Зміст icon

Зміст



Схожі
1   2   3
^

3.1 Ознаки міжнародної організації - суб’єкта міжнародного права




Однією з особливостей міжнародного права є відсутність міжнародних інститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його норм. Тому головна роль у цій справі належить самим суб’єктам правовідносин, які діють самостійно, індивідуально або об’єднуються у відповідні міжнародні організації.

Проблема вирішення спорів у суспільстві лишається актуальною впродовж усього існування людської цивілізації, її гострота особливо відчувається у перехідні та переламні моменти історії. Очевидно, що кардинальне поліпшення міжнародних відносин неможливе без виходу економік країн з кризи, але на конфлікти, які виникають у суспільстві, слід реагувати негайно. Головну роль в урегулюванні спорів має відігравати держава – як сторона конфлікту, або як посередник чи арбітр. Отже, можна констатувати, що у випадку виникнення конфліктної ситуації важливу роль відіграє створення сприятливих умов для того щоб він не набрав агресивної форми та руйнівних масштабів, а став предметом обговорення у раціонально організованому переговорному процесі.

Міжнародне співробітництво має надзвичайно важливе значення як для економіки країн, що беруть у ньому участь, так і для світового господарства загалом. В умовах зростаючої взаємозалежності країн виникає гостра потреба в співробітництві. Немає необхідності доводити, що відокремлення економіки будь-якої країни від світового господарства не сприяє її соціально-економічному розвитку та зростанню добробуту людей.

На відміну від інститутів міжнародних конференцій, міжнародних комісій і комітетів інститут міжнародних міждержавних організацій своїми головними невід’ємними інституційними елементами має:

  • договірну основу;

  • постійний характер діяльності;

  • внутрішньо-організаційний механізм.

Поряд із зазначеними невід’ємними інституційними елементами міжнародної організації необхідно звернути увагу також на додаткові ознаки (елементи), що становлять саме поняття міжнародної організації. До них слід віднести:

  • наявність певних цілей;

  • самостійні права (та обов’язки), відмінні від прав (та обов’язків) держав-членів;

  • заснування відповідно до міжнародного права;

  • поважання суверенітету держав-членів;

  • міжнародна правосуб’єктність.

Виходячи з названих ознак (елементів) міжнародної організації, можна дати таке її визначення - це об’єднання держав, створене на основі міжнародного договору для виконання певних цілей, що має систему постійно діючих органів, які володіють міжнародною правосуб’єктністю, й засноване відповідно до міжнародного права.

Манільська декларація від 15 листопада 1982 р. закликала ширше використовувати Організацію Об’єднаних Націй, зокрема Генеральну Асамблею і Раду Безпеки, для вирішення спорів, що виникають між державами. Згідно з п. 2 ст.11 Статуту ООН Генеральна Асамблея уповноважується обговорювати будь-які питання, що належать до підтримання міжнародного миру та безпеки. Генеральна Асамблея може звертати увагу Ради Безпеки на ситуації, які могли б загрожувати міжнародному миру і безпеці (п. 3 ст. 11).

Зокрема, Рада Безпеки уповноважена на будь-якій стадії спору рекомендувати належну процедуру або методи урегулювання, вона може діяти без гаяння часу згідно зі своїми функціями і повноваженнями, особливо у випадках, коли міжнародний спір переростає в міжнародний конфлікт. Так, відповідно до ст. 40 Статуту ООН Рада Безпеки може рекомендувати тимчасові заходи з регулювання спору і вимагати від сторін їхнього виконання. Вона може рекомендувати повне або часткове припинення на визначений час економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів сполучення, а також розірвання дипломатичних відносин. Якщо Рада Безпеки прийме рішення, що раніше вжиті заходи є недостатніми, вона уповноважується застосовувати такі дії повітряними, морськими або сухопутними силами, які необхідні для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки, включаючи демонстрації збройних сил, блокаду та інші операції повітряних, морських або сухопутних сил членів ООН. Розрізняють операції з підтримання миру й операції з примусу до миру. Прикладом перших є розташування збройних сил між конфліктуючими сторонами, прикладом других - операції збройних сил у Кувейті [17, c.92].

Члени ООН подають у розпорядження Ради Безпеки за її вимогою необхідні для підтримання міжнародного миру і безпеки збройні сили, допомогу і засоби обслуговування, включаючи право проходу.

Можливість застосування збройних сил для “підтримання миру і безпеки”, тобто фактичне порушення миру шляхом застосування сили з метою зберігання миру, викликає сумніви щодо своєї правомірності й доцільності. Однак в активі ООН є приклади ефективного і навіть "новаторського" використання збройних сил і військових спостерігачів12. У цих випадках нагадують роль ООН у справі припинення агресії Іраку проти Кувейту. У рамках ООН було розроблено і реалізовано способи мирного врегулювання спорів: переговори під егідою ООН, нагляд за дотриманням умов перемирення, сприяння проведенню вільних виборів та ін.

Згідно з Декларацією від 9 грудня 1991 р. про встановлення фактів для виконання функцій, пов’язаних з підтриманням миру і безпеки, органи ООН уповноважені направляти місії для встановлення фактів, яке має бути все об’ємним, об’єктивним, безпристрасним і вчасним. Генеральна Асамблея і Генеральний секретар ООН направляють місії в контексті їхніх відповідних обов’язків з підтримання міжнародного миру і безпеки, Рада Безпеки - з метою виконання Радою її головного обов’язку з підтримання міжнародного миру і безпеки.

Якщо держава відмовляється прийняти місію, їй слід, якщо вона визнає це за необхідне, вказати причину свого рішення. При прийнятті місії державі слід усіляко співробітничати з нею, надавати всі імунітети і можливості для виконання місією свого мандата. Стаття 52 Статуту ООН підтримує мирне вирішення спорів у рамках регіональних міжнародних організацій, що не виключає передання таких спорів Раді Безпеки, якщо здійснені зусилля не привели до успіху. Рада Безпеки може застосовувати примусові дії з використанням регіональних угод. 9 грудня 1991 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про удосконалення співпраці між ООН і регіональними угодами або органами в сфері підтримання міжнародного миру і безпеки, яка закликала Раду Безпеки співробітничати з регіональними органами й організаціями в справі мирного вирішення міжнародних спорів [42, c.290].

Зокрема, мирне вирішення спорів у рамках Ліги арабських держав передбачене ст. V її Статуту, прийнятого 22 березня 1945 р. У разі виникнення спору між державами - членами Ліги, якщо цей спір не порушує незалежності, суверенітету і територіальної цілісності держав і якщо сторони, що сперечаються, звернуться до Ради Ліги для його вирішення, то рішення Ради буде остаточним і обов’язковим для сторін. Механізм мирного вирішення спорів передбачений Міжамериканським договором про взаємну допомогу від 2 вересня 1947 р. У ст. 7 встановлено, що у разі конфлікту між сторонами договору його учасники мають зібратися для консультацій і закликати держави, що перебувають у конфлікті, відновити первісний стан і вжити додаткових заходів “для відновлення або зберігання міжамериканського миру і безпеки і для вирішення конфлікту мирними засобами”. Прийнятий 30 квітня 1948 р. Статут американських держав присвятив мирному вирішенню спорів між його учасниками спеціальний, IV, розділ. У ст. 21 перелічено способи вирішення спорів: прямі переговори, добрі послуги, посередництво, арбітраж тощо.

До інститутів більш пізнього часу належать механізми, утворені Паризькою хартією для Нової Європи, яку підписано 21 листопада 1990 p., зокрема Центр із запобігання конфліктам, роль якого полягає у сприянні здійсненню консультацій і співробітництва щодо незвичайної воєнної діяльності, співробітництва щодо небезпечних інцидентів воєнного характеру, виконання інших завдань, які належать до урегулювання спорів.

Співдружність Незалежних Держав у Статуті, який набрав чинності 22 січня 1994 p., визнала однією зі своїх цілей сприяння мирному вирішенню спорів і конфліктів між членами Співдружності. Для запобігання конфліктам, насамперед на міжнаціональній і міжконфесійній основі, держави СНД допомагають одна одній в їхньому врегулюванні. Для справедливого мирного вирішення своїх спорів вони мають використовувати переговори або досягати домовленості про належну альтернативну процедуру. Якщо таким шляхом спір не буде врегульовано, вони можуть передати його в Раду глав держав СНД. Рада може рекомендувати належну процедуру або методи його врегулювання.


^ 3.2 Правовий статус та особливості участі міжнародних організацій у міжнародних спорах


У міжнародному праві сьогодні чітко встановлено, що міжнародні організації мають міжнародну правосуб’єктність і володіють відповідною правоздатністю, зокрема правом вступати у взаємини з іншими суб’єктами міжнародного права й укладати з ними міжнародні договори. Про цьому переконливо свідчить висновок Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1986 р.

Очевидно і безперечно, що в міжнародному спілкуванні поряд з державами беруть участь численні (близько 500) міжнародні організації, створені державами з метою співробітництва між ними в тій чи іншій сфері міжнародних відносин, забезпечення й охорони їх загальних інтересів.

Розвиток міжнародних організацій означало розвиток нових методів рішення міжнародних проблем і спорів, підвищення питомої ваги цих методів у порівнянні з традиційними методами.

Питання про правосуб’єктність міжнародних організацій у загальному виді зводиться до того, чи врегульовані відносини кожної з них окремо з іншими суб’єктами міжнародних відносин нормами міжнародного права. Позитивна відповідь на це питання не викликає сумнівів: кожна міжнародна організація неминуче вступає в міжнародно-правові відносини з державами-членами й евентуально з іншими державами й іншими міжнародними організаціями. Відносини міжнародної організації з державами-членами регулюються головним чином установчим актом цієї організації, а в деяких випадках і інших міжнародних угодах [35, c.23].

Міжнародна організація - це насамперед об’єднання або асоціація держав, точніше - держав-членів, що випливає з її офіційного визначення як міжурядової організації. У ряді випадків у діяльності міжнародної організації на правах її чи членів іншим способом (спостерігачі) беруть участь інші суспільні об’єднання (наприклад, Організація звільнення Палестини) чи інші міжнародні організації. Але це не змінює істоти міжнародної організації як міждержавного у своїй основі об’єднання.

Однак міжнародна організація - це не просто об’єднання держав, а об’єднання, що утворить визначена їхня організаційна єдність, забезпечувана правилами його функціонування, тобто правовими коштами (нормами установчого акта і нормами «внутрішнього права» організації). Інакше кажучи, мова йде про організаційно-правову єдність держав-членів.

Така єдність може досягатися тільки на основі угоди між державами, - яке іменується звичайно установчим актом організації. За рідкісними винятками, таким установчим актом є міжнародний договір у змісті, що надається цьому поняттю Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р.

Установчий акт організації встановлює її мети, функції і правомочності, умови членства в організації, її організаційну структуру, компетенцію її органів (головних і допоміжних) і основні умови здійснення цієї компетенції, зокрема порядок прийняття відповідних юридичних актів (рішень, рекомендацій, звертань, правил процедури і т.д.). Усе це і забезпечує організаційно-правову єдність міждержавного об’єднання, що перетворює його в міжнародну організацію. Зрозуміло, це припускає наявність постійних органів міжнародної організації, наділених визначеними функціями і повноваженнями у взаєминах із членами організації, з іншими державами й іншими суб’єктами. Іншими словами, мова йде про органи, що здійснює функції і повноваження організації в міжнародному спілкуванні.

Оскільки міжнародна організація є міжнародно-правовою інституцією - суб’єктом міжнародного права, вона повинна бути заснована і діяти відповідно до норм загального міжнародного права, що регулюють взаємини між усіма суб’єктами міжнародних правовідносин. Особлива роль належить у цьому плані основним принципам міжнародного права й іншим його імперативним нормам. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. говорить, що вона “застосовується до будь-якого договору, що є установчим актом міжнародної організації”.

Міжнародні організації підрозділяються на універсальні, регіональні в змісті гл. VIII Статуту ООН і локальні, членами яких є, видимо, не менш чим три держави.

Універсальні організації. Поняття універсальної міжнародної організації визначено нині з урахуванням положень ст. 57 і 63 Статуту ООН у Віденській конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Згідно ст. 2 цієї Конвенції, “міжнародна організація універсального характеру” означає Організацію Об’єднаних Націй, її спеціалізовані установи, Міжнародне агентство по атомній енергії і будь-яку іншу аналогічну організацію, членський склад і відповідальність якої носять широкий міжнародний характер.

В даний час існує 16 спеціалізованих установ ООН. Кожне з них має свою історію розвитку. Деякі з них існували задовго до створення ООН.

Міжнародне агентство по атомній енергії не є спеціалізованою установою ООН, але поставлено в зв’язок з Організацією Об’єднаних Націй особливою угодою, укладеним з Генеральною Асамблеєю ООН у 1957 р.

Цілком очевидно, що вирішальна роль у справі забезпечення і розвитку міжнародного співробітництва держав у всіх сферах міждержавних відносин належить Організації Об’єднаних Націй. Координуюча роль у конкретних сферах міждержавного спілкування належить іншим універсальним міжнародним організаціям.

У зв’язку з вищевикладеним стосовно до універсальних міжнародних організацій і по ряду інших причин устає питання про міжнародно-правовий статус міжнародного співтовариства держав, у тому числі організованого співтовариства держав в особі Організації Об’єднаних Націй, оскільки норми міжнародного права в багатьох випадках відсилають до думки цього чи співтовариства встановлюють його відповідну виняткову компетенцію.

Так, організованому міжнародному співтовариству держав в особі ООН і її Ради Безпеки належить виняткова компетенція визначати існування будь-якої погрози світу, будь-якого порушення чи світу акта агресії і робити чи рекомендації вирішувати, які міри варто почати для чи підтримки відновлення міжнародного світу і безпеки.

Виняткова компетенція міжнародного співтовариства держав установлена також стосовно до віднесення тієї чи норми загального міжнародного права до норм, що мають імперативний характер, а також стосовно до віднесення того чи іншого міжнародно-протиправного діяння держави до категорії міжнародних злочинів держав.

Міжнародне співтовариство держав в особі ООН покликано організовувати дослідження і робити рекомендації, зокрема з метою прогресивного розвитку загального міжнародного права і його кодификації.

Міжнародно-правова роль співтовариства держав в особі ООН здобуває особливе значення при регулюванні нових сфер міжнародних відносин (наприклад, в області космічного чи простору охорони навколишнього середовища).

У доктрині це позначається іноді як проблема універсалізації норм міжнародного права й у загальному виді зводиться до визначення того, чи може окрему державу не визнавати норми, вироблені співтовариством держав і викладені в загальному міжнародному договорі, що вступив у силу, що регулює нову сферу міждержавного спілкування, посилаючись на неучасть у цьому договорі і на правило про те, що договір не створює чи зобов’язань прав для третьої держави без його на те згоди. Іншими словами, коли мова не йде про кодифікацію діючих загальноправових норм [44, c.291].

Однозначної відповіді на це питання поки, мабуть, немає. Він продовжує досліджуватися стосовно до різних ситуацій і з різних точок зору.

Однак очевидно, що організоване співтовариство держав в особі ООН так чи інакше виступає носієм визначених міжнародних правних повноважень у відношенні окремих держав, тобто стороною міжнародно-правових відносин.

Таким чином, міжнародно-правовий розвиток веде до визнання міжнародного співтовариства держав суб’єктом сучасного міжнародного права.

Згідно ст. 53 Статуту ООН, Рада Безпеки використовує, де це доречно, такі регіональні органи (організації) для примусових дій під його керівництвом.

У результаті регіональні організації покликані виступати в якості як би допоміжних органів ООН і бути визнаними відповідним чином цією організацією.

Такими визнані три міжнародні організації, а саме: Ліга арабських держав (ЛАГ), яка виникла у 1945 р. ще до вступу в силу Статуту ООН; Організація американських держав (ОАГ), що утворилася в 1948 р.; Організація африканської єдності (ОАЕ), створена в 1963 р.

Як було зазначено вище, однією з відмітних рис сучасного міжнародного права є наявність у ньому принципу мирного вирішення міжнародних суперечок.

В ООН проблемою мирного вирішення суперечок займаються насамперед три головних органи: Генеральна Асамблея, Рада Безпеки і Міжнародний Суд. Згідно ст. 11,12,14 і 35 Статуту ООН Генеральна Асамблея може приймати резолюції по мирному вирішенню міжнародних суперечок, якщо вони не передані на розгляд Ради Безпеки ООН.

Рада Безпеки ООН має найбільше широкі повноваження по мирному вирішенню міжнародних суперечок у відповідності з положеннями Розділу VI Статуту ООН. Його резолюції носять рекомендаційний характер для сторін, які сперечаються.

Генеральний Секретар має право доводити до відома Ради Безпеки інформацію з будь-яких питань, що, по його думці, можуть являти загрозу миру і безпеці. Наприклад, у 1962р. Генеральний Секретар ООН зробив добрі послуги і посередництво з метою мирного дозволу Карибської кризи, що грозили перерости в ядерний конфлікт.

Рада Безпеки уповноважена рекомендувати належну процедуру чи методи врегулювання суперечки. До передачі будь-якої суперечки в Раду Безпеки згідно ст.33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у ньому, повинні насамперед намагатися вирішити суперечку шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звертання до регіональних оголошень або іншими мирними засобами.

Одним з найважливіших принципів діяльності ОБСЄ, зафіксованому в Декларації принципів Хельсінкського заключного акту НБСЄ 1975 р., є принцип мирного вирішення суперечок.

ОБСЄ у своєму розпорядженні має дві підкріплювальні одна одну форми діяльності в цієї області: 1) прийняття спільних політичних рішень за правилом консенсусу; 2) прямі дії з використанням погоджених механізмів, застосовуваних обмеженим числом держав-учасниць.

Наявні в даний час механізми використовуються у відношенні подій у військової області (“Віденський механізм по надзвичайній військовій діяльності”); людського виміру (“Московський механізм”); серйозних надзвичайних ситуацій (“Берлінський механізм”).

Функціонування даних механізмів засновано на поетапному підході. На першому етапі з’ясовується ситуація шляхом проведення консультацій між безпосередньо зацікавленими державами, після чого призначаються зустрічі в рамках ОБСЄ в цілому з можливим використанням процедур встановлення фактів.

З 1994 р. діє Конвенція по примиренню й арбітражу 1992 р. По положеннях Конвенції в Женеві створюється Суд по примиренню й арбітражу. Суд формують примирливі комісії й арбітражні трибунали, а точніше, світові посередники й арбітри. Примирлива комісія й Арбітражний трибунал створюються для кожної суперечки. До складу Комісії входять світові посередники, обрані з списку, який складають держави-учасники Конвенції. Кожна держава-учасник призначає двох світових посередників, з яких принаймні один повинен бути громадянином цієї держави. Мирові посередники призначені на 6-літній термін з можливістю призначення на новий термін. І ще одного арбітра й одного його заступника, які можуть бути його громадянами або громадянами інших держав-членів ОБСЄ.

Прізвища світових посередників і арбітрів повідомляються Секретарю, що включає їх у список, переданий у Секретаріат ОБСЄ для направлення державам-членам організації. Адміністративне керівництво Суду здійснюють Президія, складається із Головуючого, Віце-голови і трьох членів, що обираються зі світових посередників і арбітрів. ОБСЄ також може використовувати процедури «директивного примирення», за допомогою яких Рада міністрів або Керівний рада (раніше КСДЛ) мають право директивно вказати яким чином необхідно державам, які сперечаються, досягти примирення.

Отже, сучасні міжнародні організації, як засіб вирішення міжнародних спорів мирним шляхом, це не просто об’єднання держав, а об’єднання, що утворить визначена їхня організаційна єдність, забезпечувана правилами його функціонування, тобто правовими коштами (нормами установчого акта і нормами “внутрішнього права” організації). Інакше кажучи, мова йде про організаційно-правову єдність держав-членів, метою якої є вирішення нагальних міжнародно-правових проблем, в т.ч. й вирішення міжнародних спорів.


ВИСНОВКИ


На підставі проведеного дослідження слід зазначити наступне: правові засоби вирішення міжнародних спорів та шляхи розв’язання цих конфліктів - багатоступеневий процес, що складається з аналізу і оцінювання ситуації, створення плану вирішення складеної ситуації, вибору засобів і методів урегулювання конфлікту та прогнозування наслідків. Суб’єктами зазначеного процесу можуть бути, по-перше, безпосередньо самі опоненти, по-друге, – “третя сторона”, тобто особа, інституція чи держава, що втручається у конфлікт з метою його врегулювання.

Аби збільшити можливість розв’язання конфліктів мирним правовим шляхом, треба враховувати й застосовувати деякі об’єктивні чинники: інституційний, консенсуальний (залагодження суперечностей), історико-прецедентний, кумулятивний (такий, що не дозволяє конфлікту поширюватися). Конфліктуючі сторони самостійно або за поданням посередників можуть обрати різні стратегії виходу з протиборства: суперництво, співробітництво, компроміс, пристосування, ухилення від вирішення проблеми. Ці стратегії можуть застосовуватися практично в будь-якому юридичному конфлікті.

Природним та правильним є рішення, коли для розв’язання юридичних конфліктів залучають офіційних учасників. Такими можуть виступати: 1) міждержавні організації (наприклад, ООН, ОБСЄ тощо); 2) окремі держави; 3) державні правові інститути (уряд, президент, конституційний суд, господарські суди, верховний суд та суди нижчих інстанцій, прокуратура тощо); 4) урядові чи тимчасові парламентські комісії, що створюються для вирішення конфліктних проблем; 6) керівники (адміністрація) установ, підприємств, фірм тощо; 7) громадські організації (наприклад, комісії з розв’язання трудових спорів і конфліктів, профспілки тощо).

Норми багатьох міжнародно-правових актів, спрямовані на правове забезпечення виконання міжнародних зобов’язань, закріпились у Статуті ООН, а принциповою основою сучасної системи мирних засобів розв’язання міжнародних спорів є міжнародно-правовий принцип мирного їх врегулювання, розвинутий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., Хартії економічних прав і обов’язків держав 1974 р. та наступних міжнародно-правових актах.

Також, слід зазначити, що відповідно до чинного конвенційного підходу у міжнародному праві визначення поняття “мирний засіб (спосіб, метод, процедура) вирішення (врегулювання, залагодження) міжнародного спору” здійснюється шляхом наведення переліку конкретних мирних засобів або ж зазначається, що це засоби, які виключають застосування примусу в будь-якій формі. Засіб вирішення міжнародного спору - це певна послідовність дій сторін міжнародного спору й інших суб’єктів міжнародного права (процедуру), на яку погодилися сторони спору та реалізація якої покликана привести до врегулювання спору, тобто усунути об’єктивно виражений конфлікт позицій спірних сторін із питань, що становили його предмет.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

^

Міжнародно-правові документи та інші нормативні акти





  1. Венская конвенция о праве международных договоров: Комментарий / Составитель и автор комментариев А.Н. Талалаев. – М.: Юрид. лит., 1997. – 336 с.

  2. Венская Конвенция о правопреемстве государств в отношении договоров от 23 августа 1978 года // Действующее международное право. – В 3 т. / Сост. Ю.М. Колосов, Э.С. Кривчикова. – Т. 1. – Москва: Изд-во Моск. независ. ин-та междунар. права, 1996. – С. 433–457.

  3. Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду від 26 червня 1945 року // Законодавство України .

  4. Конвенція “Про взаємну правову допомогу у вирішенні кримінальних справ між державами–членами Євросоюзу” від 29 травня 2000 року // O. J. 2000, C 197.

  5. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.

  6. Закон України „Про міжнародні договори” від 29 червня 2004 року №1906-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – №50. – Ст. 540.

  7. Європейський Союз: консолідовані договори / Наук. ред. В. Муравйова. – К.: Port-Royal, 1999. – 206 с.



^

Спеціальна література:





  1. Анцелевич Г.О., Покрещук О.О. Міжнародне право: Підруч. для студ. спец. «Міжнар. право» вузів / Анцелевич Г.О., Покрещук О.О.; Укр. акад. зовніш. торгівлі. - К.: Алерта: Пектораль, 2003.

  2. Алексеев С.С. Право: азбука-теория-философия. Опыт комплексного исследования. - М.: “Статут”, 1999. - 712 с.

  3. Баймуратов М.О. Міжнародне право: Підручник / Одес. нац. юрид. акад. - 2-е вид., допов.. - Х.: Одіссей, 2001.

  4. Баймуратов М.О. Міжнародне право : Підручник. / Маріупол. держ. гуманіт. ун-т. - Суми: Унів. кн.; О.: Астропринт, 2006. - 420 с.

  5. Баскин Ю. Я., Фельдман Д. И. История международного права. - М.: Междунар. отношения, 1990. - С. 205.

  6. Беджами М, Международный Суд: прошлое и будущее, Московский журнал международного права, 1995, №2;

  7. Бирюков П.Н. Международное право. - Воронеж: “Истоки”, 1995. - 218 с.

  8. Богатырев А.Г., Вельяминов Г.М. Международное право: Учебник /; Отв. ред. Е.Т.Усенко, Г.Г.Шинкарецкая; Ин-т государства и права РАН, Акад. правовой ун-т. - М.: Юристъ, 2003. - 495 с.

  9. Бруз В.С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів. Навч. посіб. - К.: Либідь, 1995.

  10. Буткевич О. В. Теоретичні аспекти походження і становлення міжнародного права. - К.: Україна, 2003. - 799 с.

  11. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право. У 2-х т.т. Том 1: Основи теорії. - К., 2002 Том 2: Основні галузі. - К., 2004.

  12. Василенко В.А. Основы теории международного права. Киев, 1988.

  13. Глебов И.Н. Международное право: Нагляд. конспект лекций для студентов и слушателей вузов. - М.: Щит-М, 2004. - 112 с.

  14. Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности: Пер. с франц. – М.: Междунар. отношения, 1998. – 399 с.

  15. Действующее международное право: В 3 т. / Сост.: Ю.М.Колосов и Э.С.Кривчикова. - М.: Изд-во Моск. независимого ин-та междунар. права, 1996

  16. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право: Навч. посіб. / Відп. ред. Ю.С. Шемшученко, Л.В. Губерський. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 638.

  17. Игнатенко Г.В., Тиунов О.И. Международное право: Учебник для студентов вузов, обучающихся по спец. и напр. “Юриспруденция” – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА, 2001. – 584 с.

  18. Камаровский Л.А., Богаевский П.М. проф. гр Право и мир в международных отношениях: Сборник статей / Под. – М.: Маг. "Книж. дело", 1999. – 559 с.

  19. Кожевников Ф.И., Шармазанашвили Г.В. Международный суд ООН: организация, цели, практика. Москва, изд. Международные отношения, 1971 г.

  20. Курс международного права: В 7 т. / РАН. Ин-т государства и права; Редкол.: В.В.Кудрявцев (гл. ред.) и др.. - М.: Наука, 1989–1993.

  21. Крылов С.Б. Международный Суд ООН. Москва, Госюриздат, 1958 г.

  22. Лукашук Й.Й. Международное право. Общая часть: Учебник. - M.: БЕК, 1997.

  23. Лукашук И.И. Курс международного права: Общая часть. М., 1996.

  24. Мартенс Ф. Современное международное право цивилизованных народов. - Спб., 1882. - Т.1. - С.27.

  25. Международное право: Словарь-справочник / Додонов В.Н. Панов В.П., Румянцев О.Г.; Под общ. ред. В.Н.Трофимова. - М.: ИНФРА-М, 1997. - 362 с.

  26. Международное право: Учебник / Под ред. Г.В. Игнатенко. М., 1995.

  27. Международное право в документах: Учеб. пособие для студентов высш. юрид. учеб. заведений / Сост.: Блатова Н.Т., Мелков Г.М. - 2-е изд., перераб. и доп.. - М.: ИНФРА-М, 1997. – 694 с.

  28. Міжнародне публічне право: Навчальний посібник (у співавт.) / Відп. ред. Ю.С. Шемшученко та Л.В. Губерський. – К.: Юрінком Інтер, 2000.

  29. Международные суды и международное право (сборник обзоров). Москва, изд. Академии Наук СССР, 1986 г.

  30. Международный Суд. Нью-Йорк, издание ООН, Департамент общественной информации.

  31. Международное право: Учебник / Под ред. Ф.И. Кожевникова. - М: Междунар. отношения, 1981.

  32. Международное право: Учебник / Под ред. Г.И. Тункина. - M.: Юрид. лит., 1982.

  33. Международное право: Учебник / Под ред. Н.Т. Блатовой. - M.: Юрид. лит., 1987.

  34. Международное право: Учебник / Отв. ред. Ю.М. Колосов, В.И. Кузнецов. - M.: Междунар. отношения, 1995.

  35. Міжнародне право : навч. посіб. / Буроменський М.В., Кудас І.Б., Маєвська А.А. [та ін.]; за заг. ред. М.В.Буроменського; М-во освіти і науки України. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 335 с.

  36. Организация Обьединённых Наций: справочник. (Отв. ред. В.Ф. Петровский). М.: Международные отношения, 1986.

  37. ООН. Статут Організації Об’єднаних Націй і Статут Міжнародного Суду . - М. : Междунар. отношения, Б. р.. - 120 с.

  38. Оппенгейм Л. Международное право. - М.: Госиздат, иностр. лит., 1948. - Т. 1.

  39. Повноваження Міжнародного Суду ООН призначати тимчасові заходи до захисту прав сторін // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - К., 2001. - Вип.29, ч.2. - С.88–92.

  40. Полянский Н.Н. Международный Суд. Москва, изд. Академии Наук СССР, 1951 г.

  41. Пушмин 3. А. Мирное разрешение международньїх споров. М., 1974.

  42. Тимченко Л.Д. Міжнародне право : навч. посіб. для дистанц. навчання. / Відкр. міжнар. ун-т розвитку людини «Україна» - К., 2007. - 223 с.

  43. Тускоз, Жан. Міжнародне право: Підручник / - Будапешт: Ін-т відкритого суспільства: Ін-т конституц. і законодав. політики; К.: АртЕк, 1998.

  44. Ушакова Н.А Международное право: Учебник. – М: Юрист, 2000.

  45. Ушаков Н. А. Проблеми теории международного права. М.: Юрист, 1999.

  46. Федоров В.Н. ООН и проблемы войны и мира, М.: Международные отношения, 1988.

  47. Черкес М.Ю. Міжнародне право : Підручник. - 5-е вид., випр. і допов. - К.: Знання, 2006. - 397 с. - (Вища освіта XXI століття).

  48. Энтин М.Л. Международные судебные учреждения. Москва, изд. Международные отношения, 1984 г.





Сторінка3/3
Дата конвертації12.11.2013
Розмір0.73 Mb.
ТипДокументы
1   2   3
Додайте кнопку на своєму сайті:
uad.exdat.com


База даних захищена авторським правом ©exdat 2000-2012
При копировании материала укажите ссылку
звернутися до адміністрації
Документи