключних економічних зон двох країн.

Рішення Суду ухвалюються більшістю голосів. Тут правило консенсусу не працює. Суд складається з 15 суддів, але оскільки Україна і Румунія не мають в складі Суду своїх громадян, то обидві сторони скористалися правом призначити спеціально для слухань цієї справи по одному додатковому судді. Україна вибрала американського юриста, професора права Університету Маямі, співредактора міжнародно-правового видання American Journal of International Law Бернарда Оксмана, а Румунія обрала професора міжнародного права Університету Париж-І (Пантеон-Сорбона) П’єра Котта. Обидві кандидатури відповідають всім вимогам суддів вищого юридичного органу ООН і разом з основним складом Суду мають об’єктивно і неупереджено розглянути справу. Разом з тим, у слуханнях не бере участь німецький суддя Б.Сімма, який заявив самовідвід. Таким чином, рішення ухвалюватимуть 16 суддів

3 лютого 2009 р. було оголошено рішення Міжнародного Суду ООН у справі про делімітацію континентального шельфу та виключних економічних зон України і Румунії у Чорному морі.

Вивчивши аргументи сторін та історію питання, а також можливі прецеденти, 3 лютого 2009 року суд прийняв одноголосне рішення, що є надзвичайно рідкісним в практиці Міжнародного суду.

Стосовно острова Зміїний, суд підтвердив українську приналежність самого острова та наявність українських територіальних вод навколо острова, однак разом з тим вирішив що цей острів не є складовою частиною берегової лінії. Суд виходив з того що острів Зміїний розташований відносно далеко від берегу та є дуже маленьких розмірів. Тому суд прийшов до висновку що острів Зміїний “не повинен впливати на делімітацію у даній судовій справі, окрім 12-мильної смуги територіальних вод навколо острова”. Суд також не враховував Сулинську дамбу як пропонувала румунська сторона. Суд визнав що дамба не є частиною порту, а тому не є складовою берегової лінії.

Рішенням Суду визначено лінію розмежування континентального шельфу та виключних економічних зон України і Румунії у північно-західній частині Чорного моря, тобто морських просторів поза межами їхніх територіальних вод, з наступними географічними координатами: точка 1 (45° 05´ 21.0” N та 30° 02´ 27.0” Е); точка 2 (45° 03´ 18.5” N та 30° 09´ 24.6” Е); точка 3 (44° 46´ 38.7” N та 30° 58´ 37.3” Е); точка 4 (44° 44´ 13.4” N та 31° 10´ 27.7” Е); точка 5 (44° 02´ 53.0” N та 31° 24´ 35.0” Е).

Встановлена Судом лінія розмежування не підтримала запитних позицій ні України, ні Румунії. Відповідно до рішення Суду, спірний район, площа якого становить 12 838 кв. км., розподілений між Україною і Румунією у пропорції приблизно 25 % на 75 %. Водночас в межах ділянки цього спірного району, яка відійшла до України, знаходиться переважна більшість розвіданих нафтогазових ділянок.

По суті, лінія розмежування континентального шельфу та виключних економічних зон України і Румунії співпадає, з незначними розбіжностями, з лінією, яку пропонувала делегація СРСР на переговорах з Румунією у 1987 році. Зазначена лінія була відхилена румунською стороною, оскільки ключовим для неї було вирішення питання статусу о. Зміїний та отримання суверенної юрисдикції щодо морських просторів навколо нього.

Важливим є те, що весь район делімітації, площа якого становить 75 200 кв. км., розподілено у пропорції 2,1 до 1 на користь України.

Суд встановив, що о. Зміїний було в свій час правомірно включено до державної території СРСР на підставі Протоколу 1948 року і у відповідності з Паризьким мирним договором 1947 року. Тим самим Суд спростував тезу румунської сторони щодо сумнівності правового титулу України на володіння островом.

Рішення Суду було ухвалено одноголосно 16 суддями (14 члени МС + 2 судді ad-hoc), які є представниками найголовніших правових систем з усіх частин світу. Це є переконливим свідченням об’єктивності рішення Суду.

Встановлення чіткої лінії розмежування створить сприятливі умови для залучення кожною зі сторін іноземних інвестицій з метою розвідки та експлуатації природних ресурсів у цій частині Чорного моря.

Отже, зазначимо, що рішення у справі має позитивне значення для розвитку міжнародних відносин між Україною і Румунією, оскільки усуває з порядку денного двосторонніх відносин серйозний конфліктний фактор – наявність спору, що зачіпає важливі для обох країн інтереси.


^ 3 РОЛЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У ВИРІШЕННІ МІЖНАРОДНИХ СПОРІВ





Сторінка2/3
Дата конвертації12.11.2013
Розмір0.73 Mb.
ТипДокументы
1   2   3
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи